***
…ЯКОЇСЬ ТО ВЕСНИ колов Іван Цвичок дрова в Марії, Дарусиної першої сусіди. Уже як та Марія умовила Цвичка стати до роботи на своїй оборі — Бог його знає. Але факт залишається фактом: мало не все село дивилося-дивувалося, як Іван, скинувши картату сорочку, мало не пів дня вимахував сокирою — аж гай шумів і несказанно тішилася Марія. Ви вже знаєте: сказати, що Іван був аж такий дуже добрий робітник — не скажеш, бо міг собі посеред роботи сісти на пень чи на лавку під стіною — і заграти у дримбу, або зібрати лахи і податися на автостанцію. Приблизно так само він зробив і в Марії: ні з того ні сього кинув сокиру посеред двору, і так — як був голий до пояса — сперся на паркан, витягнув із штанів дримбу — і заграв у бік Дарусиного двору якоїсь дуже тужної, аж кури перестали порпатися в пилюці, а пес завертів хвостом і подався в буду. Даруся тим часом, пов'язана весільними стрічками, простоволоса, із віночком на голові, у довгій, до п'ят, непідперезаній білій вишиванці сиділа в розсохлій груші і перев'язувала гілля, знімаючи по одній стрічки із себе. Вона то зводила погляд до неба, то втуплювалася в свої руки — і одинока сльоза котилася їй по щоці, як по засохлому рівчакові. А Цвичок грав у дримбу і дивився почерез паркан, гейби і не на Дарусю, а лиш на її подвір'я, тоді раптово засунув дримбу в штани, натягнув сорочку, взяв сокиру, мовчки відкрив хвіртку на Дарусину обору і заходився колоти їй дрова, безладно розкидані під стіною дірявої на всі боки повітки. Даруся подивилася-подивилася з груші на Йвана, втерла сльози і потихеньку злізла з дерева, лишивши вінок з голови на гіллі. Поки вона заносила дрова в повітку і акуратно складала під стіною, потім збирала тріски і складала окремо, далі замітала подвір'я — Іван тимчасом знову заграв на дримбі, приказуючи собі під ніс: – Агій на цих дурних людей, що з розумного дурного роблять, — і спльовував раз по раз під ноги. А по всьому Даруся відкрила Іванові двері в сіни. Цвичок так само мовчки зайшов до хати. Марія лиш стиснула плечима на своєму подвір'ї: солодка Даруся нікому не відчиняє хатніх дверей сама.
***
…З ТОЇ ДНИНИ Іван Цвичок пристав жити в Дарусиній хаті. Найчастіше на їхньому подвір'ї дні минали приблизно так: Іван клепає дримбу — а Даруся з гарно укладеною круг голови косою дивиться від повітки, склавши на грудях руки. І так якось по-домашньому, тепло, з ледь усміхненим обличчям, стоїть незрушно і поїдає очима його роботу. Цвичок мовчки наклепає-наклепає дримбів — і повезеться із наповненою торбою кудись у світ на тиждень. І тоді від Сторонця до Вижниці, з Вижниці —до Кутів і Верховини в салонах автобусів дрижить в його губах дримба, як дівка перед гріхом, і видобуває із себе то смішні, то жалісливі мелодії — так, що якоїсь то днини проїхала одна розтіцька молодиця з клумаками і відрами черешень аж до Яблуниці, пропустивши свої Розтоки, бо заслухалася Цвичкової гри. Та минали дні продажу — і, як не дивно, від весни до осени все вертався Іван на Дарусине подвір'я і брався спершу за сокиру: паркан поправити, хвіртку підлагодити, дров наколоти — а там уже знову клепав свої дримби. Але, було, клепає-клепає — та й сяде просто посеред подвір'я і дримбу в губи. І вже нема ніякої роботи ані на цій, ані на сусідській, Маріїній, оборі, бо сидять дві жінки по два боки паркану — і кожна думає своє, якщо годна думати, а Цвичок видобуває з тіла дримби такий жаль, що серце тріснуло б, навіть якщо було би камінне. …Серце серцем, але коли Іванова дримба здобувалася на голос, Дарусю ніколи не боліла голова. Вона тоді обходила кругом городу, чи слухала просту жалісливу мелодію, схиливши голову собі до колін, чи сиділа з Марією під стіною на лавці — і залізні обручі спадали