Соколець

Сторінка 2 з 2

Синюк Іван

Соколові полізли мурашки крижми, він затремтів, але пізніше повеселів і спішно пішов додому, посвистуючи коломийки.

Дома оповів все своїй жінці.

Другого дня досвіта приїхали обоє коло Сокілця, поприв'язували свої шкапєта* до смерічок і вилізли на горб брати скарб. Де він міг бути, то Сокіл знав безпечно. На горі була дуча*, але вхід до неї був плитою накритий. Відкинули обоє плиту, і Сокіл вступив всередину. Та ледве зробив кілька кроків, коли нагле подалася під ним скала, Сокіл звере-щав несамовито і щез у глибокій темній пропасті. А в тій самій хвилі зі страшним гуркотом засунулася печера. Вхід до дучі і скарб засипало, а захланну жінку трути л о набік падаюче каміння. Вона полетіла стрімголов з поломаними руками й ногами тою самою дорогою, що вчора нею летів опришок. І знов зашуміла бистра вода Черемошу, а по хвилі все втихомирилося...

Стало тихо, тілько Черемош воркотів по-давньому, а наполохані плески повиринали знову з води та чівкотіли далі, гейби насміхалися з захланних людей.

А то, видко, опришок так прилагодив свою дучу, що вона кожному мусила принести смерть, хто не знав до неї заходити так, як він.

Ішли з Вижниці гуцули попід Соколець, дивляться: стоять коні, прив'язані до смерічок, та іржуть голодні, а по облазі валяються кусні одіння. Зараз по конях пізнали, кого тут не-щастє спіткало. Так і поставили ту два хрести, аби перехожі змовили Отченаш за душі Сокола і його жінки.

З того часу бурними, темними ночами, коли новий місяць настає, чути, як щось жалісно стогне в горбі. Кажуть, що се бідний Сокіл — від него і облаз назвали Сокілцем — проклинає свою захланну жінку та силується вилізти із своєї темниці в скалі...

* * *

Так повістував мому покійному дєдикові тому кількадесять років — я тогди був ще малий хлопчур — один страшно розбитий та покривавлений чоловік з почорненим лицем... мій

Іван Синюк

вуйко. То був той опришок, що його Сокіл камінням скинув у пропасть, у Черемош...

Спуза — порох, попіл Подуфальна — горда Нараквиці — браслет Варе — ніби, невже ж Шкапета — кінь Дуча — діра.