***
…СЕРЕД НОЧІ СТУКАЛИ тричі. Ні, тричі шкреблися так, як шкребеться у віконну шибку гілка близького до хати дерева, розгойданого вітром. Спросоння Михайло подумав, що то миші дірявлять підлогу. Але стукіт-шкреботіння повторилися через однаковий проміжок часу — і в Михайла дужче забилося серце: з нічного стукоту іще ніколи не вийшло нічого доброго. Він накрив сонну Матронку під саму шию джергою, а сам, накинувши таку-сяку одіж, пішов у хороми. Хороми були заставлені лавицями, бідонами і бочками, так що Михайло навпомацки, щоб не гримнути і не зачепити нічого, олов'яними ногами дістався дверей. Ковані залізом, важкі дубові двері з хоромів на ґанок запиралися зсередини на два залізні засови і один тисовий — дужчий від залізного — ключ. – Хто там? — приклався губами до дверей Михайло, одночасно прикладаючи до дверей вухо і беручись за один засов. – Пускай, ґаздо Михайле, — свої люди… — почувся тихий чоловічий голос знадвору. Двоє чоловіків, що зайшли в хату в чоботах, куфайках і мазепинках з обрізами почерез плечі, ані Михайлові, ані Матронці не були знайомі. Ще скілька лишилося надворі. Матронка, вгортаючись у велику вовняну хустку, намагалася підкрутити на столі лампу. – Не треба, ґаздине, — зупинив її той, що був найвищий ростом. — Чим менше світла, тим ліпше. Ми прийшли не на світло дивитися. В запічку заворушилася дитина. Чоловік стишив голос: – Багато говорити не будемо. Ми прийшли взяти сира, бринзи і масла. А решта — що дасте. У тебе, ґаздо, — цілий склад того москальського добра, а наші запаси вийшли. Михайло зітхнув на всю хату: – То людське добре. – Людське — то людське, але йде воно до москалів. Ми заберемо не все. Тепер уже на всю хату зітхнула Матронка: – А що він завтра в колгоспі скаже? — показала рукою на Михайла. – Так і скажеш: ввірвалися серед ночі з лісу, вчинили у хаті погром, напудили зброєю, пограбували і щезли, як щезники. Ще пару штурханців у плечі дали. Сам же ж і замельдуєш удосвіта. І нічого тобі від них не буде. Не збідніють. А від нас і всіх істинних українців подяка буде. У хаті стало тихо-тихо. Лиш знов у запічку повернулася на другий бік дитина. – А на суботу заріжеш свиню. Прийдемо за свіжиною. Ти на нас сердитися не можеш — ми від тебе ще нічого не брали. А нам люди помагають як можуть. Інакше нас би давно вибили. – Дідушенко ще тої осені казав, що… Найвищий ростом чоловік не дав доказати: – …дурна його бесіда була. Сам видиш — ми є. Нас уже не так багато, але ще й не мало. І ми їм спокою не дамо, скільки зможемо. Ми з сотні Голуба. Може, чув? Усе більше на Галичині орудуємо. А буковинські люди нам харчами та речами помагають. Добре помагають. Тепер твоя черга, ґаздо. Матронка заломила руки так, що було чути, як хруснули пальці, і заридала на всю хату, не стримуючись. Михайло, подумавши, тільки й сказав: – У нас нема другого виходу… … Ще добре не розвидніло, як подвір'я заповнили військові. Вони нишпорили всіма закутками при-садиби, гриміли відрами у стайні, перекидали дошки в стодолі, час від часу коротко перегукуючись між собою. З двох хатніх вікон стирчали розбиті кавалки скла. Михайло з Матронкою сиділи під стіною на низенькій лавці, не дивлячись одне на другого і навіть не перемовляючись. Михайло тягнув вогкий тютюн, Матронка сиділа непорушно, стиснувши на грудях у замки долоні. Дитина бавилася біля дровітня, розклавши коло себе діряві каструлі і дерев'яні полумиски з ложками. На подвір'ї, незважаючи на присутність такої кількості людей, червоний — як пожар — півень топтав курку-сивулю, а біленький безхвостий котик валявся в поросі, ніби чухав спину. Чекали Дідушенка з Вижниці. А поки чекали — допитувати нікого не допитували, лише двоє військовиків у портупеях почерез плече пішли по ближніх сусідах. Дідушенко приїхав не сам: з ним був іще один військовий — низький, дещо опецькуватий, з меткими, як у тхора, очима і глибокими залисинами. На