з неї, як листя з дерева, і робилося їй якось легко-легко — аж не хотілося зранку розплющувати очей, а отак би лежати — на постелі чи на осонні — і радіти, що біль зникнув, мов і не було його ніколи. І може, лиш одна Марія то знала, що Дарусю не болить голова, і до води вона не біжить, і в землю не закопується, і в грушу не лізе, як лиш Іван береться за дримбу. Ото Марія ладна була щодня носити сусідам черепки з борщем чи товченими фасулями, жменьку кулешки, чи кусник сала, щоб тільки Іван не був голодний, щоби мав силу грати у дримбу. Бо світилися Цвичкові ребра крізь сорочку — і не знати, чи то фамілія його така була худа, чи то неприкаяне життя так висушило чоловіка. Та Іван частенько завертав Маріїні попоїдки, показуючи на баняк звареної бараболі чи чавун кулеші, ще й казав навздогін: – Ви думаєте, що ви ґаздиня, то я й не перечу, але й у мене руки ростуть не із сраки, Марійо. Отож, коли був у селі, Іван чи не щодня сідав з дримбою на порозі, Даруся — коло нього. І так візся їм день до вечора. Та минав день-другий — Іван знову клепав дримби чи подавався у світ із ними, а Даруся падала в хаті на ліжко — і цілими добами дивилася в стелю, не підводячись ані до їжі, ані до печі, ні навіть до одинокої курки, що гребла під самими вікнами… – Яке їхало — таке здибало, — стискали плечима в селі молодиці, охочі до брехонь і скандалів, проте скандалів з Дарусиного двору не виходило, хіба що Іван розперізувався в автобусах так, як ніколи до цього, аж боязко було його зачіпати, щоб не наговорив того, від чого треба було би тікати із села.
***
…ДИВО-ДИВНЕ, але одного разу солодка Даруся взяла з собою на цвинтар до тата і Цвичка. Як завжди, зібралася в підвечірок, склала кошик і відкрила перед Іваном хвіртку на вулицю. Іван подумав-подумав — та й вернувся до хати. Засмучена Даруся стояла, тримаючись одною рукою за паркан, а другою притримуючи кошик, і дивилася на хатні двері. Іван вийшов у тісному, як на його голову, літньому капелюсі, тримаючи за спиною косу. Так вони й почеберяли: Даруся з кошем попереду, Іван Цвичок із перекинутою почерез плече косою на пів крока позаду, а навкруг них— сільські пси, не загнані господарями в халабуди та не прив'язані на ланци. Чахкотіли позаду машини, торохкотіла підвода, два хлопці перебирали педалі велосипедів — та ніхто не насмілився обігнати чудну й повільну процесію, аж поки вона за клубом не звернула поза Йорчиху. Поки Даруся ходила до тата, Іван із псами стояв на брамі, а як Даруся показалася перед ними, пішов Іван углиб цвинтаря. Казала на другий ранок Марія, що Іван викосив мало не пів цвинтаря від трави і бур'янів, а особливо ті могилки, на які ніхто не ходить. Але після того став Іван якийсь лютий і недобрий — навіть з Дарусею мале що говорив. …В якімсь часі вернувся Цвичок після своїх звичних мандрів, обвішаний уламками залізних труб так, що голова його ледве проглядала з-поза залізяччя. А на ранок зробилася на Дарусиному подвір'ї мало не кузня: Іван клепає-виправляє-чистить-наждачить труби, та сопе собі носом, але ніхто його не чує, то й не заважає, лиш Марія перелякано раз по раз почерез паркан зазирає — але мовчить, небога, щоб не нарватися на Цвичковий язик. А по обіді пішли до Дарусиного двору діти швидше, як до школи. Та все із залізними прутами, та трубами, та гайками-шайбами. Діти несуть залізо, як на приймальний пункт, а Цвичок голосно розпоряджається: коротке залізо — під стіну, довгі труби — в хату, гайки-цвики — у плетений кіш. По закінченні роботи посадив Іван хлопчаків на лавку під хату, сам узяв поливане відро на руку та й пішов у центр до магазину, приніс звідти семикопієчних коржиків, дав кожному дітвакові по одному, ще й по дримбі вручив, і спровадив по