Євген Петрович обійняв мене. Пригнічений і схвильований, я вийшов з каюти.
Немудрі матроські пожитки: вихідний костюм, пара чистих сорочок, тільняшка, на самому дні скриньки — фотографія матері та ще томики Сосюри і Єсеніна.
Туди ж я поклав і кілька черепашок каурі, які мені подарувала Корділія. Не забув і зшитка — нотаток Кузьмича.
— Не барися, Васько! — гукали вже з палуби. — Піднімається вітер, і судна не можуть довго стояти одне біля одного.
— Іду!
Євген Петрович, заговорившись, не сказав, що на "Гідрологу" попливе і його помічник — Савелій Гудзонович, у якого нібито відкрилася кровотеча в шлунку і з операцією затягувати було небезпечно.
Коли я вийшов на палубу, Толстиков уже стояв на борту "Гідролога".
— Швидше, швидше, товаришу Гайовий, — підганяв він. — Час не жде. За одну хвилину в нашій країні, згідно з статистикою, виплавляється тисячі тонн чавуну, на-гора піднімають ешелони вугілля, для простої радянської людини шиють першокласні костюми, черевики… а ти, втрачаючи дорогоцінний час, скільки вовтузишся.
"А, бодай тобі! — в думках вилаявсь я. — І тут від нього немає порятунку!"
Я мовчки перейшов на "Гідролог".
Розумійте, як знаєте, — був то збіг обставин чи фатальна неминучість, передбачити яку неможливо. Одне скажу: якби я тоді не залишив "Вихора", можливо, усе склалося б інакше і мені не довелося б корити долю за її підступність.
Випадок. Обставини. Доля…
Тепер уже немає ніякого значення, кому з них віддати перевагу — випадку чи обставинам.
Фатальне коло замкнулося.
II. Знову напад з глибин
— Прощавайте, друзі!..
Я стояв на кормі, невідривним поглядом проводжаючи "Вихор".
Але голосу мого вже ніхто не чув. Відстань між суднами дедалі більшала, в хитливих снастях завивав вітер.
— Ходімо, Василю Петровичу, — почулося ззаду.
— А, Савелій Гудзонович…
— Я, власною персоною, — підтвердив Толстиков і продовжив: — Ходімо, Васько, вниз. Треба, не відкладаючи, вживатися в новий трудовий колектив.
— Я зараз…
Савелій Гудзонович пішов, а я знову зі своїми думками зостався наодинці.
Було сумно. "Грішок", який давно водиться за мною, добре знаю. Так, я не відразу знаходжу спільну мову з людьми, та вже коли знайду — вони мені стають рідніші рідних, і розлука з ними перетворюється на кару, як зараз, коли залишив палубу "Вихора".
Пам'ятаю, мені, малому, говорила мати:
— Ніжний ти, синку, ну, чисто дівчинка, а прихилистий, мов кошеня. Трудно тобі буде на світі.
Мамині слова… Можливо, вони й вірні — хто ж краще від неї знає своє чадо!
І ніжність й прихильність не вивітрилися з моєї душі, й мою незахищеність завжди жалить грубість. Але виросло в мені і те, про що не здогадувалась навіть мати, — непереборне прагнення здолати усе, що стоїть на шляху до мети!.. А ніжність, чутлива вразливість сховалися за панцир удаваної байдужості та грубуватості — як тіло молюска чи равлика ховається за прихисток недоступної мушлі.
Над усе в людині шаную я доброту й сумлінність. Не люблю балакунів, але й потайними гидую. Треба чесно й справедливо жити, не хитрувати й не кривуляти душею! Бо людей не обдуриш. Хоч би під яке ошатне вбрання заховав ти свою нікчемність, рано чи пізно вони її розгадають.
"Вихор" повернув праворуч, простуючи на схід. Невдовзі він зник з видноколу. "Гідролог" ішов узятим раніше північно-західним курсом.
Десь ліворуч лежало пасмо островів Гілберта — атоли Абаіанг та Маракеї. Вони, здавалося, повинні б захистити нас од вітру. Проте він дужчав. Океан покривався борознами хвиль. Вітер кучерявив на них білопінні гребінці, зриваючи, гонив у безвість.
Припадаючи на хвору ногу, я піднявся на кормову надбудову. Так, як і на "Вихорі", там стояли в'юшки з намотаними на них швартовими канатами. Над головою похитувалося плетиво корабельних снастей; од ударів об хвилі здригалося судно, рипіли щогли.
Звечорілий виднокіл уже потемнів, на заході мигнула блискавка, потім прогуркотів грім.
Грозове небо. Буряний океан… Вітер куйовдив мій чуб. Довгасті, давно не стрижені патли ніби переростали в корабельні снасті.
Я був у полоні грозової стихії. Спало на думку давно знайоме, що так запам'яталося й не забулось:
Дул свежий бриз, шумели паруса,
Все дальше в море судно уходило,
Бледнела скал прибрежных полоса,
И вскоре их пространство поглотило…
Це були вірші з першої пісні поеми Байрона "Паломництво Чайльд-Гарольда" в перекладі Левіка.
Як часто поети, особливо великі, можуть передати словами те, що безмовно снується в нашій душі!
У Чайльда мать была, но наш герой,
Собравшись бурной ввериться стихии,
Ни с ней не попрощался, ни с сестрой,
Единственной подругой в дни былые.
Ни близкие не знали, ни родные,
Что едет он.
Добре, що жодна жива душа на світі не здогадувалась, про що я думав нині. Інакше б підняли на сміх.
— Байрон! — сказали б глузливо.
А між іншим, Байрон теж припадав на ногу. Отже, нас, як бачите, дещо ріднить.
— Врахуйте й те, братове, — сказав би я їм. — Як і в байронівського героя, у мене теж є сестра, і до моря я подавсь, як і Чайльд-Гарольд, не попрощавшись ні з ким.
Знамениту поему чомусь завжди ілюструють однаково: "Чайльд-Гарольд, як оце нині я, стоїть з розпатланим чубом на палубі. Правда, скорботним виразом обличчя та тугою в очах намальований скиталець більше схожий на працівника прилавка, який проторгувався, або ж на цирульника, кому ніяк не щастить виконати фінансовий план і тому він стає мішенню для нападок "Комсомольського прожектора".
Що не кажіть, я схожий-таки на Чайльд-Гарольда!
"Гідролог" — невелике суденце, майже наполовину менше, ніж "Вихор". "Такому ходити не в океані, а по ріках", — подумалося.
Каюта, внизу, на кормовій палубі, де мене поселили, була тісна й задушлива. У ній ледве вміщалося дві койки. На одній спав підвахтовий матрос — рожевощокий, повнотілий хлопець, другу зайняв Толстиков.
— Ти вже вибач, друже, — якось по-домашньому, лагідно мовив Савелій Гудзонович. — Старі кістки… ревматизм допікає. Ото я й захопив, не порадившися з тобою, це ложе. А ти розташовуйся на лаві, під ілюмінатором.
— Звичайно, інакше й бути не може! — погодився я.
Савелій Гудзонович розпакував свої речі. Кітель і сорочку повісив у рундук, мильницю та електробритву примостив на поличці умивальника, який стояв в кутку каюти.