— Нас торпедовано, — кинув схвильовано боцман, пробігаючи палубою. — За мною, хлопці, до підшкіперської. Заведемо пластир під днище.
Матроси побігли за боцманом. Я пошкунделяв теж.
— Вибух справді схожий був на розрив торпеди, — озвався літній матрос.
— Так ось воно що за плавник бачили ми вдалині,— заявив Євмен. — Виходить, то була башта підводного човна!
— Який плавник? — запитав його боцман.
Ми про все розповіли.
— Чому ж ви не сповістили в штурманську? — дорікнув хтось із матросів.
— Про кожну акулу сповіщати? — перепитав Євмен. — А ми з Василем були впевнені, що то акула.
— Телепні!
— Швидше, швидше, браття! — кинув боцман, розплутуючи підкільні зав'язки брезентового пластиру.
Так званий пластир Макарова — кілька чотирикутних, накладених одне на одне полотнищ брезенту, між якими вміщено парусинові прокладки, — заведений на пробоїну в днищі чи борту судна, під натиском води прилипає до країв пробоїни, припиняючи водотечу всередину судна.
— Хлопці… пластир не потрібний, — мало не плачучи, сказав штурман, прибігши до підшкіперської.— Пробоїна така, що її нічим не залатати. Судно ушкоджене в саме серце і вже втрачає плавучість. Наказ капітана: шлюпки — на воду!
Усі кинулися на горішню палубу, де обабіч, на дерев'яних підставках кіль-блоків, стояли зачохлені чотири шлюпки-шестірки.
Кожен робив те, що йому належало робити згідно з розкладом шлюпочної тривоги: заткнули пробкою отвір у днищі шлюпки… вставили стерно і закріпили його сорлінем до зовнішнього борту судна… зняли ланцюгові стопори.
Я допомагав хлопцям чим міг.
— Ставай до корди! — наказав хтось із матросів.
Я прикипів долонями до металевої ручки механізму, з допомогою якого вивалюється[38] шлюпка. Поворот, другий, ще, ще — і нижня частина шлюпбалки — п'ята — заворушилася в так званому башмаку: шлюпбалка, в якої на талях висіла шлюпка, почала повертатися навколо своєї осі.
Сусідню шлюпку вивалювали теж. Та на протилежному борту спусковий механізм заклинило — вивалити шлюпку не було ніякої можливості.
— Гаразд, — прийняв рішення капітан. — Спускайте дві, а решту попробуємо вручну.
Одну-таки з тих, що заклинило, вдалося посадити на воду.
Отже, були готові три шлюпки.
Почувся голос капітана по аварійній сигналізації:
— Кожному спуститися в каюту, взяти найнеобхідніше і негайно бути на палубі!
— Що тобі, Васько, взяти? — запитав мене Євмен, розуміючи, що я зі своєю пошкодженою ногою можу й не встигнути.
— Візьми в чемодані на дні целофановий кульок — в ньому все, що мені потрібно. Біжи!
В каюту я так і не зайшов. Поки спустився на спардек, хлопці вже повернулися.
— А твого чемодана немає,— сказав Євмен.
— Як — немає?!
— Немає — і все.
— ?..
— Василь, Василь Петрович! — почув я ззаду. Савелій Гудзонович стояв, тримаючи в руках мій чемодан та ще якусь валізу.
— Візьми, — мовив. — Я виніс, щоб тобі не спускатися вниз.
— Дякую, Гудзоновичу!
З чемодана я дістав водонепроникний пакет, в якому були всі мої скарби: фото мами, два невеличкі збірники лірики та щоденник Кузьмича.
Той пакет я поклав за пазуху, а все інше залишив на палубі.
Нас усіх — не так уже й багато, хто врятувався од вибуху, — розмістили в трьох шлюпках. У ту, куди наказали спуститися мені, потрапив заступник начальника експедиції Генріх Левкович Уткін, Євмен, Толстиков, два океанологи і два машиністи, обпечені парою.
— На весла!
Шлюпки почали відходити од судна.
Ми бачили, як "Гідролог" все нижчає, осідаючи у воду.
Згустилася темрява.
На тлі вечорового неба стриміли нахилені в наш бік щогли. Та й вони почали зменшуватися.
Раптом на одній із них востаннє зблиснув аварійний огонь — і настала тиша.
Хвилі зімкнули свої долоні. Але з глибини, на тому місці, де в океанську пучину погружався "Гідролог", сочилося світло. Ніби перед тим, як піти в темну могилу, корабель посилав нам, живим, прощальний привіт.
III. Тайфун
Лише тепер, вночі, у човні, коли спало напруження, отямившись від потрясіння, кожен із нас відчув невимовний біль утрати.
Потонуло судно. Але найстрашніше, що разом із ним на дно пішли люди, майже вся машинна вахта — шість чоловік, та ще чотири океанологи, електрик і судновий лікар, каюти яких були по лівому борту, куди припав удар.
Загинуло дванадцять товаришів, третина експедиції.
Не хотілося вірити, важко було подумати, що таке в наш час можливе. Проте від дійсності нікуди не дінешся.
Усівшись по двоє на банках,[39] ми мовчки гребли, налягаючи на весла.
Кожного разу, щоб зробити гребок, мій напарник — присадкуватий, низькорослий Євмен — намацував ногами поперечний брус, у який намагався впертися. Та, не знаходячи його, черевиками попадав на мої ступні, боляче притискував їх до ребристого мата.
— Поміняйся із стерновим, — порадив я.
— Гаразд.
Євмен пішов на кормове сидіння, до румпеля, а замість нього ліворуч мене сів Савелій Гудзонович.
— То це ви помітили "акулячий" плавник? — перевівши подих, запитав він.
— Ми…
— Ну, й прогавили. Можна було б відвернути нещастя.
— Яким чином?
— Не знаю. У всякому разі — помилка ваша, що не сповістили на місток. Погано, — додав Толстиков, — про основну причину катастрофи радист не встиг повідомити на Батьківщину.
— То хоч SOS подали?
— Подали, але жодне судно на нього не відгукнулося. В ефірі "запрацювала" якась потужна глушилка, створюючи перешкоду для радіозв'язку. Знайомий почерк! — вигукнув Гудзонович.
— Авжеж, знайомий, — погодивсь я. — Хижаки замітають сліди…
Капітан, що був з пораненими та матросами-гребцями на передній шлюпці, наказав решті човнів дотримуватися їхнього курсу — прямувати на північний захід, де не сьогодні-завтра, запевняв він, ми натрапимо на суходіл.
Пливли наосліп, у пітьмі, орієнтуючись по вогнику, який жеврів на щоглі флагманської шлюпки. Хлопці-машиністи, з опіками на тілі, лежали під банкою носового люка. Коли хтось із них стогнав, заступник начальника експедиції Генріх Левкович, відклавши весло, поспішав до них з аптечкою в руці, щоб полегшити їхні муки.
Зорі всіяли небесну баню. Прекрасні зорі. Лагідна ніч. Та й океан, здавалося, був мирний. То чому ж на ньому діється зло, чигає смерть? — сам себе запитав я.