домівках. Даруся дивилася на те все з вікна почерез фіранок, притулившись чолом до шиби і закривши рот долонею. Так її і застав Іван, як прийшов у хату води напитися. А на ранок — іще ні світ ні зоря — зчинився на Дарусиному подвір'ї такий лемент, ніби кого дорізали чи пальці у двері клали. На крики збіглися близькі сусіди і застали таку картину: заспана Даруся, пов'язана кількома хустками, в білій нічній сорочці висунулася мало не до пупа через вікно, а Іван у одних підштанниках кулею вилетів з повітки, не встигнувши обібрати з голови сіно, яке, видно, служило йому подушкою. А посеред двору лементувала дружина колгоспного бригадира Передерія — Ірина, та якось так по-дурному, що встидно було дивитися: букова палиця літала в її руках, як батіг, начебто вона нею мала когось лупцювати; з-під цвітастої спідниці визирала нижня сорочка з надірваною полою; засмальцьована куфайка прикривала широкі шлейки сорочки, а на нечесану голову була накинута газова косинка невизначеного — але ближче до колись білого — кольору. Ірина кричала так, що можна було подумати, вулицею йде колона евакуаційних підвод: слова їй зашпортувалися в роті, наче спіткалися об каміння. І коли б хто не знав, то сказав би, що за манерою говорити, Ірина — рідна Цвичкова сестра. Правда, поки почалася бесіда, а точніше, тристороння сварка між Іваном, Іриною та ближніми сусідами, у людські голови вкарбувалася немаловажна (особливо для молодиць) деталь: Іван Цвичок спить від солодкоїДарусі окремо. Розчаровано зітхнула Варвара, полегшено — Їлена, жалісливо — Марія. Поки жінкам розвиднювалося на рахунок того, хто де і з ким спить, Іван вернувся в повітку, одягся, вичесав сіно з волосся, став перед Іриною з вилами — і язик йому також почав шпортатися між зубами: – Що це ти, ґаздине, з самого ранку вельон натягла на голову? Чи не задумала на старість знов віддаватися, що кричиш — язик тобі заплітається? Дивися, ніхто тебе не візьме, бо вже зморщена. Та й зареготав на всю обору. Від такого неочікуваного нахабства Ірина задихнулася: – Ти, мерзо мерзенна, приймаку дурний, безродне насіння, ти, дурню остатний, що до такої самої дурної пристав, ти злодію ґаліцейський, паськудо паськудна… я на тебе управу знайду, ще не вродився такий, щоби я на нього управи не знайшла… будеш сидіти за злодійство у криміналі — кістки зогниють тобі в нім… Далі слухати такий колоритний бригадирчин монолог міг тільки хіба що дерев'яний чоловік. А Цвичок був чоловіком живим, отож він сміливо посунув на Ірину з вилами, так ніби мав її зараз узяти на зубці і закинути в саме пекло. А перед самим її носом змінив тактику — забив вила в землю і взяв бригадирку за груди: – Що тобі у нас треба, гадюко?! – Як що треба?! — аж сперло їй у горлі. — Як то що треба?! Верни мені украдене бильце від залізного ліжка! Ти намовив дитину украсти з дому половину маєтку —і ще питаєш, що мені треба??! — захлиналася слиною Ірина і, здавалося, задихалася від нестачі повітря. О, ні. Колись то, розказують старі люди, у першу войну йшло цим селом ціле кінне войсько, а попереду на білім коні їхав сам Чапаєв чи то Брусилов; вигопкувалися гостинцями між двома войнами румунські жовніри, збиваючи кінськими копитами порохи на два сусідські села і на пів села з тамтого —польського — боку; гарцювали у другу войну на конях мадяри із затиканим за капелюхи півнячим пір'ям і рваними онучами у рваних постолах — але такого кресання між дорожним камінням і кінськими копитами, як тепер між Ірининим язиком і її зубами — і близько не було. Ірина зробила одну — стратегічну! — помилку, назвавши Цвичка злодієм. Як ви вже знаєте, його називали по селах Буковини і Галичини по-всякому, але злодієм назвати не наважився би навіть п'яний. Така