— Щодо останнього пункту, то тут вас ніяк не перевіриш, — сказав я, — але деякі відомості про вік цієї людини і його кар’єру ми зараз відшукаємо.
Я зняв зі своєї маленької книжкової полиці медичний довідник і знайшов потрібне прізвище. Там виявилося небагато Мортімерів, але я одразу відшукав нашого відвідувача і прочитав уголос все, що його стосувалося:
— "Мортімер Джеймс, з 1882 року член Королівського хірургічного товариства. Ґрімпен, Дартмур, графство Девоншир. З 1882 по 1884 рік — куратор Черінґкросської лікарні. Визнаний гідним премії Джексона в розділі порівняльної патології за роботу "Чи варто вважати хвороби атавістичним явищем?". Член-кореспондент Шведського товариства патологів. Автор статей "Аномальні явища атавізму" ("Ланцет", 1882), "Чи прогресуємо ми?" ("Вісник психології", березень 1883). Сільський лікар парафій Ґрімпен, Торслі та Ґаньбі-Берроу".
— Жодного слова про мисливський клуб, Ватсоне, — з лукавою усмішкою сказав Холмс, — зате справді сільський лікар, як ви тонко підмітили. Мої висновки правильні. А що ж до епітетів, то, якщо не помиляюся, я вжив такі: симпатичний, нечестолюбний і неуважний.
А ось це я знаю з власного досвіду — лише симпатичні люди отримують подарунки на прощання, лише нечестолюбні змінюють лондонську практику на сільську, і тільки неуважні можуть залишити свого ціпка замість візитівки після години очікування у вашій вітальні.
— А собака?
— Його привчили носити ношу за хазяїном. Цей ціпок не з легких, собака брав його посередині й міцно стискав зубами. Сліди від них досить чіткі. Як видно з відстані між мітками, для тер’єра такі щелепи занадто широкі, а для мастифа вузькі. Можливо, що… Боже мій! Ну звісно ж, кучерявенький спанієль!
Говорячи це, Холмс спочатку походжав кімнатою, потім зупинився біля вікна. Останні слова він промовив з такою впевненістю, що я здивовано поглянув на нього:
— Послухайте, друже мій, а чому ви так у цьому переконані?
— А тому, що я бачу собаку біля наших дверей, а от і дзвінок його хазяїна. Не йдіть, Ватсоне, прошу вас. Ви з ним колеги, і ваша присутність допоможе мені. Ось вона, фатальна хвилина, Ватсоне! Ви чуєте кроки на сходах, ці кроки вриваються у ваше життя, але невідомо, що вони несуть за собою — добро чи зло. Що знадобилося людині науки, докторові Джеймсу Мортімеру від детектива Шерлока Холмса?.. Увійдіть.
Зовнішність нашого гостя здивувала мене, оскільки я розраховував побачити типового сільського лікаря. Доктор Мортімер виявився дуже високим, худорлявим чоловіком із довгим носом, який стирчав, наче дзьоб, між сірими, близько поставленими очима, які яскраво поблискували за скельцями окулярів у золотій оправі.
Одягнений він був, як і годиться людині його професії, але якось неохайно: старий зношений піджак, обшарпані штани. Попри свою молодість він уже сутулився і дивно витягав шию, доброзичливо придивляючись до нас. Щойно наш гість увійшов до кімнати, його погляд одразу ж упав на ціпок у Холмсових руках, і він з радісним вигуком потягнувся за ним.
— Яке щастя! А я ніяк не міг згадати, де його залишив — тут чи в пароплавній компанії. Втратити таку річ! Це було б просто жахливо!
— Подарунок? — запитав Холмс.
— Так, сер.
— Від Черінґкросської лікарні?
— Так, від тамтешніх друзів до дня мого весілля.
— Ой-ой, як це кепсько! — сказав Холмс, похитуючи головою.
Доктор Мортімер здивовано закліпав очима:
— Та що ж тут кепського?
— Тільки те, що ви порушили хід наших міркувань. Значить, подарунок був весільний?
— Так, сер. Я одружився й залишив лікарню, а разом із нею і всі сподівання на посаду консультанта. Треба було заводити власне господарство.
— А тепер, докторе Джеймс Мортімер…
— Що ви, що ви! Я не маю докторського ступеня, я лише скромний член Королівського хірургічного товариства.
— І, очевидно, людина з науковим спрямуванням розуму?
— Я маю лише певний стосунок до науки, містере Холмс: так би мовити, збираю мушлі на березі неосяжного океану пізнання. Якщо не помиляюся, я маю честь говорити з містером Шерлоком Холмсом, а не з…
— Ні, доктор Ватсон — перед вами.
— Дуже радий знайомству, сер. Ваше ім’я часто згадується разом з ім’ям вашого друга. Ви мені надзвичайно цікаві, містере Холмс. Я ніяк не очікував, що у вас такий видовжений череп і такі розвинені надбрівні дуги. Дозволите мені промацати ваш тім’яний шов? Зліпок з вашого черепа, сер, міг би прикрасити будь-який антропологічний музей доти, доки не вдасться одержати оригінал. Не вважайте, що це лестощі, але я просто заздрю такому черепові.
Шерлок Холмс запропонував нашому дивакуватому гостеві крісло.
— Ми з вами, очевидно, обидва фанатики своєї справи, сер, — сказав він. — Як видно з вашого вказівного пальця, ви звикли самі набивати люльки. Не соромтеся, закурюйте. — Доктор Мортімер вийняв із кишені тютюн і з приголомшливою спритністю набив люльку. Його довгі, трохи тремтливі пальці рухалися швидко й неспокійно, ніби лапки у комахи.
Холмс сидів мовчки, але швидкі, короткі погляди, які він кидав на нашого цікавого співрозмовника, яскраво свідчили про те, що ця людина дуже його зацікавила.
— Мені здається, сер, — почав він нарешті, — що ви зробили мені честь своїм учорашнім і сьогоднішнім візитами не лише заради обстеження мого черепа.
— Ні, сер, звичайно, ні! Звісно, я щасливий, що мені випала така нагода, але до вас мене привело зовсім не це, містере Холмс. Я людина аж ніяк не практична, а тим часом переді мною раптово постало одне надзвичайно серйозне і дуже дивне завдання. Вважаючи вас другим за величиною європейським експертом…
— Он воно як, сер! Чи дозволите поцікавитись, хто має честь бути першим? — досить різким тоном запитав Холмс.
— Праці пана Бертільйона[2] вселяють велику повагу людям із науковим мисленням.
— Тоді чому б вам не звернутися до нього?
— Я вже згадував, сер, про "наукове мислення", але як практик ви неперевершені — це визнають усі. Сподіваюся, сер, що я не дозволив собі зайвої…
— Так, трохи, — відповів Холмс. — Одначе, докторе Мортімер, я вважаю, що ви вчините дуже правильно, якщо негайно, без відступів, розповісте мені, у чому полягає справа, для вирішення якої вам потрібна моя допомога.