Увечері я надягнув непромокальний плащ і вирушив углиб боліт, малюючи в уяві страшні картини. Дощ шмагав мене в обличчя, у вухах свистів вітер. Нехай Господь оберігає тих, хто блукає зараз біля Ґрімпенської твані! За такої погоди навіть узгір’я тут перетворюються на суцільну драгву.
Я відшукав гранітного стовпа, на якому стояв той самотній спостерігач, і з нерівної, уступчастої вершини каменя оглянув панораму сумних боліт. Дощові потоки заливали бурі низовини, важкі, свинцево-сірі хмари низько стелилися над землею, а крізь їхні клапті проступали вигадливі обриси пагорбів. Удалині, ліворуч від мене, над деревами видолинку височіли ледь помітні в тумані вузькі вежі Баскервіль-Холу. Тільки вони й свідчили про присутність людини в цих місцях, якщо не враховувати доісторичних печер, які тулилися на схилах пагорбів.
І ніде й найменшого сліду того незнайомця, самотню фігуру якого я бачив на цій самій вершині дві ночі тому!
Дорогою назад мене наздогнав доктор Мортімер, який їхав у візку з боку Гнилої драговини. Увесь цей час доктор був до нас дуже уважний, і не минало й дня, щоб він не зазирнув до Баскервіль-Холу, аби поцікавитись, як нам ведеться. Доктор посадив мене до себе у візок і запропонував підвезти додому. Він був дуже засмучений, бо зник його спанієль. Собака втік на болота й не повернувся. Я втішав доктора як міг, а сам, згадуючи про поні, який загруз у Ґрімпенській твані, думав, що Мортімер навряд чи знову побачить свого песика.
— До речі, докторе, — сказав я, трясучись разом із ним по вибоїнах дороги, — Ви, ймовірно, знаєте тут усіх, хто перебуває в радіусі ваших роз’їздів?
— Гадаю, що всіх.
— Тоді ви, можливо, скажете мені повне ім’я й прізвище жінки, ініціали якої "Л. Л."?
Мортімер задумався, потім відповів:
— Ні. Щоправда, за циган і робітників на фермах я не можу ручатися, але серед самих фермерів і джентрі[12] таких ініціалів начебто ніхто не має. Хоча стривайте, — додав він після паузи, — є якась Лаура Лайонс — от вам "Л. Л.". Але вона живе в Кумбі-Тресі.
— Хто вона така? — запитав я.
— Дочка Френкленда.
— Цього старого дивака?
— Саме так. Вона вийшла заміж за художника на прізвище Лайонс, який приїздив сюди на етюди. Він виявився негідником і покинув її. Втім, наскільки я чув, покладати всю провину на одну сторону не можна. Батько зрікся її, бо вона вийшла заміж без його згоди, а можливо, й не лише тому. Одним словом, двоє розпусників — старий і молодий — допікали сердешну жінку, як могли.
— Чим тоді вона живе?
— Старий Френкленд, мабуть, дає їй дещо. Небагато, ясна річ, оскільки його власні справи перебувають у жалюгідному стані. Але якими б не були її гріхи, не можна було дозволяти їй падати щораз нижче. Про цю історію довідалися тут, і сусіди — а саме Степлтон і сер Чарльз — допомогли їй, дали можливість чесно заробляти на життя. Я теж дещо пожертвував. Ми хотіли, щоб вона навчилася друкувати на машинці.
Мортімер запитав, чому це мене цікавить, і я абияк задовольнив його цікавість, намагаючись не заглиблюватися в подробиці, тому що нам зовсім не потрібно було втаємничувати зайвих людей у свої справи.
Завтра вранці я поїду до Кумбі-Тресі і, якщо мені вдасться побачити цю пані з досить сумнівною репутацією, місіс Лауру Лайонс, ми зробимо великий крок уперед до того, щоб однією загадкою в нас стало менше.
Між іншим, ваш покірний слуга потроху перетворюється на мудрого змія: коли Мортімер зайшов аж занадто далеко у своїх розпитуваннях, я поцікавився, до якого типу належить череп Френкленда, і врятував становище — решта шляху була присвячена лекції з краніології[13]. Роки, проведені в товаристві Шерлока Холмса, не пройшли даремно.
Аби покінчити з описом цього нудного дощового дня, згадаю ще про одну розмову, цього разу з Беррімором. Вона дала мені козиря в руки, з якого я й ходитиму слушної хвилини.
Мортімер залишився в нас, і після обіду вони з баронетом сіли за партію в екарте[14]. Дворецький подав мені каву до кабінету, і я скористався цим, аби поставити йому кілька запитань.
— Ну, Берріморе, як там ваш любий родич? Виїхав чи досі переховується на болотах?
— Не знаю, сер. Хоч би скоріше виїхав! Адже скільки ми з ним набралися лиха! Але відтоді, як я востаннє відніс йому їжу, про нього нічого невідомо.
— А тоді ви його бачили?
— Ні, сер, але я потім перевірив — їжі на місці не виявилося.
— Раз їжі не було, це означає, що він усе ще там.
— Начебто так, сер, якщо тільки її не взяла та, інша людина.
Моя рука з чашкою завмерла на півшляху до рота, і я втупився в Беррімора:
— То ви знаєте, що там є ще хтось?
— Так, сер. На болотах переховується ще одна людина.
— Ви її бачили?
— Ні, сер.
— Звідки ж ви про неї знаєте?
— Мені говорив про це Селден десь півтора тижні тому. Ця людина також криється, але я вважаю, що вона не з каторжан… Не подобається мені це, докторе Ватсон, зовсім не подобається! — з несподіваною силою вирвалося раптом у Беррімора.
— Слухайте, друже мій! Я тут дію виключно в інтересах вашого господаря. Я тільки для того й приїхав, аби допомогти йому. Скажіть мені відверто: що, власне, вам не до вподоби?
Хвилину Беррімор вагався, ніби жалкуючи про свою нестриманість або ж не знаходячи слів для виявлення своїх почуттів.
— Та все, що там відбувається, сер! — вигукнув він нарешті, показавши на залите дощовими потоками вікно, що виходить на болота. — Не на добро це. Там замислюють чорну справу, повірте моєму слову! Мені тепер хочеться тільки одного: щоб сер Генрі якнайшвидше виїхав звідси до Лондона.
— То що вас так налякало?
— А ви згадайте про смерть сера Чарльза! Мало чого там наплів слідчий! Прислухайтеся вночі, що робиться на болотах. Адже люди ні за які гроші не погодяться вийти туди після заходу сонця… А ця людина, що там переховується й когось вистежує, — кого вона вистежує? Що все це означає? Ні, для тих, хто носить ім’я Баскервілів, це добром не скінчиться, і я не дочекаюся того дня, коли нові слуги сера Генрі заступлять на моє місце й мені можна буде звідси виїхати!
— Розкажіть мені про цю людину, — попросив я. — Що ви про нього знаєте? Що говорив Селден? Йому відомо, де той ховається і навіщо?