мовна нерозважливість коштувала тепер бригадирці зірваної Варварою з її голови і затоптаною під ноги газової косинки і Маріїних двох кулаків не так у куфайку, як у плечі. Цвичок тим часом став перед Іриною, узявши руки в боки, і запитав з притиском: – Лиш кажи правду, гадюко, бо як збрешеш — тут тобі й смерть настане! Де було те бильце? – Як де було?! Поза стайнею, на березі, там, де наш кут сміття скидає! Але то бильце наше, ми ним мали курник обгороджувати! – Іди, стара курво, до хати, вари чоловікові кулешу і тримай свою дямбу3 на заперті! Інакше! — Іван витягнув вила із землі і потряс ними перед бригадирчиними очима, після чого та посунула з двору з непокритою головою, залишивши косинку під чиїмись ногами. Таким чином, шоу на Дарусиному подвір'ї закінчилося без кровопролиття і особливого рукоприкладства. Поки сусіди енергійно обговорювали вранішню притичину, Іван тихо зайшов у хату, приступив до Дарусі, що так — напіввисунувшись із вікна — дивилася поверх людських голів, на очах притиснув її до грудей і лагідно погладив по голові. Він щось шептав їй на вухо, та навіть коли б на світі стояла вселенська тиша — ніхто не розібрав би слів, що їх сказав солодкій Дарусі Іван Цвичок, лиш після цього вона злізла з вікна, закрила віконниці і почала розкладати вогонь у печі. …Але пригоди із залізом на цей раз у Черемошному не закінчилися. Десь під обід двері в кабінет директора місцевої восьмирічки відчинилися з шумом і гуркотом — і почерез поріг ввалився-вкотився Дмитро Одайний —комірник колгоспу, якого в селі називали Член Колобок за його опецькувату і круглу фігуру і за непомірно часте вживання слова "член". – Пане директоре! — не вітаючись, прогуркотів басом профундо Одайний. — Або дайте раду своїм учням, або вам буде давати раду райком партії. Ви знаєте, що я член райкому і не потерплю, щоб член бюро райкому розводив у своїй школі такий бардак. Отак! — і гепнув кулаком по директоровому столі. Директор — молодий високий чоловік у чорних окулярах — продовжував сидіти за столом, гортаючи сторінки класного журналу. – Що там у вас стряслося, пане член райкому? —підвів очі над оправою окулярів. – У мене? — здивувався Одайний. — Це у вас стряслося, бо вчора ваші діти замість того, щоб шукати по селі металолом і нести його на здачу, обікрали мій власний двір і понесли тонни металу на подвір'я отих двох дурних — Цвичка і солодкої Дарусі. А ви питаєте, що стряслося у мене, най шляк вас трафить з таким вихованням! Переповідати подальшу розмову Члена Колобка з директором школи немає сенсу, бо невдовзі двері директорового кабінету іще раз відчинилися і в супроводі конвоїра з пістолетом у правій руці —сільського дільничного Степана — Іван Цвичок переступив поріг і скинув перед присутніми капелюх: – Доброго здоров'я, пане-товаришу директоре! —сказав, як проїхав фірою. Директор дивився на дільничного міліціонера, міліціонер гіпнотизував поглядом Цвичка, а Одайний, як щур, водив очима між всіма ними. Директор засміявся: – Степане, ти привів Івана до школи восьмий клас закінчувати? – Я привів злодія! — гордо випалив дільничний. – А у мене тут що — школа чи райвідділ міліції? —здивувався директор. – Але ж Іван учора намовив ваших учнів позносити металолом у двір до цеї його дурної. З неї спросу нема, а спрос буде з нього. За розкрадання державного майна і за грабіж серед білого дня у межах села. За порушення паспортного режиму. Цей громадянин живе без паспорта. Побирається, громадський спокій порушує. Сожительством займається з непідсудною. Тут весь Кримінальний кодекс за ним плаче. Цвичок м'яв у руках капелюх і справді дурнувато посміхався: від того, що ніс Степан, стало би смішно навіть покійникові, не те, що Іванові. – Чекайте! — майже