Смерть

Сторінка 10 з 39

Антоненко-Давидович Борис

Здавалось, що в книжках усі зневірились. Ні з партійних, ні з обивателів ніхто не приходив сюди, ніхто не перегортав книжки. Їх вільно було б розкрасти мало не половину, тягати додому цілими купами, але охочих на це не було.

Навіть бібліотечні службовці, незважаючи на наказ, тільки один раз прийшли й про око захопили до книгозбірень кілька книжок.

Один тільки Кость Горобенко заходив до цієї кімнати і, як трунар, просиджував серед паперових трупів цілими годинами.

Ці книги, наче фамільний маєток — колишнього пана, вабили Горобенка до себе. Коли він заходив сюди, він перше сторожко прислухався коло дверей, чи не йде хто назирці, потім помалу зачиняв двері, замикав на гачок і тоді вже зашивався в саму книжкову гущу. Він брав у руки окремі томи, грубезні збірники журналів і перегортав сторінки. Інколи він зупинявся на якомусь випадковому місці, що раптом з незнаних причин привернуло його увагу, й починав читати. Читав він довго, немов за інерцією, його очі перебігали сторінку за сторінкою, аж поки не густішав у кімнаті присмерк і не стомлювались очі. Тоді він одсував прочитане й роздивлявся ілюстрації журналів.

З-під старих, пожовклих, де-не-де заляпаних кавою сторінок, таких знайомих із далекого дитинства — "Родины", "Вокруг света", "Нивы", випливали спогади. Вони асоціювали з безліччю днів, таких затишних і запашних. Ці журнали немов щоденник. Наївні, трохи дурнуваті, але такі прості, такі близькі, такі свої, як те все, що було, що вже ніколи, ніколи не вернеться. На такі ж самі малюнки дивився покійний батько, дивилась мати, що невідомо де тепер, як і чому живе ще й досі, дивився, нарешті, він сам. Дивився тоді, коли амплітуда життя вимірювалась гімназіяльним табелем, коли життя бігло певно, безтурботно й весело, як санки після пороші...

Горобенко допізна роздивлявся журнали, і серед пороху книжок тихо, без каяття, без самосуду ятрились його дитячі спогади.

Одного вечора, покидаючи кімнату, він з острахом згадав, що все ж таки рано чи пізно, а книжок тут не стане. Прийде час, і їх розтягнуть по бібліотеках, рознесуть по школах, розкрадуть — хіба може що вціліти від цієї "загальної руїни", від того велетенського незримого плуга, що вперто оре останні облоги минулого!..

І стало боляче за книжки. Це ж вони — останнє "речове", що трісками перелетіло через піну, уступи й хвилі порогів революції. Це ж вони тільки можуть потаєнці, в чотирьох стінах похмурої, вогкої кімнати розповісти так багато, багато! Тільки вони...

Горобенкові несвідомо хотілося якомога довшє вдержати книжки в Нардомі. Він не нагадував про них нікому, а тільки старанно привозив до цього капища все нові й нові.

Позавчора він повісив на дверях власного замка, а сьогодні, крім того, підпер двері лавою.

VII

Уже сутеніло, коли Горобенко повернувся додому. Він хутко роззувся, швиргонув у куток брудні чоботи і тільки-но хотів розтягнутись на ліжку, як у двері постукали.

— Увійдіть. Хто там?

Двері тихенько одчинила Параска Федотівна, а за нею з вечірнього присмерку виглянула чиясь сива голова.

— Іздєся до вас прийшли, — вона знову зникла за дверима, щоб дати пройти до кімнати сивій голові. — Пожалуйте, вони вдома січас...

Кость Горобенко накинув френча й ступив до дверей.

— Можна? Спасибі, спасибі... Дозвольте, Костянтине Петровичу, до вас з проханням... Впізнали мене? Я, бачите, до вас у одній справі...

Кость не впізнав його одразу. В сивому, розкучманому волоссі, в перев'язаній носовою хусткою щоці і, нарешті, в похиленій наперед, якійсь занадто нужденній, мало не жебрачій, постаті — його годі було впізнати.

Кость присунув йому дзиглика й хватькома глянув у лице.

— Прошу сідати.

— Спасибі, спасибі... — Його спина зігнулась ще більше, здавалось, від неї ось-ось одваляться руки, покотиться геть собі голова, і його ноги полохливо затупцяли на одному місці, коли він грузько сів, підмощуючи під себе старе пальто. — Захворів, знаєте: зуби й печінка... Ви мені вибачте, що я вас, Костянтине Петровичу...

Горобенко підозріло нашорошився. Чого прийшов цей колишній купець, брат того вихреста-купця, що держав його рідну тітку? Він так само вихрест і, очевидно, така ж наволоч, як і той.

— Так тут, Костянтине Петровичу, одне діло, але... Горобенка неприємно вразило це величання по батькові. Раніш, коли він зустрічався з ним ще гімназистом раз на рік у тітки на іменинах, цей купець кидав йому з милості два-три слова, називаючи тільки Костиком. Підлабузнюється тепер чогось... І Горобенко нашорошився ще більше. Він з прихованою огидою подивився на дране, зовсім непотрібне вліті пальто його, тремтячі скарлючені пальці й сухо промовив:

— Я вас слухаю, прошу.

— А ви все ще й досі — по-українському... Пам'ятаю, як ви колись у Варвари Миколаївни декламували Шевченка... "Б'ють пороги" чи як воно?.. хе-хе... — Старий запобігливо засміявся штучним дрібненьким смішком, і це вже зовсім розсердило Горобенка. Цю родичівську фамільярність і всякі там спогади треба вивести. Він різко перетнув його смішок:

— Це ви облиште. І Варвара Миколаївна зовсім ні до чого. Що, власне, вам від мене треба?

Горобенко запустив розчепірені пальці в чуба й рішуче подивився старому в вічі. Але старий зволікав. Він усіма способами хотів відтягнути те найголовніше, по що він прийшов сюди, до цього проклятого усіма порядними людьми міста, більшовика, який колись був звичайним, тихим гімназистиком.

Старому хотілось зробити якусь словесну підготовку, розм'якшити шкіряне серце комуніста, показати йому всі дірки свого убозтва, довести йому, що він тепер уже не купець, а такий самий пролетарій, як і всі, спробувати ще бренькнути на родичівській струні — допомагають же інші комісари своїм родичам від усяких реквізицій та вселень. Старий злякано проковтнув останню трель смішка й засіпався на стільці. Потім винувато й принизливо, як собака перед ударом хазяйського нагая, розтягнув на зморщеному лиці лагідну усмішку:

— Вибачте, вибачте, Костянтине Петровичу... Це так якось к слову прийшло, минулі часи, знаєте, згадалось... Все воно ще, здається, так недавно було... і тьотя ваша, батько...

Від столу, що біля вікна, зачувся грубий нетерплячий Горобенків голос: