Звичайнісінький тобі сейнер-всюдихід. Ось тільки всередині корабля дещо змінилося. На місці колишніх трюмів тепер за невисокими перетинками туляться одна до одної каюти-лабораторії, а під ними широчіє склад із стояками для вертушок і батометрів.
За допомогою тих приладів океанологи вивчають морські течії й беруть проби забортної води. Беруть з різних глибин і в різних широтах.
На цьому судні мені й випало вирушити в далеке плавання.
— Воля твоя, — сказали в пароплавстві.— Можеш відмовитися, адже ти недавно з рейсу. Одних відгулів он скільки, та ще відпустка.
— Словом, на цей експедиційний черевик ми тебе не змушуємо, — інспектор відділу кадрів поблажливим поглядом зміряв мене з ніг до голови. — Розуміємо: спокійніше на пасажирському або торговельному тиховозі. Та у нас зараз людей чортма — літній сезон, усі на курортах. Як бачиш, і з підмінного екіпажу послати нікого, — додав він, гортаючи якісь папери.
Треба — значить, треба. Я погодився, хоч і просився не на експедиційне судно.
— Молодець! — обійняв мене той канцелярист, чоловік у потертому флотському кітелі, мабуть, сам колишній моряк.
Моєю новою домівкою став "Вихор".
У рейс збиралися недовго. Через кілька днів і відчалили.
В океанологічну експедицію посилають по кілька кораблів. Єдиний хіба що всесвітній блукач "Витязь" ходить одинаком.
З нами вирушив "Гідролог" — суденце, менше за "Вихор". Та про нього потім…
Ми перепливли буряну Сангарську протоку, крізь шторм пробилися у північні широти. Гнані бурею, від Алеутських островів спустилися вниз і майже місяць прасували океан за тропіком Рака, вподовж двадцять четвертої паралелі. Океанологи вивчали субтропічну конвергенцію — могутній потік води, що відмежовує Північно-Тихоокеанську течію від Північної Пасатної.
Так принаймні пояснили океанологи.
Потім "Гідролог" попрямував до островів Палау, а "Вихор", закінчивши роботу біля рифів Крузенштерна, взяв курс прямо на південь.
Пустельні води океану залишилися позаду. В широтах, куди ми поспішали, лежали коралові острови, безліч мілин і рифів.
Ішли зигзагами — з півночі на південний захід, потім міняли курс на південний схід, знову йшли на захід…
Кілька днів тому на такій же вранішній вахті перетнули сто вісімдесятий меридіан, і в судновому календарі з'явився зайвий день.[2]
Тоді було вітряно, хвилі гатили в лівий борт, судно ледь трималося на курсі. Та нині воно покірно слухається стерна. Мої долоні лежать на чутливому коромислі, найменший порух передається корпусу судна, про що свідчить рухлива стрілка компаса.
Ніч минала. Край неба на сході почав багряніти.
Кучугури хмар над океаном, які ще недавно здавалися неприступними вежами, під натиском світла, що дедалі більше просочувалося на виднокіл, блідли й нижчали, аж поки зовсім розтанули, перетворившись на імлисту, зіткану з блакиті й золотавих прожилок габу.
Зійшло сонце.
У штурманській рубці задзвонив телефон. Вахтовий штурман з чудернацьким прізвищем Шарашкін — через що й нас, вахтових матросів, прозвали хлопцями з Шарашкіної контори — взяв трубку.
Дзвонив начальник експедиції, професор Циба. Вони про щось домовлялися.
— Гаразд, Іване Васильовичу, зробимо, як ви хочете! — нарешті мовив штурман.
Він підійшов до машинного телеграфа, перевів ручку на помітку "Стоп", а мені велів покласти стерно прямо.
Я вголос повторив його команду, перекладаючи коромисло стерна горизонтально.
Ще трохи "Вихор" рухався за інерцією. Поступово хід його стишився, і він, мовби заклякнувши на плесі, ліг у дрейф.
— Відійти від стерна!
Я вийшов на крило горішнього містка. Побачив: на палубу з кают висипають океанологи.
Несподівано перед очима виріс капітан.
— Що у вас робиться?
Штурман пояснив: зупинка на вимогу начальника експедиції.
Возити дослідників океану — марудна справа. Третій помічник капітана, підмінний штурман, з яким я одного разу стояв на вахті, прокоментував це по-своєму:
— Мені, хлопче, доводилося транспортувати всілякі сипучі вантажі, возити курей і навіть циркових коней, а таких пасажирів — вперше. Вередливий вантаж!
Його невдоволення можна зрозуміти. Подумайте самі: судно лягло на курс, на маршрутній карті готується прокладка. Та… Одне слово — і все летить шкереберть. Дослідникам, бач, забаглося саме в цій точці океану опускати батометри або ж якесь інше причандалля. І нічого не вдієш — треба виконувати.
Вислухавши Шарашкіна, капітан запитав:
— Вони що — знову черпатимуть водичку?
— Ні, Євгене Петровичу, — відповів штурман, — опускатимуть буї.
— Що ж, нехай майнають.
Капітан залишив рубку.
Буй — величезний, схожий на дзигу поплавок. Знизу в нього багатокілометровий трос. До того тросу й кріпляться циліндричні вертушки, всередині яких електронні прилади, що фіксують швидкість і напрямок водяних потоків.
Так вивчають морські течії. Вивчають інші, а ми, візники, їм допомагаємо.
— Чого доброго, й самі станемо вченими, виб'ємося в люди, — сказав мій напарник по вахтах, матрос Степан Очеретний.
А він, чортяка, даремно б не базікав: видно, таки й справді з гальюнного майстра, як нас жартома називають, у професори мітить.
На цій широті, відразу за екватором, де зупинився "Вихор", струмує течія, вірніше — протитечія Кромвелла, яка бере початок біля берегів Південної Америки і плине через увесь океан. Американські вчені простежили течію від сто сорокового меридіану на схід, наші океанологи хочуть дізнатися про її західне відгалуження.
Ось, значить, чого ми тут і чого зупинилися.
Біля відкидного майданчика по правому борту юрмилися океанологи й матроси. Готували до спуску буй.
Я теж попросився на палубу.
— Може, стану в пригоді…
— Обійдуться без тебе! — вбивчим поглядом пронизав мене Шарашкін.
Поки до тросу кріпили вертушки, буй висів на стрілі кран-балки. Потім його посадили на воду й відразу рушили.
Так ми пливли кілька годин і ще двічі опускали буї.
На відстані десяти миль між ними утворився невидимий рівнокутник. У центрі його й зупинився "Вихор".
Проте течія дедалі більше почала зносити судно на захід.
Вітру, правда, не було, та океанське плесо бурунилося, ніби кипіло. Машина "підгрібала", працюючи на малих обертах.