— Дуже мило з твого боку, так приготуватися. Я маю намір дещо тобі показати.
Молодша сестра розгубилася і покірно пішла за Соломією. Вони сіли у фіакр, який мав відвезти Нусю до вокзалу. Спочатку їхали мовчки, і Нуся раптом тоскно пригадала, що навіть не написала Соломії листа. Цей жест вона мала зробити лише заради неї, себе ж вона відчувала настільки невинною в усьому, що жоден навіть натяк на докори сумління не просинався в її душі. Так, це не новина, їй ніколи не наздогнати сестри! Зараз вона взагалі не впевнена, що їй коли-небудь цього хотілося. Можливо, колись, ще дитиною. Усе-таки в родині існував культ Соломії, і це обумовило її вибір... А тепер вона доросла, вона хоче бути жінкою і матір'ю... Всі ці жіночі проблеми, емансипація, навчання... це все добре, поки не знайдеться коханий...
— Соломіє,— сказала жалібно,— якщо моє серце так відчуває, а душа прагне,— хіба це може бути поганим або невдячним?..
— Я не знаю!— різко відказала старша сестра.— Я завжди співвідносила свої вчинки з тим, як вони позначалися на моїй головній меті та на інших людях.
Вони проїхали міський парк, проминули старовинну круглу вежу і опинилися серед маленьких поодиноко розкиданих вілл. Зійшли біля однієї з них. Соломія поводилася так упевнено, ніби вже не раз тут була. Нуся холодно оцінювала кожний її жест. Що б сестра не зробила, що б не сказала, це вже не має значення. Свого рішення вона не перемінить... Кидає сцену і — все! Хоче бути щасливою, мати дітей...
І раптом... раптом їй видалося, що кров з усього тіла зібралася десь біля очей і вибухнула, розриваючи чоло.
Там, на розі алеї, біля кущів троянд, стояв її милий і весело розмовляв про щось із двома прегарненькими діточками.
— Дивись,— суворо сказала Соломія,— ото його діти. І він не вільний розпоряджатися своєю долею! Життя тільки починається з любові, а тримається на обов'язку...
За мить чоловік угледів жінок... Але не рухався. Нуся не промовила ні слова, лише рвучко вихопилася вперед, ніби хотіла втекти від Соломії, а та не прискорила ходи, спокійно відійшла до фіакра, котрий чекав на них, і сіла поруч із сестрою.
В ту хвилину вони напевно ненавиділи одна одну. Нуся ще не збагнула, що сталося, але жорстокий біль і зайва людина, якою здавалася їй сестра, тому що біль прийшов через неї, викликали такий гнів, який неможливо було по-тамувати, він паралізував дівчину.
Соломія ж спалювалася від внутрішнього обурення, що змушена грати роль ката... бо людина настільки слабка, що не може об'єктивно вирахувати собі долю. О, як вона добре знала, який твердий грунт треба мати в цьому випадку під ногами і як небезпечні ілюзії.
Коли вони зайшли в дім, Нуся, не обізвавшись, піднялася до себе.
— А що робити з валізками?— запитала Франческа.
— Розпакувати, що ж іще,— спокійно відповіла Соломія.
— Так воно краще,— погодилася Франческа, захоплено дивлячися на Соломію.— Ви підете до Нусі?
— Ні, хай вона побуде сама, хіба що мене шукатиме... Але Нуся не шукала Соломію, і Соломіїні прогнози не
справдилися. Вранці другого дня Франческа сказала, що сестра як лягла вчора одягнута на постіль, так і не ворухнулася до ранку.
— Нічого,— м'яко відказала Соломія,— але ж вона мусить це пережити.
Врешті-решт вирішила сама зайти до неї в кімнату. Нуся лежала горілиць, з абсолютно спокійним обличчям, і очі її без усякого виразу дивилися в стелю.
— Нусечко...— прошепотіла Соломія, на хвилину збагнувши всю глибину сестриного горя, яке ще вчора не видавалося їй горем, а тільки слабкістю.
Сестра не одізветься, не ворухнеться вона й тоді, коли Франческа із Соломією будуть роздягати її, вкладати в постіль, покличуть лікаря. Спершу їм видавалося, що то така глибока втрата свідомості, лише очі дівчини відкриті.
Лікар визначив глибоку нервову депресію. Під вечір піднялася температура і почалася гарячка. Соломія не відходила од сестри, лікар казав, що загрози для життя взагалі немає... Але найстрашніше може бути попереду. Соломія не зважала на його слова, головне, що Нуся житиме.
Так, вона переживала страшенно, та коли Нусин обранець з'явився на порозі, вона наказала йому забиратися геть...
— Не думайте про кохання,— зле кинула йому вслід,— думайте про щастя своїх дітей...
— Ви їх ніколи не мали, що ви знаєте про їхнє щастя...
— Для того й не мала,— відповіла Соломія і щільно зачинила за ним двері. Ця людина для неї вмерла раз і назавжди.
Раз і назавжди. Через шістдесят років племінниця Соломії Крушельницької пригадає, як, гостюючи колись у Віареджо, вона стала свідком такої сцени. Гуляючи з тіткою сосновим парком, вони раптом зустрілися з високим, чорнявим чоловіком, який низько вклонився Крушельницькій. Племінницю вразило, що завжди коректна і мила в обходженні тітка пройшла повз того чоловіка, ніби не бачила його. Пізніше їй стало відомо, що то була колишня пасія Нусі.
Цілий місяць пробула Соломія коло сестри, старанно охороняючи її таємницю від сторонніх. Мабуть, це вдалося, бо ніколи ніяких історій не було пов'язано з іменем Крушельницької.
...Того дня вона вперше всміхнулася Соломії. Це було більш як через місяць після всього, що трапилося. Соломія мало не заплакала від радості, коли Нуся попросила поспівати.
— Ні, Нусенько, відпочинь іще, потім... головне — видужуй, а за спів потім візьмемося, я буду тепер вчити тебе сама...
— Дуже мені хочеться. Ах, як мені хочеться співати! Вони пішли до зали, де стояло фортепіано, де щоранку
починала свій трудовий день Соломія. Спочатку все ніби було добре. Щоправда, якась незрозуміла інтонація з'явилася в голосі сестри... Соломія відірвала погляд од клавіш, хотіла зробити зауваження... і застигла від жаху... Обличчя Нусі перекосилося, очі не моргаючи дивилися на неї, за мить вона почала нову... арію.
— Замовкни!— гукнула Соломія, ляснувши кришкою фортепіано. Нуся розсміялася.
— А, перелякалася?.. Ти вже зрозуміла, що в мене голос кращий за твій... Я талановитіша... Тепер у мене будуть гроші, слава, і ти вже ніколи не заборониш мені... Тобі не вдасться...— Вона кинулася на Соломію... і почала душити.
На гуркіт падаючих статуеток вбігла Франческа. Удвох вони намагалися втримати Нусю.