Кажучи це, вона підвела на ротмістра свої великі чорні очі, що сяяли радістю й ніжністю.
— Хай мене чорт візьме, якщо я вас розумію! — вигукнув Феб. Якийсь час Есмеральда мовчала, потім сльоза скотилася з її очей, з уст зірвалося зітхання, і вона промовила:
— О монсеньйоре, я кохаю вас!
Молоду дівчину оповивав такий аромат цнотливості, така чарівність невинності, що Феб почував себе в її присутності трохи ніяково. Але ці слова надали йому сміливості.
— Ви мене кохаєте! — запально вигукнув він і обняв рукою її стан. Він тільки цього й чекав.
Священик побачив це і кінцем пальця намацав вістря кинджала, схованого у нього на грудях.
— Фебе, — сказала циганка, тихенько відводячи від себе чіпкі руки ротмістра, — ви добрі, ви великодушні, ви гарні, ви врятували мене, мене — сироту, яку підібрали цигани. Я вже давно мрію про офіцера, який би врятував мені життя. Це про вас мріяла я ще задовго перед тим, як зустріла вас, мій Фебе. Герой моїх мрій мав так само, як і ви, красивий мундир, шляхетний вигляд, шпагу. Вас звуть Феб, це чудове ім'я, я люблю ваше ім'я, я люблю вашу шпагу. Вийміть вашу шпагу, Фебе. Я хочу глянути на неї.
— Дитино! — вигукнув ротмістр, усміхаючись, і вийняв з піхов свою шпагу.
Циганка глянула на рукоятку, на лезо, з чарівною цікавістю оглянула букви на ефесі й поцілувала шпагу, кажучи до неї:
— Ти шпага хороброї людини. Я кохаю твого хазяїна.
Феб і цього разу скористався з нагоди, щоб поцілувати її чудову схилену шийку, що примусило молоду дівчину почервоніти, мов вишня, і швидко випростатись.
Священик у пітьмі своєї комірчини заскреготав зубами.
— Фебе, — звернулася до ротмістра циганка, — дозвольте мені поговорити з вами. Пройдіться трохи, щоб я могла побачити вас на весь зріст і почути, як дзвенять ваші остроги. Який ви гарний!
Щоб догодити їй, ротмістр підвівся і, самовдоволено усміхаючись, покартав її:
— Яке ж ви дитя! До речі, красуне моя, ви бачили мене коли-небудь у парадному камзолі?
— На жаль, ні! — відповіла вона.
— Ото справді краса!
Феб знову сів біля неї, але значно ближче, ніж раніш.
— Послухайте, люба моя…
Циганка жестом, сповненим дитячої пустотливості, грації та веселощів, кілька разів ударила його своєю гарнесенькою ручкою по губах.
— Ні, ні, я не слухатиму вас. Ви кохаєте мене? Я хочу, щоб ви мені сказали, чи ви мене кохаєте.
— Чи кохаю я тебе, ангеле мого життя! — вигукнув ротмістр, стаючи навколішки. — Моє тіло, моя кров, душа моя — все твоє, все для тебе! Я кохаю тебе, я ніколи нікого не кохав, крім тебе.
Ротмістр стільки разів повторював цю фразу за таких самих обставин, що випалив її одним духом, не забувши ані слова. Почувши це пристрасне освідчення, циганка підвела до брудної стелі, що заміняла небо, очі, сповнені райського блаженства.
— О, — прошепотіла вона, — ось та мить, коли я хотіла б умерти! Феб визнав, що "та мить" якраз слушна для того, щоб ще раз палко поцілувати її, чим завдав архідиякону нової муки.
— Померти! — вигукнув захоплений ротмістр. — Що це ви кажете, чарівний ангеле? Саме зараз, цієї миті й варто жити, клянусь Юпітером! Померти на початку такого раювання! Клянуся рогами сатани, це все дурниця! Це все не те. Послухайте, моя кохана Сіміляр… Есмеральда… Пробачте, але у вас таке бусурманське ім'я, що з ним я ніяк не можу дати собі ради. Воно, немов густий чагарник, у якому я весь час плутаюся.
— Боже мій, — промовила бідна дівчина, — а я гадала, що це ім'я красиве, тому що незвичайне! Та коли воно вам не подобається, то я воліла б називатися просто Готон [228].
— Ах! Не варто засмучуватись через такі дрібниці, моя красуне! Це ім'я, до якого треба звикнути, от і все. Тільки-но я вивчу його напам'ять, все буде добре. Отже, послухайте мене, моя Сіміляр: я кохаю вас до нестями. Я вас так кохаю, що просто дивно. Я знаю одну дівчину, яка через це казиться від люті…
Дівчина ревниво перебила його:
— Хто вона така?
— А яке нам діло до неї? — сказав Феб. — Ви мене кохаєте?
— О!.. — промовила вона.
— Ну от і добре! Це найголовніше. Ви побачите, що і я вас кохаю. Нехай мене підчепить на свої вила цей довготелесий диявол Нептун, якщо я не зроблю вас найщасливішим створінням у світі. У нас буде де-небудь гарненька квартирка… Я накажу своїм стрільцям гарцювати попід вашими вікнами. Вони всі кінні й заткнуть за пояс стрільців капітана Міньйона. Серед них є пікінери, лучники, пищальники. Я поведу вас на великий парад паризького гарнізону біля хлібниць Рюллі. Це пишне видовище. Вісімдесят тисяч озброєних людей, тридцять тисяч білих панцирів, лат, кольчуг, шістдесят сім цехових корогов і стягів, прапори парламенту, рахункової палати, скарбниці, монетного двору, словом, увесь чортів почет! Я поведу вас подивитися на левів королівського палацу, це хижі тварини. Усі жінки люблять такі видовища.
Молода дівчина, уже кілька хвилин захоплена своїми думками, мріяла під звуки його голосу, не вдумуючись у зміст його слів.
— О! Ви будете щасливою, — вів далі ротмістр і водночас непомітно розстебнув пояс циганки.
— Що ви робите? — раптом вигукнула вона. Ці "недозволені дії" розвіяли мрійливість циганки.
— Нічого, — відповів Феб, — я тільки сказав, що вам доведеться викинути це безглузде вуличне вбрання, коли ви будете зі мною.
— Коли я буду з тобою, мій Фебе! — ніжно прошепотіла молода дівчина.
Вона знову замислилася й замовкла.
Ротмістр, підбадьорений її ніжністю, обняв її стан і, не відчуваючи опору, почав тихенько розшнуровувати її корсаж, зсунув нашийну косинку. Архідиякон, важко дихаючи, побачив, як із серпанку, мов місяць, що піднімається на обрії з туману, виступило чарівне оголене плече циганки, кругле, смугляве.
Молода дівчина не опиралася. Здавалося, вона нічого не помічала. Очі хороброго ротмістра виблискували. Раптом вона обернулася до нього.
— Фебе, — сказала вона з виразом безмежного кохання, — навчи мене своєї віри.
— Моєї віри? — вигукнув ротмістр, зайшовшись реготом. — Щоб я навчив тебе моєї віри! Грім і блискавка! Навіщо тобі здалася моя віра?
— Щоб ми могли повінчатися, — відповіла вона.
На обличчі ротмістра відбились водночас здивування, зневага, безтурботність і хтивість.