Смерть

Сторінка 37 з 39

Антоненко-Давидович Борис

Горобенко спіткнувся об якусь карлючку й мимоволі підскочив. Він звернув трохи вбік, ступив два кроки й... прикипів до місця. Перед ним долі жевріли вугольки... Хтось наспіх присипав багаття землею, але не встиг загасити. Трохи осторонь тьмяно вбирав у себе кволі вогники військовий казанок, а коло нього — зібгана солдатська шинеля.

Горобенко глухо сказав до лави:

— Тут огнище і шинеля...

В лаві зашепотіли й спинились.

Тріск на хвилину замовк.

Горобенко гаряче дивився на вугілля, що сумно вкривалось перед очима попелом і поволі загасало. Кортіло помацати шинелю. Тут допіру були вон й... Горобенко ступив на шинелю й штовхнув ногою казанка. Казанок слухняно перекинувся, і з нього на чобіт Горобенкові полилась вода.

Ззаду поспішно й заклопотано підійшов спішений Нестеренко. Він пожадливо уп'явся очима в багаття, і в очах на відповідь вуглинам заграла гостра посмішка.

— Бандочка була...

Нестеренко перекинув передком шинелю, потупсав коло багаття, мацаючи по землі підошвами, і склав дашком коло рота долоні:

— Комзвод! Цеп'ю вперьод...

Нестеренко побіг назад за стовбури.

Тепер, після багаття й покинутої шинелі, стало легше. Міцно стискали руки рушницю, й ноги твердо поспішали вперед. Десь неподалеку дорогою загупотіли коні. Відтіля; долетів Нестеренків голос і пропав між гіллям:

— Гвоздьов! З лєвого флангу…

Дерева порідшали. Засіріло передранкове небо. Знову виступили кущі і заважають іти.

Раптом на правому крилі бахнув постріл. За ним — другий. Ще раз.

— Бєгом, вперьод!!.

На правому крилі знову пачка пострілів. І стихло. Лава вибігла з гаю на стерню й відсапувала. Стало вже зовсім видно. Світало. Відкілясь узявся незадоволений Дробот. Хтось запитав його. Дробот махнув рукою і вилаявся.

— ...Втекли.

Сизий обрій даленів за могилою. Передранковий холодок дряпався за рукави й лоскатав спину.

З поля риссю під'їхав Нестеренко з Гвоздьовим. Нестеренко одсунув на потилицю кубанку й одкинув з чола чуб".

— Втекли, так-перетак!.. Тольки б ще три кавалеристи мені і — спіймав би гадів! На хутори, мабуть, подались. Нестеренко круто повернув кобилу і скомандував:

— Комзвод, стройся!

Оддалік на ріллі знову задзвенів тенором Гвоздьов. Хутко вишикувався загін і рушив до шляху. Вдалині під лісом парувала Ворскла й бовваніли за вітряками козіївські верби.

XXIII

Їх було шість. Шість найзаможніших козіївських багатіїв. Але віїдавались воші звичайними селянськими дядьками. Стомлені від роботи, посічені зморшками лиця, скуйовджені бороди й навіть замурзані сорочки. Були флегматичні в рухах і ніби цілком байдужі. Горобенко ніколи б не відрізнив їх серед бідняцької сіроми. Але Нестеренко вибирав їх старанно і заклопотано, мов шукав серед них племінних жеребців на парування. Він довго дивився в сільраді якісь списки, запитував принишклого писаря й мовчазного, приголомшеного голову, а потім з трьома партійцями ходив по хатах.

