— Я так і думав, — промовив стрілець. Трістан поплескав його по плечу й сказав:
— У тебе нюх, як у кішки. Ану ж бо, де тут Анріє Кузен?
Чоловік, не схожий ні виглядом, ні одягом на стрільця, виступив із рядів. Його вбрання було напівкоричневе, напівсіре, з шкіряними рукавами; волосся гладенько зачесане; у кремезній руці він тримав жмут мотузків. Цей чоловік завжди супроводив Трістана, як Трістан — Людовіка XI.
— Слухай, приятелю, — звернувся до нього Трістан-Самітник, — мені здається, що це та сама чаклунка, яку ми шукаємо. Повісь-но її! Є в тебе драбина?
— Вона в сараї "Будинку з колонами", — відповів той. — Чи на оцьому правосудді зробимо діло? — спитав він, показуючи на кам'яну шибеницю.
— Так!
— Хо! Хо! — ще брутальніше й ще більш по-звірячому, ніж його начальник, зареготав кат. — Ходити далеко не доведеться!
— Ну, жвавіше! Потім нарегочешся! — вигукнув Трістан.
З тієї хвилини, як Трістан помітив циганку і всяка надія на врятування була втрачена, затворниця не вимовила ні слова. Вона кинула нещасну, напівмертву дівчину в куток склепу й стала перед віконцем, вчепившись пальцями обох рук, мов пазурами, у підвіконня. У цій позі вона безстрашно водила по солдатах очима, що знову стали дикими і божевільними.
Коли Анріє Кузен наблизився до келії, обличчя Гудули набрало такого несамовитого виразу, що він позадкував.
— Монсеньйоре, — спитав він, підійшовши до Трістана, — яку з них узяти?
— Молоду.
— Тим краще! Із старою, здається, важкувато було б упоратись.
— Бідна маленька танцівниця з кізкою, — сказав старий сержант нічного дозору.
Анріє Кузен знову підійшов до віконця. Погляд нещасної матері примусив його опустити очі. Він промовив досить боязко:
— Пані…
Вона перебила його лютим шепотом: — Чого тобі треба?
— Я не по вас, — відповів він, — по ту, другу.
— Яку другу?
— Ту, молоду.
Вона захитала головою, вигукуючи:
— Тут немає нікого! Немає нікого! Немає нікого!
— Є! — заперечив їй кат. — Ви самі це добре знаєте. Дозвольте мені взяти молоду. Вам я не хочу заподіяти ніякого лиха.
Вона заговорила з дивною посмішкою:
— Он воно що! Ти мені не хочеш заподіяти ніякого лиха!
— Віддайте мені тільки ту, другу, добродійко, монсеньйор так наказує. Вона повторила з божевільним виглядом:
— Тут немає нікого!
— А я кажу, що є! — відповів кат. — Ми всі бачили, що вас було двоє.
— Ану, подивися сам! — сказала затворниця. — Просунь-но голову у віконце.
Кат поглянув на її пазури і не насмілився.
— Поспішай-но! — закричав Трістан, який встиг вишикувати свій загін півколом перед Щурячою норою, а сам під'їхав до шибениці.
Анріє Кузен, вкрай збентежений, ще раз підійшов до начальника. Він поклав свої мотузки на землю і незграбно бгав у руках капелюх.
— Монсеньйоре, як же туди увійти? — спитав він.
— Через двері.
— Дверей нема.
— Через вікно.
— Воно занадто вузьке.
— Тоді розшир його! — гнівно відповів Трістан. — Хіба ти не маєш кайла?
Мати, все ще насторожена, дивилася на них з глибини своєї нори. Вона вже ні на що не сподівалася, вона вже сама не знала, чого їй домагатися, вона тільки не хотіла, щоб у неї забрали дочку.
Анріє Кузен пішов по свої інструменти до сарая біля "Будинку з колонами". Заразом він витяг звідти драбину, яку тут же приставив до шибениці. П'ять чи шість чоловік із загону озброїлися кайлами та ломами, і Трістан попрямував разом з ними до віконця.
— Стара, — сказав начальник суворим голосом, — віддай нам це дівчисько добром.
Вона поглянула на нього, немов не розуміючи.
— Хай йому чорт! — крикнув Трістан. — Чого це ти не хочеш, щоб ми повісили цю чаклунку, як того бажає король?
Нещасна зайшлася диким реготом.
— Чому я не хочу? Вона моя донька!
Вираз, з яким вона вимовила ці слова, примусив здригнутися навіть самого Анріє Кузена.
— Мені прикро, — відповів Трістан, — але така воля короля. Затворниця ще голосніше зайшлася своїм жахливим реготом і вигукнула:
— Яке мені діло до твого короля! Кажу тобі, що це моя донька!
— Ламайте стіну, — наказав Трістан.
Для того, щоб розширити отвір, досить було вийняти під віконцем один ряд мурування. Коли мати почула удари кайл і ломів, що проламували її фортецю, вона страшенно закричала і з шаленою швидкістю почала кружляти по своїй норі, — цю звичку дикого звіра вона набула за довгий час життя в клітці. Вона мовчала, але очі її палали. У стрільців холонуло серце.
Раптом вона схопила свій камінь, зареготала і обома руками кинула його в стрільців. Незграбно кинутий камінь — бо руки її тремтіли — не зачепив нікого і впав під ноги коневі Трістана. Затворниця заскреготала зубами.
Тим часом, хоча сонце ще не зійшло, вже зовсім розвиднілось. Чудова рожева заграва веселила старі напівзруйновані димарі "Будинку з колонами". Це була та година, коли на дахах весело відчиняють свої віконця мешканці горищ, які прокидаються раніше за всіх. Кілька селян, кілька торговців фруктами верхи на осликах потяглися на базар через Гревський майдан. На хвилину вони зупинилися біля загону стрільців, що з'юрмилися навколо Щурячої нори, зачудовано дивилися на них і потім рушали далі.
Затворниця сіла біля дочки, загородила її своїм тілом і з застиглим поглядом слухала, як нещасне дитя, що лежало нерухомо, пошепки повторювало єдине слово: "Феб!.. Феб!.."
У міру того як робота сторожі, що руйнувала мур, посувалася вперед, мати машинально відхилялася назад і все міцніше притискала молоду дівчину до стіни. Раптом затворниця помітила (бо, чатуючи, вона не зводила очей з руйнівників), що камінь захитався, і почула голос Трістана, який підбадьорював солдатів. Тоді її недовге заціпеніння раптом минуло, і вона почала кричати. Голос її то різав слух, мов скрегіт пилки, то захлинався, немов усі прокляття світу тіснилися в її устах, щоб водночас вибухнути.
— О-о-о! Це жахливо! Розбійники! Невже ви справді хочете забрати в мене доньку? Я ж вам кажу, що це моя донька! О підлі! О посіпаки!
Мерзенні вбивці! На поміч! На поміч! Рятуйте! Невже вони так і заберуть у мене моє дитя? Кого ж тоді звуть милосердним богом?
І, звертаючись до Трістана, з піною на губах, з диким поглядом, стоячи навкарачки, немов готова до стрибка пантера, вона заговорила: