За столом уже панував інший настрій. У повідчинювані вікна вливалося вогке, пропахле дощем повітря. Стась покашлював, але не згодився зачиняти вікно.
У ванній стояв запах фіалкового мила. Вчора я пережив у ванній дивну хвилю. Ванна, переобладнана з колишньої спальні, була звичайною великою кімнатою, тільки тепер тут стояли ванна, умивальник, стриміли металеві крани. Гарячої води не було; для купелі треба було затопити пічку. Того дня в печі не палили.
Коли зайшов до ванної, гадаючи, що вона вільна, там стояв Стась, цілком голий. Я вдав, що тим зовсім не знітився, і спитав:
— Що ти тут робиш? Теплої води немає.
— Справді,— зі смутком мовив Стась і далі безпорадно стоячи серед кімнати. Ванна була залита сонцем, і все тіло Стася світилося немовби власним світлом. Було бурштинове і трохи прозоре; я мив руки і вдавав, ніби нічого не бачу.
— Ти так змерзнеш,— сказав я.
— Ага,— мовив Стась,— уже змерз. Погрій мене. І підставив мені свої плечі.
Був доволі мізерної статури, худий і хисткий, але в поставі — елегантна юнача стрункість. Рушником, що був у мене в руці, я потер йому кілька разів плечі й передпліччя.
— Не знаю, чи це тобі допоможе,— сказав я.
— Певне, не дуже,— засміявся Стась,— але ліпше, ніж нічого.
— Нічого не вийде з твоєї купелі, скажи, хай запалять у грубці,— порадив я.
— Поки запалять, я перехочу,— зітхнув Стась.
І знову став серед кімнати ввесь у сонці й увесь бурштиновий. При цім бурштині ще ліпшим здавався його незвичний рум'янець. Я витер помиті руки рушником.
— Ну то що? — спитав я.
— Нічого,— мовив Стась, не дивлячись на мене.
Я ляснув його долонею по голих плечах і вийшов. Коли він перед цим затримав був мене в передпокої, мені пригадалася ця сцена в ванній.
За столом знову змінилась атмосфера. Підвечірок скінчився. Казьо, котрому, як нареченому, належало дбати про напої на завтрашній день, сперечався з майбутнім тестем про те, коли та скільки належало подавати шампанського. Казьо твердив, що з шампанського треба почати й подавати його ввесь час, а пан С. наполягав на білому й червоному винах, говорив навіть про вина домашні, про херес і мамалиґу. Казьо вважав це ста-росвітшиною й сміявся. А зрештою вже не було часу на нові закупки.
Хмари розійшлися, й сонце, схилившись на захід, освітлювало всю кімнату, грало в бурштинових низках у Лізи на шиї.
Кількість осіб у вітальні збільшилася. Прийшла Лізина вчителька співу — панна Ставро. Це була особа невеликого зросту, дуже старанно вбрана й зачесана. Знімаючи капелюшок перед люстром у передпокої, пояснювала господині:
— Я вже казала пані, що не зможу завтра бути на врочистостях. Забагато мусила б відмінити лекцій. Вже й так директор вважає, що я надто часто хворію. Тож прийшла нині попрощатися з Лізою. — Панна Ставро додала: — Попрощатися з її голосом.
Зрозуміло, що це були тільки відмовки. Не менше лекцій втратила нині, провадила їх в консерваторії та приватно як уранці, так і пополудні. Але, видно, мала нехіть до публічної демонстрації почуттів. До Лізи була дуже прив'язана і покладала на її голос величезні надії. Казала, що Ліза — найкраща з усіх учениць, яких вона будь-коли мала.
Дуже болісно переживала, що дівчина позбувається всіх можливостей кар'єри, аби осісти десь на селі під Житомиром.
— Насправді Житомир — це дуже музикальне місто,— промовила вона з іронією,— але...
При тім кисло всміхнулася. Мала дуже милий голос і нечітко вимовляла "р". Видно було, що водночас прикро вражена й пекельно зла на Казя, на Лізу, на її батьків, котрі дозволяють занапастити такий талант задля заміжжя.
Панна Ставро ніколи не мала ані найменшого заміру — принаймні так вона про це казала — змінити свій родинний стан. Зрештою не могла не стрівати чоловіків, яким подобалась. Була малого зросту, але дуже доладна, мала гарні руки, бюст трохи завеликий, бо вироблений співочими вправами; кучеряве волосся спадало їй на очі, і вона відгортала це пасмо щохвилі легким, певне, завченим, але в кожному разі принадним рухом.
Панну Ставро посадовили за стіл, налили їй чаю, Ліза принесла, певно, з кухні чи комори, кусень мигдалевого торту, призначеного для завтрашньої врочистости.
— Але ж, бачить пані,— мовив пан С,— я теж залишив свою контору й нині, й завтра там не буду. Не буду, та й годі.
Роман знетерпеливився.
— Хіба кораблі перестануть плавати Дніпром, якщо два дні в конторі не буде директора? — сказав він.
Пан С. усміхнувся:
— За два дні не перестануть... Але якби мене отак три дні не було в бюро?.. Могло б щось статись.
Панна Ставро старанно колотила ложечкою в склянці й уважно дивилась, чи цукор уже розчинився. Мені здалось, до очей їй підходили сльози.
Всі дивилися у вікна або на стіну.
— Хотіла попрощатися з голосом Лізи,— повторила панна Ставро. Роман стенув плечима:
— Переконаний, що Лізі швидко обридне Житомир, вона повернеться й заспіває нам.
Мене трохи розгнівила ця Романова тирада, тож я сказав:
— А може, вже так не заспіває. Казьо обурився:
— Що за дурниці! — А згодом, звертаючись до нареченої, додав: — Але Ліза заспіває нині для нас. Правда, Лізо?
Запанувало мовчання, Казьо явно подумав, що його не зрозуміли, бо ще докинув:
— На прощання.
Я дивувався й не міг збагнути, чому кожне слово Казя звучить так ненатурально й так дошкульно. Адже ж не було в його висловах нічого аж такого нетактовного. Ми всі хотіли, аби Ліза нам заспівала.
Панна Ставро була, власне кажучи, швидше педагогом з інтерпретації, ніж учителькою співу. Була дуже музикальна, але сама рідко співала. Подейкували, ніби колись у Відні виконувала химерну сюїту Шенберга "Місячний П'єро". А ще дуже добре грала на фортепіано.
Зрештою смеркало. Сонце сховалося за лісом, хоч іще не зайшло. Все небо зробилось рожевим, навіть малиновим, і це дивне світло вибивалось на всіх обличчях. Роман здавався дуже дивним у цьому блиску. Його шкіра стала рожевою.
Панна Ставро раптом підвелася з-за столу й підійшла до фортепіано. Ліза пішла за нею. Спинились перед клавіатурою, але не починали грати. Панна Ставро ледь обняла Лізу, і так вони повільно пройшлися вздовж усієї вітальні, стиха перемовляючись. Ми теж повставали, порозсідалися на кріслах, на канапках, розставлених без ладу.