— Олені?.. Мідна копальня або цегельня?.. Ведмежі шкури чи хутра взагалі?.. Лотерейні квитки?.. Картопляне поле?..
— Майже вгадав, — підбадьорював Смок. — Але бери вище.
— Два картопляні поля?.. Фабрика сиру?.. Торфорозробка?..
— Добре, Малий. Прямо-таки пальцем у небо!
— Каменоломня?..
— Так само близько до істини, як і картопляне поле.
— Не заважай. Дай хоч подумати. У мене лишився ще один здогад. — Вони помовчали хвилин десять. — А знаєш, Смоку, я не буду більше голову сушити. Коли ти хочеш купити щось на зразок картопляного поля або каменоломні, то я відмовляюсь. Я не ввійду з половини, поки не побачу, що воно таке.
— От і гаразд. Скоро побачиш. А зараз глянь он туди. Бачиш отой дим? Там і живе Дуайт Сандерсон. Вся ця земля його, і він, як я чув, продає її під забудову.
— А що в нього ще є?
— Це все, — засміявся Смок. — Окрім ревматизму. Старий дуже страждає від нього.
— Стій! — Малий схопив товариша за плечі і примусив його спинитись. — Невже ти хочеш купити землю в такій западині?
— На десятий раз ти вгадав. Ходімо.
— Зажди хвилинку! — благав Малий. — Поглянь, які тут кручі та яри. Де ж ти тут будуватимеш?
— Потім побачимо.
— Виходить, ти не збираєшся будувати?
— Але ж Дуайт Сандерсон продає землю тільки під забудову, — викручувався Смок. — Ходімо. Нам треба здертися на оту кручу.
Схил був дуже стрімкий, а вузенька стежка звивалася в небо, наче міфічна драбина Іакова. Малий лаявся і кректав.
— Заманулося йому будувати! Тут ніде й поштової марки приклеїти. І берег ні к бісу — жоден пароплав не пристане. Ондечки ж Доусон. Там місця вистачить на сорок тисяч. Слухай-но, Смоку, їй-бо, ти купуєш цю землю не для того, щоб будуватись на ній. Тоді, в ім'я неба, навіщо ти її купуєш?
— Щоб продати, звичайно.
— Не всі ж такі божевільні, як ви із старим Сандерсоном.
— Можливо, що й ні. Але я маю намір купити цю землю, поділити її на ділянки і продавати їх здоровим і розважним мешканцям Доусона.
— Якраз! Весь Доусон досі сміється з нас за оті яйця. Ти хочеш знову пошитися в дурні, га?
— Мабуть, що так.
— Це надто дорога розвага. Я допомагав тобі смішити місто тими яйцями, і моя пайка сміху коштувала мені приблизно дев'ять тисяч доларів.
— Ну, що ж. Тоді можеш не вкладати своїх грошей. Увесь прибуток буде мій. Але я прошу допомогти мені.
— О, я допоможу залюбки. Хай собі потім ще більше глузують. Але я не дам тобі й унції на цю справу. Скільки старий Сандерсон править за цю землю? Доларів двісті, триста?
— Десять тисяч. А я хочу купити її за п'ять.
— Хотів би я бути пастором! — з запалом гукнув Малий.
— То й що?
— Тоді я міг би сказати найкрасномовнішу проповідь на тему, яка, певно, тобі відома, а саме: про дурня та його гроші.
* * *
— Заходьте, — почули вони невдоволений вигук Дуайта Сандерсона, коли постукали до нього в двері.
Вони зайшли і побачили старого, що сидів навпочіпки біля камінної печі і товк каву, загорнувши її в шматок грубого полотна.
— Чого вам? — суворо спитав він, висипаючи каву в чайник, що стояв на вугіллі.
— Побалакати про справу, — відповів Смок. — Я чув, що ви продаєте землю під виселок. Скільки ви хочете за неї?
— Десять тисяч, — бовкнув старий. — А тепер можете сміятися та йти геть. Ондечки двері.
— Я не збираюсь сміятися. Не було в мене іншого клопоту, ніж лазити сюди на ваші кручі. Я хочу купити вашу землю.
— Добре, радий це чути. — Сандерсон перейшов хату й сів проти своїх гостей, поклавши руки на стіл та не одводячи уважного погляду під чайника. — Я сказав вам свою ціну, і мені не соромно її повторити — мені однаково.
Щоб показати свою байдужість, він тарабанив пальцями по столу та ще уважніше втупився в свого чайника. Потім почав монотонно мугикати: "Тра-ля-ля, тру-ля-ля, тра-ля-ля, тру-ля-ля…"
— Слухайте, містере Сандерсон, — сказав Смок. — Ця земля не варта десяти тисяч. Якби вона була варта цього, то можна було б дати за неї й сто тисяч. А якщо вона не варта ста тисяч, — а ви добре знаєте, що не варта, — тоді за неї шкода й десяти мідяків.
Сандерсон тільки вистукував пальцями і мугикав "тра-ля-ля, тру-ля-ля", поки не закипів чайник. Вливши туди трохи води, щоб осіла піна, він знову зайняв своє місце.
— Скільки даєте? — спитав він Смока.
— П'ять тисяч.
Малий застогнав.
Старий знову заходився стукати і виспівувати.
— Ви не дурні, — сказав він Смокові. — Ви кажете, якщо вона не варта ста тисяч, то не варта й десяти мідяків. Але ж ви пропонуєте за неї п'ять тисяч. Тоді вона варта й ста тисяч.
— Але ви й шілінга за неї не одержите, — гнівно сказав Смок, — сидітимете отут, поки не згниєте.
— Од вас одержу.
— Ні, не одержите.
— Тоді я волію лишитися тут і гнити, — поклав кінець розмові Сандерсон.
Він більше не звертав уваги на своїх гостей, заходившися куховарити. Розігрівши у горщику боби, він сів до столу й почав їсти.
— Ні, дякую, — пробурмотів Малий. — Ми не голодні.
— А можна подивитись ваші папери? — спитав нарешті Смок.
Сандерсон понишпорив у головах тапчана і вийняв паку паперів. — Тут все як слід, — сказав він. — Оцей довгий, з великою печаткою, прийшов з Отави. Це вам не якась там місцева шпаргалка. Канадський уряд стверджує моє право володіти землею.
— А чи багато наділів продали ви за ці два роки? — поцікавивсь Малий.
— Це вас не стосується, — сердито відповів Сандерсон. — Нема закону, який би забороняв людині жити самотньо на своїй землі, коли вона цього хоче.
— Я даю вам п'ять тисяч, — сказав Смок.
Сандерсон похитав головою.
— Не знаю, хто з вас дурніший, — забідкався Малий. — Вийдемо на хвилинку, Смоку, я хочу тобі щось сказати.
Смок знехотя скорився.
— Хіба ти не бачиш, — сказав Малий, коли вони стояли за дверима, — що тут чимало скель, які нікому не належать? Зроби заявку і будуй собі на здоров'я.
— Це не годиться, — відповів Смок.
— Чому не годиться?
— Тебе дивує, що я купую цей шматок, дарма що навкруги стільки землі?
— Звичайно, дивує.
— Отож бо й воно! — тріумфуюче сказав Смок. — Коли це дивує тебе, то здивує й інших. А коли вони здивуються, то одразу прибіжать сюди Твій подив свідчить про те, що я все правильно розрахував. Слухай, Малий, я хочу втяти таку штуку, щоб назавжди відбити у доусонців всяке бажання сміятися через оті яйця. Ходімо в хижу.