Але голос собаки, що завив від болю, розсіяв усі наші страхи. Хто вразливий, той і смертний, і якщо його поранено, то його можна і вбити. Боже, як Холмс біг тієї ночі! Я завжди вважався спритним бігуном, але він випередив мене на таку відстань, на яку я сам випередив маленького детектива. Ми неслися стежкою, чуючи крики сера Генрі і глухе ревіння собаки. Я нагодився тієї хвилини, коли пес кинувся на свою жертву, повалив її на землю і вже примірявся схопити за горло. Але Холмс випустив йому в бік одну за одною п’ять куль. Собака завив востаннє, люто клацнув зубами, повалився на спину й, судомно смикнувши всіма чотирма лапами, закляк. Я нахилився над ним, захекавшись від бігу, і приставив дуло револьвера до страшної морди, що світилася, але вистрілити мені не довелося — велетенський собака був уже мертвий.
Сер Генрі лежав непритомний там, де його наздогнала примара. Ми зірвали з нього комірця, і Холмс подякував долі, переконавшись, що він не поранений і що наша допомога була вчасною. Потім повіки в сера Генрі засмикалися і він слабко ворухнувся. Лестрейд просунув йому між зубами горлечко фляги з коньяком, і за мить на нас дивилася пара переляканих очей.
— Боже мій! — прошепотів баронет. — Що це було? Де воно?
— Його вже немає, — сказав Холмс. — Із примарою, що переслідувала ваш рід, покінчено назавжди.
Чудовисько, яке лежало перед нами, воістину могло злякати кого завгодно своїми розмірами й міццю. Це був не чистокровний хорт і не чистокровний мастиф, а, мабуть, помісь — сухорлявий, страшний пес розміром з молоду левицю. Його величезна паща й досі світилася блакитнуватим полум’ям, глибоко посаджені дикі очі були обведені вогняними колами. Я доторкнувся до цієї голови й, відсмикнувши руку, побачив, що мої пальці теж засвітилися у темряві.
— Фосфор, — сказав я.
— Так, і якийсь особливий препарат, — підтвердив Холмс, принюхуючись. — Без запаху, щоб у собаки не зникло чуття. Даруйте нам, сер Генрі, що ми піддали вас такому страшному випробуванню. Я готувався побачити собаку, але ніяк не очікував, що це буде таке страховисько. До того ж нам став на заваді туман, і ми не змогли гідно зустріти пса.
— Ви врятували мені життя.
— Спочатку наразивши його на небезпеку… Ну як, можете підвестися?
— Дайте мені ще ковток коньяку, і тоді все буде гаразд. Ну от! Тепер з вашою допомогою я встану. А що ви робитимете далі?
— Поки залишимо вас тут — ви вже достатньо натерпілися за сьогоднішню ніч. А потім хтось із нас повернеться з вами додому.
Баронет спробував піднятися, але не зміг. Він був блідий як полотно і тремтів усім тілом. Ми підвели його до валуна. Сер Генрі сів на нього і затулив обличчя руками.
— А тепер нам доведеться піти, — сказав Холмс. — Треба завершити почату справу. Дорога кожна хвилина. Склад злочину тепер є, залишається тільки схопити злочинця… Б’юся об заклад, у будинку його вже не виявиться, — говорив далі Холмс, швидко йдучи поруч із нами по стежці. — Він не міг не почути пострілів і зрозумів, що гру програно.
— Ні, ну що ви! Це було далеко від будинку, до того ж туман приглушує звуки.
— Можете не сумніватися, що він кинувся слідом за собакою, адже пса треба було відтягнути від тіла. Ні, ми його вже не застанемо! Але про всяк випадок треба обнишпорити всі закутки.
Вхідні двері були відчинені навстіж і, вбігши в будинок, ми швидко обшукали кімнату за кімнатою, на превеликий подив старезного слуги, який зустрів нас у передпокої. Світло горіло тільки в їдальні, але Холмс узяв звідти лампу і обійшов з нею всі куточки в будинку. Людина, яку ми шукали, зникла безвісти. Однак на другому поверсі двері однієї зі спалень виявилися замкненими.
— Там хтось є! — вигукнув Лестрейд.
У кімнаті почувся слабкий стогін і шерех. Холмс ударив ногою трохи над замком, і двері розчахнулися навстіж. Тримаючи револьвери напоготові, ми увірвалися туди.
Але страшного негідника, за яким ми полювали, не виявилося й тут. Замість нього перед нашими очима постало щось настільки дивне й несподіване, що ми завмерли на місці.
Ця кімната була маленьким музеєм. Її стіни були суцільно заставлені скляними ящиками, у яких зберігалася колекція комах — улюблений плід роботи цієї складної й злочинної натури. Посередині здіймалася товста підпірка, підведена під трухляві крокви.
І в цій підпірці стояла людина, прив’язана простирадлами, які вкутували її з голови до ніг так, що в першу хвилину навіть не можна було зрозуміти, хто це — чоловік чи жінка. Одне полотнище йшло навколо горла, друге закривало нижню частину обличчя, залишаючи відкритими тільки очі, які з німим запитанням дивилися на нас, сповнені жаху й сорому. Ми негайно зірвали ці пута, вийняли кляп, і до наших ніг упала місіс Степлтон. Голова її опустилася на груди, і я побачив у неї на шиї червоний рубець від удару батогом.
— Мерзотник! — вигукнув Холмс. — Лестрейде, де коньяк? Посадіть її на стілець. Такі катування кого завгодно доведуть до непритомності!
Місіс Степлтон розплющила очі.
— Він урятувався? — запитала вона. — Він утік?
— Від нас він нікуди не втече, пані.
— Ні, ні, я не про чоловіка. Сер Генрі… Врятувався?
— Так.
— А собака?
— Убитий!
У жінки вирвався довгий стогін полегшення:
— Слава Богу! Слава Богу! Негідник! Дивіться, що він зі мною зробив! — Вона засукала рукава, і ми побачили, що всі її руки в синцях. — Але це ще нічого… Це нічого. Він пошматував, опаскудив мою душу. Поки в мене жевріла надія, що ця людина мене кохає, я все терпіла, все: погане ставлення, самотність, сповнене обману життя… Але він брехав мені, я була знаряддям у його руках! — Вона не витримала й розридалася.
— Так, пані, у вас немає ніяких підстав бажати йому добра, — сказав Холмс. — То відкрийтеся, де його шукати. Якщо ви були його спільницею, скористайтеся з нагоди загладити свою провину — допоможіть нам.
— Він може сховатися тільки в одному місці, більше йому нікуди подітися, — відповіла вона. — У самому серці трясовини є острівець, на якому колись була рудня. Там він і тримав свого собаку, і там у нього все приготовано на випадок, якщо доведеться тікати.
Холмс посвітив у вікно лампою. Туман, мов біла вата, липнув до скла.