ньому якось незграбно, ніби на виріст, висіла темно-зелена форма з портупеями, стовбурчилися, ніби під вітром, штани-галіфе і блистіли юхтові чоботи. Чи то від тривалого нервового очікування, чи може, від голодної млості, але, як тільки емгебісти ступили на обору і привіталися, у Матронки довколишній світ пішов обертом — і вона зненацька биркицьнулася просто на поріг. Поки солдати відливали її водою, надававши перед тим пару уписників, щоби швидше прийшла до тями, поки заспокоювали перелякану таким видовищем дитину, Михайла допитував сам Дідушенко. Майор сидів за столом, гортаючи якісь папери, а потім надовго втуплюючись у Михайла очима. Той стояв посеред хати, втягнувши голову в плечі, і тримав руки вздовж тіла майже наструнко. Проте погляду не відводив. – Та-а-а-ак… — протягнув Дідушенко, ніби випустив пару кілець від цигарки. — Значить, кажеш, вчинили погром, дали пару штурханців і ще й пограбували… – Я вже вам казав… – Скільки, кажеш, їх було, двоє? — перепитував Дідушенко, стукаючи пальцями по столу. – В хаті двоє і надворі, мені ся здає, двоє. Я більше не видів. – … вони отако прийшли, ти їх тихо-мирно впустив у двері, а вони, зарізяки, давай вікна трощити, та псів лякати… – Ні, вони спершу забрали з хоромів, що їм було треба, а вже на відході той, що був послідний, бив вікна. А в хату пустив, бо що мав робити? Мала дитина… жінка… та й з обрізами вони були. – Та-а-ак… — Дідушенко на цей раз говорив якось підозріло повільно, спокійно, не матюкаючись. — Кажеш, четверо забрали, скільки, Михайле, будзів сиру? Двадцять по два кіло кожний? Та ще діжку збитого масла. А масла скільки там було? — Дідушенко знову дивився в папери. — Ага, майже пів центнера. Та-а-к… не стало іще й сметани. Скільки відер, Михайле? П'ять? А у відрі… Ага! А ще ж дві бочки бринзи… Чуєш, Михайле, — майор тепер свердлив його очима, не мигаючи, але з-за столу не вставав: — А що би було, чуєш, якби ти не крутив хвостом і не придурювався, та розказав, як воно сталося насправді?! Ти брехати, чоловіче, не вмієш. І шахрайство — не твоя парафія. Бо ти розказуєш-брешеш, а воно тут мені не сходиться — і край… – Я вам казав… — уперше опустив очі долу. — Я казав, як було. Я видів чотирьох. Може, їх де було в стороні більше. Але брали двоє і носили надвір. Вони якісь сторонські, не з нашого села. Та й не говорили вони багато. А що було далі, куди пішли — звідки прийшли, вони мені не казали, а я не дивився. Може, вони мали фіру. – Каза-а-ав… Слухай, чоловіче, а чого сусіди не чули у тебе в хаті ґвалту? Дитина з переляку не плакала, жінка не лементувала, на допомогу ніхто не кликав. Тут грабують колгоспного заготівельника — а він ні пари з уст, ніби сам гостей покликав. І фіри сусіди не чули. І міліціонер нічого не чув і не видів. І яструбки патрулювали село. Ніхто не знайшов ніяких затоптаних слідів. Вони що — люди-великани, що з горба на горб ступають і слідів не лишають? Тим більше, ти кажеш, що то були не сільські. І до сусідів ти не побіг відразу після того. Ти казав, що це трапилося по опівночі, а один чоловік бачив, що шиби у тебе вилітали перед досвідком, але з хати ніхто не виходив, так, ніби ті вікна трощила нечиста сила. Може, ти, Михайле, від страху що забув, то подумай… згадай і скажи правду, а ми зачекаємо. – А що тут думати? Може, то вам казав який п'яний, то й не пам'ятає, коли то було. А сусідів не мав чого пужати. Вони що, помогли би вернути сир з маслом? Я пішов замельдувати вам, а сусідам люди рознесуть без мене. Дідушенковий напарник у допит не встрявав, а лиш сидів і слухав, склавши перед собою руки, як до отченашу, постукував пучками пальців та цмокав язиком. Далі він вийшов з хати, а коли по якімсь часі вернувся, був чимось явно вдоволений. – Ходімо… — сказав Дідушенкові, і всі троє чоловіків посунули надвір. Зів'яла, зовсім безвольна і навіть байдужа Матронка тепер сиділа на ковбчикові