— На сьогодні досить, — сказав Рез. — Плямиста хвороба мене ослабила, а твоя медицина зробила з мене желе. Джейсоне, ти лишишся тут. Знайдеться ковдра, проте поки без ліжка.
Досі Джейсон існував на піднесенні, забуваючи всі сьогоднішні потуги в умовах подвійного тяжіння. Зараз втома буквально звалила його з ніг. У нього ще були тьмяні спогади про відмову від їжі і закутування в ковдру на долівці. Потому, забуття.
XVII.
Кожен квадратний цаль його тіла, там де подвійне тяжіння притисло його тіло до непіддатливої деревини підлоги, болів. Його очі запухли, а рот був сповнений невимовним смаком огиди. Щоб сісти потрібно було докласти зусиль і він мусив був придушувати зойки коли тріщали суглоби.
— Добридень, Джейсоне, — озвався з ліжка Рез. — Якби я не вірив у медицину так сильно, я б схилявся до думки, що у вашому пристрої диво, адже він вилікував мене за ніч.
Не було сумнівів — він одужував. Запалені ділянки зникли і палаюче світло зникло з його очей. Він сидів, спираючись на ліжко і спостерігаючи як ранкове сонце плавило град, що в ночі вкрив поле.
— Там в шафі м'ясо, — сказав він, — і вода чи віск щоб напитись.
Віск виявився спиртним напоєм надзвичайної моци, який миттєво очистив туман з голови Джейсона, хоча і залишив незначний дзвін у вухах. А м'ясо було ніжно вудженим окостом, найкраща їжа, яку йому довелось куштувати після відльоту з Дархану. Поєднані вкупі вони відновили його віру в життя і майбутнє. Він опустив склянку з невимушеним зітханням і озирнувся.
Оскільки вже не було безпосереднього гніту проблеми виживання і виснаження, мимоволі думки повернулись до його проблем. Якими насправді були ці люди і як їм вдавалось виживати в цих диких місцях? У місті йому казали, що вони були дикунами. Проте на стіні був ретельно доглянутий і справний комунікатор. І на арбалеті біля дверей, що стріляв оброблені металеві стріли, можна досі помітити сліди інструментів на його хвостовику. Єдине чого йому бракувало були відомості. Він міг би розпочати з позбавлення від деякої дезінформації.
— Резе, ви сміялися, коли я вам казав, що кажуть містяни, про торгівлю з вами дрібничками за їжу. Що ви у них насправді вимінюєте?
— Все з певного переліку, — сказав Рез. — Дрібні виготовлені елементи на зразок електронних компонентів для наших комунікаторів. Нержавіючі сплави, які ми не можемо зробити в наших печах, ріжучі інструменти, атомні електричні перетворювачі, що виробляють енергію з довільного радіоактивного елементу. І подібні речі. У межах розумного вони продадуть нам все, що ми попросимо, якщо воно не в списку заборон. Їм конче потрібна їжа.
— А речі зі списку заборон...?
— Звичайно ж зброя, чи будь-що, що може бути перероблено на потужну зброю. Вони знають, що ми маємо порох, тому ми не можемо отримати великих метавок чи безшовних труб, з чого ми могли б зробити дула для зброї. Ми свердлимо власні дула для гвинтівок вручну, хоча в джунглях арбалет тихший і швидший. Також їм не подобається щоб ми багато знали, тож єдине читво, що до нас доходить – це посібники з експлуатації, позбавлені теоретичних основ.
— Останню заборонену категорію ти знаєш — медицина. Це єдине чого я не можу зрозуміти, воно змушує мене горіти ненавистю з кожною смертю, якій вони могли б запобігти.
— Я знаю причини, — сказав Джейсон.
— Тоді скажи мені, бо я не можу нічого придумати.
— Просто виживання. Я сумніваюся, що ви розумієте, проте у них зменшується чисельність населення. Лише питання часу, перш ніж вони зникнуть. У той час як число ваших людей мабуть зберігається принаймні стабільним, якщо не зростає потрохи, без їх механічного захисту. Тож містяни ненавидять вас і одночасно вам заздрять. Якби вам дали ліки, ви б процвітали, ви б перемогли в битві, яку вони програють. Я припускаю, що вони терплять вас, як необхідне зло, щоб постачати їх їжею, йнакше вони б вас повбивали.
— Логічно, — прогарчав Рез, грюкнувши кулаком по ліжку. — Такої збоченої логіки слід чекати від лахмітників. Вони використовують нас як своїх годувальників, у свою чергу даючи нам абсолютний мінімум і в той же час відрізують нас від знань, які витягнули б нас з цього існування з дня на день. Ба гірше, набагато гірше, вони відрізують нас від зірок і решти людства. — Ненависть на його обличчі була настільки сильною, що Джейсон несвідомо відсахнувся.
— Як ти думаєш, Джейсоне, ми тут дикуни? Ми чинимо і виглядаємо як тварини, тому що ми мусимо боротись за існування на тваринному рівні. Тим не менш, ми знаємо про зірки. У тій скрині отам, оббитій в металом, більше тридцяти книг, це все що в нас є. Більшість література, з додатками історії та загальної науки. Досить для підтримки знань про історію заселення планети і решти Всесвіту за її межами. Ми бачимо як в місті приземляються кораблі і ми розуміємо, що там є світи, про які ми можемо лише мріяти, та ніколи їх не побачимо. Вам цікаво, чому ми ненавидимо цих тварин, що називають себе людьми і якби могли то знищили б їх в одну мить? Вони слушно не дають нам зброї, безумовно, як сонце встає вранці, ми повибивали б їх до ноги, якби могли і забрали б речі, які вони від нас ховають.
* * * * *
То було жорстке звинувачення, однак по суті правдиве. Принаймні, з точки зору сторонніх людей. Джейсон не намагався пояснити розгніваному чоловіку, що пирійські містяни сприймають їх ставлення як єдино можливе і логічне. "Як же зародилась ця ворожнеча між обидвома вашими групами?" — запитав він.
— Я не знаю, — сказав Рез, — Я про це думав багато разів, однак немає запису цього періоду. Ми знаємо, що всі ми походимо від колоністів, які прибули водночас. Десь в якийсь момент, обидві групи розділились. Можливо це була війна, я читав про це в книгах. Маю часткову теорію, хоча й не можу довести, що причиною всього було розташування міста.
— Розташування. Не розумію.
— Ну, ти ж знаєш лахмітників і бачив де їх місто. Вони спромоглись збудувати його просто посередині найдикішого місця на планеті. Знаєш, їм байдуже до всього живого крім самих себе, стріляти і вбивати їх єдина логіка. Тобто вони не думають де будувати своє місто і примудрились побудувати його у найбезглуздішому місці, яке собі можна уявити. Впевнений, що мої предки зрозуміли безглуздість ідеї й намагались про це їм сказати. Це й могло б бути достатньою причиною для війни, чи не так?