Король, здавалося, поринув у глибокий роздум і потім, звернувшись до Трістана-Самітника, сказав:
— Ну що ж, куме, у такому випадку народ перебий, а чаклунку повісь.
— Так, так, — тихо промовив Рім до Коппеноля, — покарати народ за його бажання, а потім зробити те, чого бажав цей народ.
— Слухаю, сір, — відповів Трістан. — А якщо чаклунка все ще в Соборі богоматері, то взяти її звідти, незважаючи на право притулку?
— Клянуся Великоднем! Дійсно… Право притулку! — вимовив король, чухаючи себе за вухом. — А втім, треба, щоб ця жінка була повішена.
І тут, немов у нього раптом виникла якась думка, він кинувся навколішки перед своїм кріслом, скинув капелюх, поклав його на сидіння і, благоговійно дивлячись на одну із свинцевих фігурок, що його прикрашали, промовив, молитовно склавши на грудях руки:
— О Паризька богоматір! Моя милостива заступнице, прости мене! Я роблю це тільки єдиний раз! Ту злочинницю треба покарати. Запевняю тебе, моя наймилостивіша пані, що ця чаклунка не гідна твого ласкавого захисту. Бо ж тобі відомо, владичице, що багато дуже побожних королів порушувало привілеї церкви в славу божу і з державної необхідності. Святий Гюг, єпископ англійський, дозволив королю Едуардові схопити чаклуна у своїй церкві. Святий Людовік Французький, мій покровитель, з цією ж метою порушив недоторканність храму святого Павла, а Альфонс, син короля Єрусалимського, — навіть недоторканність церкви Гробу господнього. Пробач же мені на цей раз, богоматір Паризька! Я цього більше не робитиму й принесу тобі в подарунок гарну срібну статую, подібну до тієї, яку я торік пожертвував церкві богоматері Екуї. Амінь.
І, перехрестившись, він підвівся з колін, знову надів свій капелюх і сказав Трістанові:
— Покваптеся, куме, візьміть із собою пана де Шатопера. Накажіть ударити на сполох. Розчавіть чернь. Повісьте чаклунку. Я так сказав, і я бажаю, щоб кара була здійснена вами. Ви дасте мені про це звіт… Ходімо, Олів'є. Цієї ночі я не ляжу спати. Поголи мене.
Трістан-Самітник вклонивсь і вийшов. Тоді король жестом відпустив Ріма й Коппеноля.
— Хай береже вас господь, добрі мої друзі, панове фламандці. Ідіть відпочиньте трохи. Ніч біжить, і швидко вже ранок.
Фламандці пішли. І коли вони, у супроводі коменданта Бастілії, дійшли до своїх кімнат, Коппеноль сказав Рімові:
— Гм! Я ситий по горло цим кашляючим королем. Мені довелося бачити п'яного Карла Бургундського, але він не був таким лютим, як цей хворий Людовік XI.
— Метре Жак, — відповів Рім, — це тому, що від вина королі менш жорстокі, ніж від напоїв з цілющих трав.
VI. "КРИВІ НОЖІ ГУЛЯЮТЬ!"
Вийшовши з Бастілії, Гренгуар із швидкістю коня, що зірвався з прив'язі, кинувся бігти вниз по вулиці Сент-Антуан. Добігши до брами Бодуайє, він попрямував до кам'яного розп'яття, що височіло серед майдану, немов він міг побачити у пітьмі людину в чорному плащі з каптуром, що сиділа на східцях біля підніжжя хреста.
— Це ви, метре? — спитав Гренгуар. Чорна постать підвелася.
— Страсті господні! Я киплю від нетерпіння, Гренгуар. Сторож на башті Сен-Жерве вже прокричав пів на другу після півночі.
— О! — відповів Гренгуар. — У цьому винен не я, а нічна сторожа й король. Я насилу від них відкараскався. Я завжди пропускаю нагоду бути повішеним. Така моя доля!
— Ти завжди все пропускаєш, — відповів священик. — Але поспішаймо. Чи знаєш ти пароль?
— Уявіть, учителю, я бачив короля. Я щойно від нього. На ньому фланелеві штани. Це надзвичайна пригода.
— Ох, який базікало! Що мені до твоїх пригод? Чи відомий тобі пароль волоцюг?
— Відомий, не турбуйтесь: "Криві ножі гуляють!"
— Добре, без нього нам не дійти до церкви. Волоцюги загородили всі вулиці. На щастя, вони, здається, наштовхнулися на опір. Може, ми ще встигнемо вчасно.
— Звичайно, вчителю. Але як ми проберемося в Собор богоматері?
— У мене є ключі від башт.
— А як ми звідти вийдемо?
— Позаду монастиря є потайні дверцята, що виходять на Террен, а звідти до річки. Я захопив ключ від них і ще зранку приготував човен.
— Ну й щасливо я уникнув шибениці! — знову заговорив Гренгуар.
— Та скоріше! Біжімо! — підганяв його Клод. І обидва квапливо попрямували до Сіте.
VII. ШАТОПЕР, ВИРУЧАЙ!
Можливо, читач пригадує, в якому критичному становищі ми залишили Квазімодо. Відважний глушко, оточений з усіх боків, втратив якщо не всяку мужність, то принаймні всяку надію врятувати не себе, — про себе він і не думав, — але циганку. Він бігав розгублений по галереї. Ще трохи — і Собор богоматері здобудуть обложники. Раптом оглушливий кінський тупіт залунав на сусідніх вулицях, з'явився довгий ряд смолоскипів і густа колона вершників з опущеними поводами й списами напереваги. На майдан, немов хуртовина, обрушився несамовитий галас і крики: "Франція! Франція! Бийте мужланів! Шато-пер, виручай! За прево! За прево!"
Волоцюги у замішанні повернулись обличчям до ворога.
Квазімодо, не чуючи нічого, побачив оголені шпаги, смолоскипи, вістря списів, усю цю кінноту, на чолі якої впізнав Феба. Він бачив замішання волоцюг, жах одних, розгубленість інших і в усій цій несподіваній допомозі почерпнув таку силу, що відкинув від церкви перших сміливців, які вже почали вступати на галерею.
Це справді наспіли загони королівських стрільців.
Волоцюги діяли хоробро. Вони оборонялися запекло. Атаковані з флангу через вулицю Сен-П'єр-о-Беф, а з тилу — через Папертну вулицю, відступивши до самого Собору богоматері, який вони продовжували облягати і який Квазімодо все ще захищав, вони стали і обложеними і обложниками водночас. Волоцюги перебували в такому ж незвичайному становищі, в якому пізніше, у 1640 році, під час горезвісної облоги Туріна, опинився граф Анрі д'Аркур, що облягав принца Фому Савойського і сам був обложений військами маркіза Легане, "Taurinum obsessor idem et obsessus [280], як провіщав його надгробний напис.
Сутичка була жахлива. "Вовчій шкурі — собачі ікла", — як каже Матьє. Королівські кіннотники, серед яких вирізнявся відвагою Феб де Шатопер, не милували нікого. Вони рубали мечем тих, хто уникав списа. Волоцюги, погано озброєні, охоплені люттю, кусали з оскаженінням. Чоловіки, жінки, діти, кидаючись на крупи та груди коней, впиналися в них, немов кицьки, зубами й пазурами. Другі тикали смолоскипами в обличчя стрільців. Треті — чіпляли залізними гаками вершників, стягали їх із сідла й роздирали на шматки.