У ту хвилину, коли його думка зосередилася на священикові, арки Собору освітилися вранішньою зорею, і він побачив на верхньому ярусі Собору, на повороті, зовнішньої балюстради, що оперізувала склепіння над хорами, якусь постать. Вона прямувала в його бік. Він упізнав її. То був архідиякон.
Клод ішов важкою і повільною ходою. Ідучи, він не дивився перед собою; він прямував до північної башти, але обличчя його було звернене в бік правого берега Сени. Він тримав голову високо, немов силкуючись розглядіти щось поверх дахів. Такий косий погляд часто буває у сови. Вона летить вперед, а дивиться вбік. Архідиякон пройшов над самим Квазімодо, не помітивши його.
Глухий, скам'янівши від його несподіваної появи, побачив, що священик увійшов у сходові дверцята північної башти. Читачеві відомо, що саме з цієї башти видно ратушу. Квазімодо підвівся і пішов за архідияконом.
Дзвонар піднявся баштовими сходами, його цікавило, чого архідиякон?де нагору. Бідолаха не знав, що він зробить, що скаже, чого хоче. Він був сповнений водночас і люті, і страху. В його серці зіткнулися архідиякон і циганка.
Дійшовши до верхівки башти, він, перш ніж виступити з пітьми сходів на площадку, обережно озирнувся, шукаючи поглядом священика. Той стояв до нього спиною. Площадку облямовувала ажурна балюстрада. Священик, втупивши погляд у місто, стояв, спираючись грудьми на той з чотирьох боків балюстради, що виходить на міст Богоматері.
Безшумно підкравшись до нього, Квазімодо намагався побачити, на що саме він так пильно дивиться.
Увага священика була настільки чимось поглинута, що він навіть не почув біля себе кроків Квазімодо.
Чудове, привабливе видовище являє собою Париж, — особливо Париж того часу, — з висоти башт Собору богоматері влітку, при першому промінні зорі. Був липень. Безхмарне, погідне небо. Кілька запізнілих зірок гасли то тут, то там, лише одна, дуже яскрава, світила на сході, де небо було найяснішим. Ось-ось мало з'явитися сонце. Париж починав прокидатись. У чистому ранковому світлі звернені на схід стіни безлічі будинків здавалися сліпучо-білими. Велетенські тіні дзвіниць повзли з даху на дах, простягаючись від одного кінця міста до другого. У деяких кварталах уже чувся шум і гомін. Тут дзвонили дзвони, там лунали удари молота чи деренчав, проїжджаючи, візок. Де-не-де над поверхнею покрівель уже з'являлися димки, немов вириваючись із тріщин величезної димлячої сопки. Річка, що дробила свої хвилі об боки стількох мостів, об миси стількох островів, здавалася стрічкою із срібного муару. Навколо міста, за його кам'яною огорожею, око потопало в широкому півколі туману, крізь який бовваніла нечітка лінія рівнин і витончена округлість пагорбів. Найрізноманітніші звуки линули над цим напіврозбудженим містом. На сході ранковий вітерець гнав по небу білі жмути, вирвані з гриви туманів, які вкривали пагорби.
На паперті кілька кумась з глеками молока здивовано показували одна одній дивовижне пошкодження головної брами Собору богоматері й два потоки розплавленого свинцю, застиглі в розщілинах каміння. Це було все, що залишилося від нічного сум'яття. Вогнище, запалене Квазімодо між двох башт, згасло. Трістан уже очистив майдан і наказав кинути трупи в Сену. Королі, подібні до Людовіка XI, дбають про те, щоб швидше помити брук після кровопролиття.
Із зовнішнього боку балюстради, якраз під тим місцем, де стояв священик, був один з химерно обтесаних кам'яних жолобів, якими їжаться готичні будівлі. У розщілині жолоба два розквітлі чудові левкої, які колихав вітерець, наче живі, пустотливо вклонялись один одному. Над баштами, високо в чистому небі, щебетали пташки.
Але священик нічого цього не чув, ні на що не дивився. Він був з тих людей, для яких не існує ні світанку, ні пташок, ні квітів. Серед цього неосяжного простору, що мінився навколо нього таким багатством картин, його увага була зосереджена лише на одній-однісінькій точці.
Квазімодо дуже кортіло спитати у нього, що він зробив з циганкою. Але архідиякон у цю мить, здавалося, поринув у зовсім інший світ. Він, видно, переживав один з тих гострих моментів життя, коли людина не здатна була б навіть відчути, як під нею розступається земля. Втупивши погляд в одну точку, він стояв мовчазний і нерухомий. І в цій мовчазності, у цій нерухомості було щось таке жахливе, що навіть відлюдькува-тий дзвонар затремтів і не насмілився їх порушити. Він тільки простежив очима за напрямком погляду священика, — що, зрештою, було теж запитанням, — і погляд його спинився на Гревському майдані.
Він побачив те, на що дибився архідиякон. Біля постійної шибениці стояла драбина. На майдані виднілися купки людей і багато стрільців. Якийсь чоловік тяг по бруку щось біле, за ним волочилося щось чорне. Цей чоловік зупинився біля підніжжя шибениці.
Тут сталося щось, чого Квазімодо не міг добре розглядіти. Не тому, що його єдине око втратило зіркість, але тому, що скупчення стрільців біля шибениці заважало йому бачити те, що там відбувалось. У цю хвилину зійшло сонце. І такий потік світла ринув з обрію, що здавалося, всі високі шпилі Парижа — дзвіниці, димарі й вишки, запалали водночас.
Тим часом чоловік почав лізти по драбині. Тепер Квазімодо виразно розглядів його. На плечі він ніс жінку — молоду дівчину у білому одязі; на шию дівчини було накинуто зашморг. Квазімодо пізнав її.
То була вона.
Чоловік доліз до верху драбини. Там він поправив зашморг.
Тут священик, щоб краще бачити, став навколішки на балюстраду.
Раптом чоловік різким рухом каблука відштовхнув драбину, і Квазімодо, що вже кілька хвилин затамовував віддих, побачив, як на кінці мотузки, на висоті двох туазів, над бруком загойдалося тіло нещасної дівчини з людиною, що скочила їй на плечі. Мотузка перекрутилася кілька разів у повітрі, і Квазімодо побачив, як по тілу циганки пробігли страшні судороги. Священик теж, витягши шию, очима, що вилізли з орбіт, дивився на цю жахливу групу, на чоловіка й дівчину — на павука і муху.
І в найстрашніший момент цієї сцени диявольський регіт, регіт, в якому не було нічого людського, викривив мертвотно-бліде обличчя священика. Квазімодо не чув цього реготу, але він побачив його. Дзвонар відступив на кілька кроків за плечима архідиякона і, раптом з люттю кинувшись на нього, штовхнув його своїми могутніми руками в безодню, над якою нахилився Клод.