Согжой був наділений неабияким нюхом. Проходячи лісом, він на відстані кількох метрів міг почути навіть під глибоким снігом кущик лишайники, здавалося б, геть позбавленого будь-якого запаху. Безпомилково підійшовши до нього, він починав розкопувати сніг енергійними ударами широких копит передніх ніг. Очистивши від снігу ґрунт, він згризав верхівки ягелю. Согжою не вистачало короткого зимового дня, щоб наїстись, і він продовжував пастися до глибокої ночі. Адже корм він розшукував без допомоги зору, покладаючись цілковито на свій винятковий нюх. Олениці скрізь ходили за ним, і Согжой поступався їм кращими кормовими галявинами. Там, де паслися олені, сніг був поцяткований слідами та копанками, неначе тут пройшло стадо свиней. Наївшись, Согжой із оленицями лягали на снігу. Їхня чутлива дрімота не переривалася міцними морозами, бо в жодного тайгового звіра немає такої теплої "шуби", як у цих тварин. Найміцніший мороз не може пробитися крізь щільну і ніздрювату оленячу шерсть, створену самою природою для боротьби з морозом.
У цих безлюдних місцях у Согжоя не було ворогів: ведмеді залягли у барлоги, а вовки через глибокі сніги спустилися в долини. Здавалося, що для миролюбних оленів не знайти кращих місць для зимівлі, але глибокі сніги та гірські вітровії хоч і витіснили вовків, були такі самі нестерпні й для оленів. Слабкосилі олениці важко докопувалися до ягелю і нерідко, бачачи, що Согжой викопав у снігу глибоку яму, бігли до нього й під самим носом ватажка з'їдали тяжко добутий ним лишайник. Довелось і оленям полишити гірські пасовиська і спуститися в долину на багаті ягелем болота. Якось морозяної ночі, коли олені продовжували пастися на відкритому болоті, Согжой зачув легкий шурхіт лап вовків. Скинувши голову, він подав знак небезпеки. Олениці згуртувалися навколо свого ватажка. Роздивившись вовчу зграю, що наближалася, Согжой підняв голову вгору так високо, що кінці рогів лягли йому на спину, і, викидаючи вперед копита, помчав до засніженого лісу, де сніг був пухкіший і вовки провалювалися в ньому глибше. Олениці метнулися за ним, здіймаючи довкола себе сніжну куряву.
Довгою й виснажливою була ця гонитва. Багато кілометрів пробігли звірі, поки вовки переконалися, що слабких і хворих оленів у цьому табуні немає і їм не вдасться поласувати оленятиною. Вовки відстали, а олені ще довго тікали від переслідувачів. Але ось вони зупинились і, поводячи боками, почали хапати морозяне повітря широко роззявленими ротами. Вийшовши на простору, малозалісену рівнину, Согжой затримався тут надовго.
Сталося так, що в кінці зими у цих місцях знову опинився Поротов. Приїхавши по решту майна, він вирішив розшукати своїх утікачок-олениць і, зустрівши сліди чотирьох ланок і одного бика, почав переслідувати їх верхи на олені. Одного сонячного дня він побачив їх серед рідколісся. Звірі мирно паслися. Спішившись, Поротов почав обережно наближатися до них. з підвітряного боку, ховаючись за своїм верховим оленем. Але хоч як тихо скрадався старий мисливець, Согжой помітив його ще здаля і, підвівши голову, розглядав, широко роздуваючи ніздрі. Далі йти було не можна. Зрівнявшись із товстою модриною, Поротов відпустив оленя пастися, а сам сховався за дерево.
Согжой добре бачив хора[1], який наближався до нього. Почув він і запах людини. Збуджено кружляв він навколо олениць, намагаючись передати їм свою тривогу, настійливо спонукаючи їх до втечі. Але олениці зволікали. Звичний запах людини не лякав їх, а олень, що наближався, викликав цікавість. Піднявши вуха, олениці здивовано витріщилися на прибульця і повільно наближалися до нього. Можливо, вони навіть пізнали хора, за яким колись ходили в експедиційних караванах. Передчуваючи лихо, Согжой зробив останню спробу вивести олениць з небезпечного місця. А коли це не вдалося, загрозливо нахилив голову до землі, наставив роги, маючи намір кинутися на зайду, але цієї миті легкий вітерець доніс до нього різкий запах людини. Согжой здригнувся, вигнув спину і розгонистою риссю кинувся геть. Перетнувши болото, він зупинився востаннє, немовби прощаючись із нерозумними оленицями, і тієї ж миті повалився на бік. Падаючи в сніг, Согжой почув звук пострілу, але в затьмареній свідомості ного тепер не було страху.
Опустивши гвинтівку, Поротов закинув її за плече, розправив маут і попрямував до олениць. Відвикнувши від людини, вони не підпускали до себе колишнього хазяїна. Тоді Поротов накинув аркан на роги верхового і, осідлавши його, без зусиль наблизився до однієї з олениць. У повітрі свиснув шкіряний джгут, і петля аркана зашморгнулася на її рогах.
Втративши свого ватажка, ланки тупцювали на місці, і незабаром Поротов переловив їх усіх. Радий, повернувся мисливець у свою бригаду. Розповів, як розшукав утікачок, пригостив друзів м'ясом Согжоя. Довго ще потім возив він із собою теплу шкуру красеня бика, підстеляючи її собі під бік. І якщо траплялось йому ночувати на снігу, не боявся застудитися. Шкуру цю він називав своєю постіллю.
А в кінці квітня у втікачок з'явилися на диво гарненькі темно-бурі тугутки. Росли вони міцні й дужі, були стрункі, але надміру лякливі — адже в їхніх жилах текла кров дикого Согжоя.
[1] Хор — свійський олень.