— Ну, навіщо ж ви так, їй-богу!.. Я ж зовсім не для того...
Горобенко вже не чув його. Він перекинув за плече рушницю й ступив східцями на двір.
Коло мурованої дровітні стояв у гурті партійців Дробот і розповідав якогось сороміцького анекдота. Він масно посміхався своїми великими товстими губами. Хтось заливчасто реготав. Трохи осторонь стояв Нестеренко й мовчки уважно слухав.
Десь за парканом пустували вуличні хлопчаки. Вони перекривляли когось і викрикували несамовито "Інтернаціонал"; раптом з-за паркану визирнула якась білява, кудлата, як у збоїнах, голова, хитрі сіренькі очі лукаво прошмигнули по двору, зупинилися на Нестеренкові, і тоненький дитячий голосок залився вихлястим дискантом:
Сидить Троцький на лугу
Гризьот конськую ногу.
— Што за гадина
Совєцькая говядина!
Нестеренко миттю повернувся по паркану. Кудлата голова зникла. Несторенко плюнув і вилаявся. Дробот замовк і задер до паркану голову. За парканом знову той же дитячий голосок дражливо затанцював:
Ех, да яблучко малосольноє!
А совєцькая вдасть малахольная...
Нестеренко гнівно крикнув до когось:
— Споймать пацана і вуші видрать! Від ганку озвався Дружинін:
— Зачем же так, товарищ Нестеренко. Пацана нужно учить, а не драть.
За парканом стало тихо.
У двір привезли кулемета й поставили коло ганку. Кулемет, мов не розуміючи, кого саме йому треба заплювати, незграбно розкарячив ноги й безглуздо дивився на старий флюгер, що на дровітні. Коло воріт заспівала група комсомольців.
Ой у полі жито
Копитами збито...
Сумний, тягучий мотив зненацька перетнувся й застрибав уже веселим приспівом:
Під білою березою
Козаченька вбито...
Горобенко прислухався до пісні. Вона була незвичайна для парткомівського подвір'я. Та наче хтось умисно заніс її сюди з колишньої "Просвіти" чи теперішньої сільської школи.
З парткому вийшов, упоравшись з харчами, Завальний. Він почув із ганку пісню й підтягнув розстроєним, як клубне піаніно, басом:
— Ой, убито, вбито,
Затягнуто в жито...
І пісня знову зраділа чомусь, засміялась недоречно:
Червоною китайкою
Личенько покрито...
"Чудна наша пісня, — подумав Горобенко і закурив цигарку. — Вона і тужить, і сміється разом. Чудна, як і вся наша химерна історія, що почала Хмельниччиною, а кінчила "отечеством" та "Енеїдою" Котляревського, прокинулась у дев'ятсот сімнадцятому — і пафос свого відродження обернула у вишиваний фарс... Чудернацька наша історія..."
— Комунари, стройся! — то скомандував серед двору Нестеренко.
Безладно шикувались партійці, збиваючись, двоїлись ряди. Горобенко поправив на плечі ремінь від рушниці й задоволене потяг продкомівського тютюну.
Нестеренко по-командирському пройшов очима по рядах, але, дійшовши до Горобенка, його очі спинились і недобре блиснули.
— Ти што ж? Горобенко не зрозумів:
— Що таке, товаришу? Нестеренко ступив до нього крок.
— Папиросу — вон! Раз скомандувано "смирно", значить, никакіх папирос. В строю стоїш!.. — Сердито й ображено кинув він до Горобенка й одійшов.
Горобенко, як невинно покараний хлопчик, не змігнувся нічого відповісти. Він несвідомо викинув зараз же цигарку, мов вона опекла його, і стояв червоний аж до вух. І тільки коли Нестеренко почав читати на правому крилі наказа, Горобенкові приском ляпнуло в мозку: "Фельдфебель! Справжній фельдфебель! — І тоді запекло в грудях і хотіло вирватись на вуста: — Чому ж я йому нічого не відповів! Треба ж було одразу..."
З правого крила читав далі Нестеренко:
— ...Соловйов, Букрабо, Панасюк, Горобенко, Колот — ці товарищі одправляються з карротою в Козіївку. Два шага впірьод!
Горобенко ступив з іншими на два кроки і раптом почув на собі збоку чийсь пильний погляд. Він повернувся ліворуч і глянув. На ганку, обіпершись на одвірок, стояв Попельначенко.
XXII
Виступили об 11-й уночі. Попереду загін комунарів, позаду два вози з кулеметами, далі — каррота.
Ніч темна і сторожка тиша тримають повітове місто в чорних лапах. Місто спить, і не шелесне на дереві жодний листок, не гримне жодна хвіртка. Тільки над головами вгорі, на темно-зеленому небесному безкраї, точиться своє невідоме, холодне життя. Там, на безкінечному Чумацькому Шляху, зриваються зоряні метелиці, мчать шалено небесними просторами, потім гаснуть, розсипаються на дрібні золоті сніжинки і тоді вже спокійно виблискують на поламаному Волосожарі або на Возі, що повис серед неба закинутою каструлею.
І дивно бачити на холодному небі ті завірюхи, коли навколо ще серпнева ніч.
Йшли мовчки знайомими повітовими вулицями. Твердо одбивали кроки, як старі муштровані солдати. Важко відрізнити окремих людей. Вони всі зараз однакові. І Завальний, що йде поруч, і Дробот у передньому ряду справа, і ця жінка, що ліворуч штучно збільшує свої маленькі кроки, щоб не відставати від чоловіків. Хто вона така?.. Це ж завжінвідділу, Леонтьєва. У неї при боці кобура з бравнінгом, а за плечима маленький австрійський карабін. Кепка з стриженою головою нахилилась трохи долу: вона стежить, щоб іти в ногу з товаришами.
І знову незрозуміле було Горобенкові: відкіля в них ця воєнщина? Леонтьєва — недавня робітниця з тютюнової фабрики великого міста. Для неї воєнщина мусила б бути огидною. І поруч із тим — Леонтьєва умисно вигинає всередину спину, випростовує груди, наче це їй здавна вже притаманна військова виправка.
"Я все ж таки їх зовсім ще не знаю... — подумав Горобенко. — Може, кінець кінцем у цій воєнщині, в Несторенкових ремінцях, у Несторенковій, кажучи просто, фельдфебельщині і є свій незрозумілий сенс... Може, це тільки мої інтелігентські упередження не дають мені змоги перетравити це все як цілком звичайне, потрібне й неминуче... Хто зна, може..."
Збоку, осторонь від загону, на сірій дебелій кобилі їхав Нестеренко. Він грузько сидів на кобилі, мов вріс у неї. Ніч накинула на них темне напинало, і через те Нестеренко і його кобила видаються здалека як велетенський силует чорного центавра.
Горобенко напружував зір, щоб краще роздивитись їхні обриси. Було своє особливе відразне задоволення вдивлятись у ту Несторенкову постать, уявляти собі деталі його темного лиця з тонкими порепаними губами й маленькі зеленуваті очі під навислим чубом. Тільки ніяк не давалось утямки — як цей тугий вузол фізичної сили може так сильно впливати на дорослих, розвинених людей і мовчки, мов на налигачі, вести їх, слухняних, туди, де треба тільки самої цієї фізичної сили? Що б там не було, а й ти, Костю, скорився цій силі, вона зламала тебе ще там, у парткомі, з цигаркою, і поведе тебе туди куди схоче.