посеред обори, закриваючи хустиною обличчя по самі очі. Дитина стояла коло неї, тримаючи руку на голові матері. Став коло них і Михайло. Офіцер у галіфе і собі сів на ковбчик у трьох кроках і, посміхаючись, мовчки витягнув щось із кишені гімнастерки, не спускаючи очей з господарів. То був зелений півник-льодяник на довгій паличці, з розкішним гребенем і видовженим, добре закрученим догори хвостом. Офіцер підніс півника до губів і один раз повільно лизнув його по всій поверхні, так повільно, що стало видно товстий шар білого нальоту на його язикові. Тоді він лизнув півника вдруге — тепер уже довго водячи кінчиком язика то по хвостові, то по гребеневі. Він мовчки смакував льодяником з такою насолодою, що навіть здивований Дідушенко голосно ковтнув слину. Насолодившись, офіцер витягнув із кишені галіфе іще одного — тепер червоного — півника з таким же закрученим догори хвостом і розкішним гребенем і поклав його собі на коліно. Знову піднісши до губів зеленого півника і коротко лизнувши, він тепер дивився виключно на дитину. Посмоктуючи зеленого півника так, що стало чути голосне цмокання язика, вказівним пальцем лівої руки офіцер поманив дитину до себе. І тут Матронка скинулася, ніби зі сну, нібито мала намір не пустити дитину, але дитина вже стояла перед офіцером, не зводячи очей з півника на його коліні. – Як ти називаєшся, дівчинко? — в'юнким, улесливим аж до непристойного, голосом запитав чоловік, дивлячись дитині просто в очі. – Даруся — донька Михайла Ілащука, сина Петрового. – А скільки тобі рочків, Дарусю, — донько Михайла Ілащука, сина Петрового, що ти така розумна? – У місяць по Стрітенню минуло десять. – А ти отченаш знаєш? – Знаю. І "вірую" знаю. – А конфети солодкі любиш? – Люблю. Офіцер і дитина дивилися одне на одного, ніби змагалися, хто кого передивиться. Зелений півник у офіцеровому роті з вертким язиком знову зменшився на одну пір'їну з хвоста. Дівчинка переступила з ноги на ногу і собі ковтнула слину. Офіцер підніс червоного півника з колін близько до дитячих губів, але в рот не дав. – Дарусю, тато казав, що вночі до вас приходили вуйки… Дитина дивилася на зеленого півника, що знову повільно ховався у чоловіковому роті спочатку залишками гребінця, а далі — зникнув там увесь. Вона кліпала очима, ніби щось думала. – Приходили, — відповіла, стежачи, як червоний півник засовує свій розкішний гребінь і їй у ротик. Не встигла вона облизати його як слід, а червоний гребінь уже вискочив з рота і заскакав у неї перед носом. Офіцер одною рукою тримав двох півнів —зеленого, геть змалілого, і червоного — ніби настовбурченого до бою, а другою обмацував і гладив дві грубі і довгі — аж до колін — дитячі кіски з кольоровими вовняними зав'язками. – Дарусю, а хто тобі так гарно заплітає кісочки? – Мама Матронка. – А ти сама що, не вмієш заплітатися? – Вмію. Показати? Офіцер сам розв'язав зав'язку на одній косичці, швиденько розплів її до половини і переклав шовковий жмутик волосся у руки дитині: – Покажи. Дівчинка швиденько заплела кіску, зав'язала, поправила другу, і тепер дивилася на офіцера. Червоний півник знову скочив на дитячий язичок. А коли офіцер іще раз висмикнув його, півень був уже безхвостий. Офіцер засміявся, покрутивши льодяником перед дитячими очима. Засміялася й дівчинка. – Дарусю, а твоя мама — вона чия донька? – Мама Матронка —донька Івана Яків'юка, сина Тимофія з Малинешного. – А ті вуйки, що приходили вночі, дуже били тата? Дівчинка перевела погляд з безхвостого півня на тата. Тато стояв позаду мами і дивився в ноги. Збайдужіла — ніби мертва — мама сиділа, не відбираючи хусточки від очей. Хусточка була геть чисто мокра. – Вони тата не били. – Вони тата не били, але били вікна? – Ні, тато бив вікна сам, коли вуйки пішли. – Але мамка плакала? Так? І казала давати вуйкам бринзу? – Мамка плакала дуже. А казали дати бринзу вуйки, мама не хотіла, щоби тато