Дитина народилася — я став працювати ще більше. Дома майже не бував. Юля росла без батька.
Ах, Юля, Юля, моє карооке диво, якби ти знала, яка ти для мене дорога і як мені було тяжко розлучатися з вами!
Розділ двадцять другий
РОЗУМІТИ ЛЮДЕЙ — ШАНУВАТИ ГІДНІСТЬ
— Ти, хлопче, спостережливий, як Дерсу Узала! — наближаючись до дерева гумор, крикнув Савелій Гудзонович. — Біля ковбані не тільки хтось лущив горіхи, а й загубив ось це, — і він підняв над головою щось схоже на копаницю.
— Лопата? — запитав я.
— Ні, тесак, виготовлений з перламутрової мушлі й коряги, — відповів Гудзонович. — Чого ти й досі сидиш, як чорногуз, на тому гуморі? Мерщій сюди!
Я сховав записник Кузьмича під "подушку", так і не дочитавши й не дізнавшись, що ж було далі. Порачкував по дереву вниз.
— Бачиш, — показав саморобний тесак Гудзонович.
— Справжнє мачете, — доторкнувсь я пальцями до леза.
— Ось тобі й дух святий, Василю Петровичу, — перейшов на офіційний тон Толстиков. — Значить, на острові ми не одні.
— Але ж наші оглядини свідчать про інше.
— Ну, по-перше, ми оглянули не ввесь суходіл. У північно-східній частині ніхто з нас так і не побував. По-друге, тубільці могли припливти з іншого острова.
— Що їм тут робити, якщо дерева з їстівними плодами всохли, а город із таро-бабаї зовсім занедбаний, поріс бур'яном?
— Я не пророк, тому на твоє запитання однозначної відповіді дати не можу, — розвів руками Савелій Гудзонович. — Одне скажу: видно, була якась поважна причина, що змусила людей відвідати наш острів.
— Ви кажете: наш, ніби він і справді наша власність.
— Не власність, а все-таки ми його освоювали. Ну, та ти до слів не присікуйся, не звинувачуй мене в експансії.
— Що ви! Я ж бо знаю ваше справжнє ставлення до колоніальних народів — тричі слухав вашу лекцію "Колоніалізм — найвища форма експлуатації".
— Спасибі. Дякую за увагу!
Цими словами, між іншим, Толстиков ще на "Вихорі" закінчував кожен свій виступ і повчання, адресоване нам, матросам. Ввічливість, очевидно, збереглася з днів його діяльності як лектора, хоч, правда, причетний він був в основному до макаронної промисловості — інспектував макаронні фабрики. Словом, макаронник — не той, що стоїть за верстатом, працює на потоці, а який лише в дудочку дме та іншим лапшу на вуха вішає.
— Я так гадаю, — подякувавши мені за добру пам'ять про його антиколоніальну лекцію, сказав Гудзонович. — Нам слід відвідати північно-східну частину острова.
— Відпочиньте, а я піду.
— Ні, друже, — запротестував колишній макаронник. — Іти треба разом. Якщо тут з'явилися тубільці, не відомо, як вони себе поведуть при зустрічі.
Ми піймали кількох крабів. З учорашнього дня в нас ще лишилася половина кореневища бабаї. Всівшись на стовбур поваленої пальми, заходилися обідати.
Гудзонович розмріявся:
— До цих раків та пивця б хоч пляшку! Е-ех…
Я пива не люблю, тому промовчав. Правда, від холодного лимонаду не відмовився б. Із задоволенням випив би й молока — навперехилки, прямо з глечика, щойно взятого з погреба, як пив у дитинстві.
Що не робиш, про що не думаєш на чужині, все невідв'язно стоїть перед очима і село, й рідна хата.
Незручно зізнаватися — ще подумають: сентиментальність! — а таки скажу: тропічна рута пахне мені степовими медвяними травами, мангрові зарості здаються верболозом… Вслухаюся в шерхіт дерев, всіх оцих хібіскусів, мускатників, плумерій, вслухаюся з надією: чи не озветься раптом знайомий з дитинства голос? Журливої сокорини, явір-клена. Чи не зашумлять вони над головою під весняним крилатим вітром? Я степовик і, де б не був, залишуся ним довіку.
Узбережжям, переступаючи завали викинутого прибоєм плавника, та попід узліссям подалися ми в незвідану частину острова.
Формою суходіл нагадував велетенську рибину, яка вигнула хребет в бік океану. Черевом вона була звернута до лагуни, хвіст і голова впиралися у протоки, що з'єднували внутрішню водойму атола з океаном і за якими вдалині зеленіли пласкі острівці.
Ми йшли до риб'ячої "голови", на північний схід острова.
Невідомість та можлива зустріч з тубільцями нас чомусь не лякали: хоч би як там було, це краще, аніж жити самітниками. Люди, і лише вони, зможуть допомогти нам вийти із скрути, повернутися на Батьківщину.
У думках я припускав: а що, як тубільці зустрінуть нас вороже? Дикі, войовничі племена… поклоніння ідолам, жертвоприношення; мене й Гудзоновича підсмажують на вогні…
А, бодай йому, чого тільки не приверзеться! Такі жахи можна вичитати хіба що в книжках фантастів та пригодницьких повістях авторів, які ніколи островів не бачили. А я бачив і знаю: діти природи — тубільці, вони залишилися такими ж, як і були сотні літ тому, — довірливими, з відкритим серцем. Ось тільки зайди, ті, хто відвідує околиці планети, приносять туди лихо: поневолення, атомну смерть.
Відкрите узбережжя кінчалося, починалась руда мангрова гущавина, і ми звернули праворуч, де на широкій галявині ріс пальмовий гай, в якому дерева стояли, ніби обпалені грозою: одні стовбури без крон; ворсиста, кольору запеченої крові кора звисала клоччям.
— Яке сумне видовище, так ніби над островом пронісся вогненний смерч, — зауважив я.
— Може, й пронісся, хто його знає,— відповів Толстиков.
Раптом в кущах тріснула гілка, щось шугонуло й зашаруділо. Почулися схвильовані голоси:
— Атуа!
— Аіту!
— Тупуа![42]
Ми з остраху зупинилися.
— Атуа!
— Аіту!
— Тупуа! — знову почулися голоси, тепер уже дітей і жінок.
Гудзонович зробив стійку, ніби боксер перед поєдинком: ногами вперся в пісок, стиснуті в кулаки руки розчепірив, готовий дати відсіч. Але — кому?
— Атуа, аіту, тупуа! — імітуючи почуте, вигукнув я.
Це, очевидно, вплинуло: із заростей на край галявини виглянуло кілька низькорослих, майже голих тубільців.
В руках вони тримали довгі палиці. "Сапилна, чи що?" — майнула думка.
Остров'яни, що так раптово з'явилися, не наважувались підходити. Вони про щось голосно перемовлялися між собою. Потім кремезний тубілець, видно, алаб — старший над ними, вигукнув:
— Йокве юк![43]
— Йокве юк! — підхопили інші.
Та ми, не здогадуючись, що означають ті слова, стояли мов укопані.
Вагання наше тубільці зрозуміли по-своєму — як відмову прийняти їхнє запрошення. В настрої й поведінці людей відчулася зміна: настороженість, яка відразу переросла в неприязнь.