Смерть

Сторінка 31 з 39

Антоненко-Давидович Борис

І ось зараз ці очі вдруге подивились на тебе. Але ти бачиш добре й сам: то не є недосяжна царівна чорної мрії, як видавалось тоді в кіно. Це офіцерша. Це власниця дорогоцінного краму — прекрасного тіла й чорних очей. Поза цим у неї нема нічого. Коли хтось націоналізує цю її останню власність, вона буде дуже відразною жебрачкою. Просто шльондрою. Миша Чернишов, далебі, мав рацію не турбуватись за їхнє самопочуття в позі натурниць. І ця гарненька дика кицька в наших свійських радянських умовах прекрасно знає, як котирується на життєвій біржі ціна її краму. Так, так. Ось.

Жінка справді вже цілком оговталась і вже без усякого сорому й ніяковості позувала. Іноді вона мимоволі за звичкою поправляла на скронях своє пишне чорне волосся, і тоді легко здіймались угору рівні виточені руки, випинався гарний лікоть і ледве помітно чорніли темні плямки під пахвами. Це впливало на авдиторію. Вона почала сопти, тихенько, крадькома перешіптувалась, але зрештою малювала вже жваво і старанно. Дехто підпускав навіть дотепи.

Жінка з робленою стомою, млосно одкидала голову, тоді хвилювались трохи її груди, і після цього, вже переможно, з ледь помітною усмішкою, вона гуляла очима по студії, поки не натрапляла на Горобенка або Фіцхелаурова. Тоді вона знову удавала, ніби ніяковіла й соромилась. Горобенко з огидою подивився ще раз на її лице й подумав: "Через три сеанси вона почуватиме тут себе, як удома. Вона почне фліртувати з ким-небудь або навіть зв'яжеться з Фіцхелауровим. Коли не фактично, то принаймні в психіці, в потенції — це, по суті, справжня повія".

Горобенко злостиво посміхнувся: "Ось вона, ця "блакитна кров"!"

Фіцхелауров поміг жінці накинути халата.

— Спасибо. На перами раз достаточно... Вы устали?.. Пожал-ста...

Він подав їй руку зійти з помосту, й жінка граціозно віддалилась за ширму.

Коло дверей кімнати крикнув комендант Колька Носов:

— Аглая Кононова! Ваша черга. Виходьте.

Знову за ширмою зашаруділа сукня, похапливо затріщали кнопки і далеко раніш, ніж на це сподівалась авдиторія, з-за ширми вийшла друга жінка. Вона ступила крок до помосту, але раптом, ніби опам'ятавшись, розмашисте, як чорні крила, одкинула халата і гола гордовито вийшла на середину помосту.

Ця не ніяковіла й не соромилась. Вона закинула назад голову і зухвало, з викликом дивилась уперед, кудись крізь стіну, понад головами студійців. Каштанове волосся хвилясто бігло її тендітною спиною і лисніло, посріблене, проти вікна. Її довгі вії трохи ховали блакитні великі очі, але з тої вогкуватої сутіні горіло стільку гніву, стільки ненависті й зневаги, що навіть Фіцхелауров трохи спантеличився. Він стояв між нею і партами і розгублено тер свої пухкі, як із тіста виліплені, долоні. Студійці простодушно пороззявляли роти й, вражені, дивились на натурницю.

Жінка злегка мотнула головою і її маленькі, мов різьблені, вуста незадоволено ворухнулись кутиками.

— Я гатова! Что прикажете?

Це збудило фіцхелаурова й повернуло його до звичайного стану. Він моторно закрутився коло помосту, ставлячи дзиглика, одніс для чогось свої папери з помосту на лутку, наче вони могли затулити жінку перед студійцями, і заходився її садовити.

Горобенко не чув уже його постійних професійних фраз. Ця струнка жінка своєю справді надзвичайною оголеною красою майже сліпила очі. На її голу прекрасну постать важко було дивитись і в той же час страшенно тягнуло дивитись. Було щось сильне в цій красі. Сильне й жорстоке.

Фіцхелауров, як і до першої, простягнув до її лиця руки:

— Немножко левее... разрешите, я поправлю... Жінка легким рухом долоні спинила його.

— Нет. Я сама...

Жінка сказала це просто, але так твердо, що руки Фіцхелаурова одразу ж упали долу, мов по них хтось зненацька різонув стеком.

Фіцхелауров зійшов з помосту і впалим, глухим голосом запобігливо промовив:

— Кагда устанете, будьте любезньї, скажите...

— Пажалуйста.

Жінка, мов прип'ята, застигла на дзиглику в указаній позі. Її руки міцно держались за край дзиглика, пружні, майже дівочі груди випнулись наперед до студійців, і очі лягли десь угорі на карнизі. Жінка сиділа цілком спокійно, вона навіть ніби сумлінно виконувала вказівки Фіцхелаурова, але в усій її позі, в тому кинутому далеко понад людей, що її оточували, погляді було стільки незалежності і зневаги, що здавалось, то сидить не ув'язнена звичайна офіцерша, а то — якась королева із тьми середньовіччя, що зараз наказуватиме своїм джурам і челяді.

Воно, проте, так і було. Ця жінка, прикута до своєї пози на дзиглику, скоро вона з'явилась, одразу ж опанувала авдиторію. Вона схопила її тонкими мармуровими пальцями з перламутром маленьких нігтів і боляче притиснула до дзиглика... Ніхто з студійців не малював. Тільки два літніх робітники почали мляво зарисовувати її чоло, але з того нічого путнього не виходило. На чоло впав од вікна відблиск, але ввижалось, ніби то горить зоря і жінка зовсім не гола, а вбрана в тонку коштовну туніку. Ніхто не помічав її наготи.

Студійці з побожністю дивились на її лице, і очі їм туманились, пойнялись сумом, заволіклись безвихідною тугою. Багато з них бачило гарних і поганих жінок. Вони голубили тих жінок, цілували і брали. У вічному потоці днів ті жінки загубились, стерлись, як стара чорнильна пляма. Але такої жінки ніхто з них не бачив. Ця жінка вимотувала з самого споду їх зім'ятих в ешелонах революції душ забуті казки давно померлих бабусь про королівен, тридев'яті царства, жар-птицю...

Ця жінка справді — з казки. Вона сидить перед ними зовсім гола, але ніколи-ніколи це чарівне тіло не належатиме жодному з них, навіть усмішки, навіть лагідного погляду не вирвати з її міцно стулених уст і одкритого, готового змагатись білого чола.

Цю жінку можна роздягнути, але зігнути, кинути долу — ніколи.

Вона прийшла для них із казки, з небуття і піде туди ж.

Ця краса, це найкраще з усіх минулих розтрощених літ, належить не їм. Це тіло віддавало свої божевільні пестощі тому, кого вони, сміючись і не помічаючи, розтоптали. Хто ж знайдеться, звитяжець дужий, що приборкає цю жінку? Хто підійме і покладе до кишені, як своє, цей безцінний діамант, що лежить, дратуючи, перед голодною юрбою!