давав. Тепер безхвостий червоний півник спочатку скочив просто в Дарусину долоньку, а далі швидко опинився в її роті. Коли він вибіг звідти уже й без гребеня, офіцер знову питав: – Дарусю, а що ще казали татові вуйки? – Казали зарізати до суботи свиню. Офіцер устав з ковбчика, дивлячись то на Дідушенка, то на дитину: – От і добре. До суботи є час… А тепер біжи, солодка Дарусю — донько Михайла Ілащука, сина Петрового, до тітки Марії та й побався із Славчиком. А заодно дай і йому півника. Він такого півника, певно, не бачив. — І офіцер витягнув із галіфе іще одного —тепер уже жовтого — льодяника. – …А ти куди, Михайле — сину Петра, зібрався? —в'яло поцікавився Дідушенко, розтираючи чоботом цигарку, коли Михайло вийшов з хати із спорядженим, як у дорогу, рюкзаком за плечима. Михайло дивився, не розуміючи, про що його питає Дідушенко. – Якщо в тюрму — то нам тебе там не треба, щоби задаремно годувати. Там інших нахлібників і нероб вистачає. Ми багато не потребуємо. — Майор дивився на офіцера в галіфе, що вмивався, ніби після важкої роботи, просто з криничного відра, фиркаючи, як огир: — Повернеш в заготконтору до суботи подвійну норму молокопродуктів — лишишся дома. Нам спішити нікуди. До суботи є купа часу. Сибір до того часу не потепліє. Не збереш — сам знаєш… не мені розказувати тобі, дурневі недоробленому. А дитину не бийте. Дитина завжди справедлива… Головою треба думати, а як думаєш ногами, то хай голова страждає. Видко, дурний піп тебе хрестив, Михайле. І запам'ятай: іще не знайшовся такий, що обдурив би радянську владу, йоб вашу мать. Дідушенко такого хитрого не знає, бо такий хитрий ще не народився. …Матронка похапливо ладувала речі до вивозу. Потому так само похапливо розкладала їх на місце. Далі лягла лицем униз до подушки і, не промовивши й слова, пролежала так до вечора. Михайло мовчки робив порядок: склив вікна, замітав хороми, сортував бочки і бідони, а потому як сів на подвір'ї під стіною — то так і не випустив люльку з рота, також до вечора. – Краще би була струїла в утробі таку нечисть чи родила німою… — зло сказала увечері Матронка, не встаючи з постелі. Михайло поклав руку їй на голову: – Бійтеся Бога, жінко, що ви таке кажете, дитина не винна… – А хто? – Люде, що донесли. А ці лиш за дитину зачепилися. Хтось доніс скорше від мене. Усе, як було, доніс. Може, хтось навіть з тих, хто вночі приходив. Ти ж видиш, що робиться. У нас люди вміють зробити добре другій людині, та й служити двом зразу вміють. Що вміють — то вміють. А дитина не розуміє, що робиться. Ми дитину брехати не вчили. Та й хто знав, що вона все чула? – А ви, Михайле, розумієте, що робиться?! —кричала і плакала Матронка, б'ючись головою в стіну. — Ви розумієте?! Як ми тепер вийдемо з цього? – Я не знаю, жінко… Але якось вийдемо… Бог поможе. Раптом Матронка зірвалася на ноги і вперше відколи він її пам'ятає, стала перед Михайлом так, ніби замахнулася його вдарити: – Де той ваш Бог, коли він відвернувся від нас, як від послідних грішників? Чого він не відвертається від того, хто робить другому зле, а сам гараздує? Що я завинила Богові, що він прислав сьогодні мені в хату мого ката? Я думала, що за мої муки мій кат давно зогнив, а він мені сьогодні з моєї дитини ворога зробив? То де Бог, чи він осліп, Михайле, коли я так ревно молилася йому все життя, а він і у вас відібрав був розум, бо ви били мене, як худобину, а я мусила мовчати?! Задурно били, самі знаєте, а той, що винен, прийшов мене сьогодні доконати. І Бог не зупинив його. – Станьте, Матронко, — притулив жінчину голову до грудей Михайло, відчуваючи, що на нього зараз чекає якесь іще одне — і може, не менш страшне, випробування. Він дихнув так глибоко, ніби мав намір піти під воду. — Про що ви говорите, жінко? Про якого ката ви говорите? І тоді Матронка розказала Михайлові правду, якою замкнула собі уста на десять років. Аж по сьогодні.