криком перервав директор. —Іване, поясни, що вони з тебе хочуть. – Ґудза на свою голову хочуть, а на сраку — румунського бука. От що хочуть. – А все таки… – Ніж ото дітей отут пужати криком, краще би пішли ці батяри та добре діло зробили. – Яке діло, Іване? – А таке діло, пане директоре, що нема господаря у вашому селі. Залізо валяється шанцями, берегами і попід самим клубом. Пропадає задурно чиясь праця, а оцей, що з ґвером, — показав очима на міліціонера, — цього не видить. А Іван Цвичок мусить це видіти. І мусить видіти, що у вашому такому гоноровому селі і при таких гонорових мужчинах нема кому Дарусиному татові обгородити могилку та траву по цвинтареві скосити. То Іван попросив шкільників зробити по одній ходці і визбирати по селі залізні труби і пару поржавілих билець від старих ліжок, щоби татові нещасної Дарусі хатку обгородити. Оце і все, що зробив Іван. Іван труби почистить, пошліфує, зварить у кузні оградку — любо буде прийти на цвинтар. Та й порядку в селі більше стане. А ці жеребці не встилаються нападати на бідну дівчину! Та вона хоч і німа, але у десять раз розумніша від цих розумаків. А тепер можете мене везти в міліцію, то я там порозказую, скілько цей член краде в колгоспі і де ховає. Най лиш попробує ще раз обізвати Дарусю дурною! А ви, пане директоре, як заступитеся за невинну душу, поману будете мати, ви ж християнин, а не безбожник. —І тріснув дверима. Видно було по всьому, що Цвичок виговорився у директоровому кабінеті на три роки наперед. – Одайний! — по якімсь часі сказав директор. — А де ті спинки лежали? – Де… — не то перепитав, не то ствердив Член Колобок. — За дровітнем. Мав викидати в берег, бо іржаві дуже. – Ну, а чого кипиш про грабіж? – А ви чули, кому він збирається ними гріб обкладати?! Якби ж то ґазді якому, а то… тьфу. – Одайний, на щастя, і ми там будемо, де той, кому ваше ліжко пішло на браму… Ну, що за поганий і тяжкий народ такий пішов! У цей час Цвичок знову відчинив двері і просунув голову. Він, мабуть, весь цей час стояв у коридорі і слухав. – Не пішов, пане директоре, — сказав Іван. — Народ був і лишиться таким поганим, поки йому самому не стане зовсім зле. А поки добре — народ поганий. Тому й нападає на слабшого. Не позволям! — рубанув повітря рукою Цвичок і вийшов з кабінету. А через якийсь час, перебракувавши, почистивши і посортувавши залізяччя, привіз його Цвичок кількома тачками в сільську кузню, до коваля Петра і сказав з ходу: – Петре, я буду вам помагати, а ви збудуйте огорожу Довбушеві! – Як? — сплеснув чорними руками коваль. — З оцього металолому?! Та краще ніякої, аніж з різного і старого! – То ви такий тепер хитрий, Петре! — чихвостив коваля. — А ви чого не помогли бідній каліці раніше новим і добрим? Чекали Івана Цвичка? То придумайте тепер так, щоби не було видко, що воно різне і старе. Для того я до вас прийшов, а з старого і сам умію. Коли огорожа на могилу Дарусиного тата була готова, директор школи зняв з уроку п'ять хлопців і відіслав Цвичкові на поміч. І в той день, як Цвичок примудрив на огорожі клямку, Даруся так і переночувала на татовій могилі. Пси її чекали на брамі — а не дочекавшись, поплентались по дворах і завулках, а Іван так і просидів під брамою, вгорнувшись залишеним Дарусею коцом. …Якогось то дня Марія покликала Цвичка пальцем через паркан до себе на обору. Завела його поза стайню, ще й озирнулася пару разів, чи ніхто не підслуховує. А потому прошептала в самісіньке вухо: – Іванку, прошу тебе дуже: аби ти ніколи не приносив Дарусі конфет. Ніколи! І навіть не показував. Іван якось дивно подивився на Марію, поправив їй хустку і голосно відповів: – Не дурний, сам знаю… У нас люде добрі — розказали… — та й вернувся до себе.