Каррота з Гвоздьовим пішла на хутори, і Нестеренко квапився покінчити з Козіївкою. Він швидко приводив до сільради заручника і поспішно вертався по інших. Уже п'ять заручнчків стояло коло ганку серед загону комунарів. Стояли вони насуплені й мовчазні. Ні одним словом не озвався ніхто з них до партійців, і в їхніх бородатих лицях годі було прочитати жах, здивування чи розпач. Стояли, не ворушачись, не переступаючи з ноги на ногу, мов дожидали начальства, що розпікатиме їх за неплачені податки, за свавільні поруби в державному лісі, за випас на панському полі. Горобенко намагався не дивитись на них. Він розлігся на шпоришу в затінку під стіною сільради, поклав поруч себе кавалерійську рушницю й заходився крутити цигарку. Але тремтіли пальці, висипався на шкуратянку тютюн, і тоненький цигарковий папір корчився під пучками, не хотів скручуватись у дудочку. У грудях росло невпокоєння, тиснуло на серце й муляло в животі.

"Що за чорт! Я хвилююсь більше, аніж ці заручники", — подумав Горобенко і тоді вже не міг подолати себе.

"Майдан перед сільрадою й вулиці спорожніли. Тільки віддалік коло тину в остраху застигла бліда молодиця. Вона пригорнула скарлюченими руками до своєї спідниці двох заплаканих дітей, мов боялась, що їх однімуть у неї, і вперлась у тин. Десь на дальній вулиці несамовито кричала якась жінка. Той крик був такий розпачливий, а очі в цієї молодиці такі налякані, що здавалось, ніби то кричить і дивиться жахливими очима одна ця молодиця з дітьми, а той крик — то страшна луна, що б'ється об стінку на дальній вулиці й крає Горобенкові серце. Ах, цей крик, від якого тремтять руки й перевертається колесо в грудях! Ну, хай би ці дядьки теж кричали! Хай би дряпались, кусались, бились, тікали! Тоді б усе якось розв'язалось само собою. І цей ще Нестеренко, як навмисне, зволікає з тим шостим... Хоч би вже швидше!

Горобенко безнастанно затягувався цигаркою, а непокоєння в грудях росло, підпирало під саме горло. Одної цигарки було мало. Горобенко скрутив зараз же другу. Сонце мирно кидало на майдан перед сільрадою жмути світла й тепла. Немов нічого особливого не трапилось і нічого надзвичайного не буде. Пріло чоло й шия, на губи стікали солонуваті краплини брудного поту. А заручники з непокритими головами стояли під самим сонцем і не затулялись від нього. І від цієї зовнішньої мирності й звичайності ставало Горобенкові моторошно. Він тоскно подумав: "Так, це не стрілянина з бандою в лісі. Це не війна зо всіма її відразами. Це... — І раптом пригадалось давнє Попельначенкове слово — "розправитись". Саме це воно. Наближається те, чого ждав, до чого мусив прийти, але яке ж воно страшне! — Їх розстріляють... — Горобенко боязко запитав себе: — Хто?.." — Але відповіді не треба. Це ж ясно — хто має розстрілювати...

На майдан вийшов із волосної пошти миловидий, з чорними довгими вусами поштовик. Він заклав за шнурований пасок руки й спокійно поглядав по сторонах. Йому набридли поштові справи з неможливими серпневими мухами в маленькій кімнаті пошти, і він вийшов передихнути.

Горобенко дивився на його біленьку охайну сорочку, велике чоло без зморщок під чорним зачесаним набік волоссям, і нараз спало на думку: "Щасливий! Йому не треба нікого вести, нікого вартувати... — Горобенко закрив на мить очі й зморщив до брів чоло. — Міняються влади, приходять денікінці, приходять червоні, потім банди, потім знову червоні, але то не обходить його. Він штемпелює листи, продає марки, записує зрідка перекази, видає решту, а надвечір іде купатись до Ворскли. Його ніяка влада не чіпає, і він збоку спостерігає собі події, наче читає в столичних газетах відділ кримінальної хроніки. І його життя — то тиха затока серед шторму революції. Щасливий поштовик!" — І, як хлопчикові, нишком захотілось Горобенкові піти з поштовиком до його хати, випити з ним шклянку чаю з малиною...