Хижини ті — на курячих лапках, екзотичні. Без стін. Ніби наші степові мазанки, прикриті спадистим дахом, і протяг наскрізь продуває просторі світлиці всередині. Та не екзотика змусила робити їх такими — інакше від спеки у них було б нестерпно.
Зливи на Фунафуті, говорив мені ще наш штурман, рясні й несподівані. Але внутрішнє приміщення хижок від них захищене: прорізи "стін" на випадок дощу закриваються циновками, що згорнуті в сувої й — завжди напохваті — прив'язані під дахом.
Цьому низинному кораловому суходолу небезпечні не лише тропічні урагани, які його іноді спустошують. Кілька разів на добу під час припливу вода з океану, немов крізь тунель, підземними проходами проникає на острів, заливає всю східну пологу частину.
Ось чому житла зводять на міцних підпорах — палях. Стоять вони здебільшого серед кокосового гаю або в затінку хлібного дерева й папайї.
Хто вперше уздрів цей земний "рай", вражений його романтичною звабою. Насправді — яка ж це романтика? Просто людина призвичаїлася жити всупереч стихії та й тільки.
Отже, незвична мальовничість Фунафуті мене, моряка далекого плавання, що відвідав уже не один кораловий суходіл, не здивувала. Навпаки, порівнюючи в думках острівні пейзажі з перелісками і гаями рідного краю, я намагався розвіяти казкові чари й звабу.
Через моря-океани до мене ніби простяглося забризкане дощем дубове галуззя; білою віхолою перед очима закружляли зірчаті пелюстки калини й запах деревію, як і колись, давно, теплом наповнив душу…
Поле, зворушлива краса лісостепу. Кожна стеблина, пагонець кожен говорить серцю більше, ніж буяння цього дивокраю. Тому що там — в'язь нашого роду, снага й невхолола кров прадідів, що пульсує і в наших жилах.
У полоні тих солодких згадок я незчувсь, як поминув кокосовий гай і вийшов на океанське узбережжя.
Прилісок кінчався, за ним, неподалік од води, перед кущами мангрів — надійної сторожі коралового берега — зеленіли цятки дбайливо обробленої землі.
То були городи, де росло таро й батат, овочі з величезним бульбоплодом, що заміняє остров'янам картоплю.
На ділянках поралося кілька тубільців.
Побачивши мене, вони випростались й зіперлися на держална сап.
— Талофа! — знімаючи капелюх, гукнув я.
— Талофа! Талофа! — привітно озвалися остров'яни.
Низькорослий тубілець — я відразу впізнав вождя Тонгіа — рушив мені назустріч. Привітався, обняв за плечі.
— Вай! — показав він на мою покалічену ногу. І тієї ж миті запитав — Ефеа еті сау тама Стопа?[17]
— Степан? — перепитав я.
— Стопан, Стопан! — зрадів Тонгіа.
— Він спить. Ну, бай-бай, — заплющивши очі та поклавши голову на долоню, пояснив я. — Спочиває — розумієш?
— О, мої-мої,— засокорів вождь.
Звернувшись до тих, хто стояв серед городу — двох юнаків, жінок та підлітків, — Тонгіа щось наказав.
Молоді тубільці, кинувши сапи, побігли до кущів. Там лежали вузлики, інше збіжжя. Один остров'янин сікачем зробив надріз на зелених кокосових горіхах, приніс — один мені, другий — Тонгіа.
Тим часом високий юнак дістав з-під кущів барабан. В руках інших з'явилися довгасті, схожі на флейту мушлі. Хлопці піднесли ті сурми до уст — і над океаном, над хвилястою повінню джунглів полилася дзвінка й заклична музика, яку доповнювали глухі вдари дерев'яного барабана.
Звуки були такі пронизливі, що не залишилося сумніву — їх чують на всенькому острові.
І справді, за якусь мить з різних кутків села у відповідь озвалися барабани.
Старший вождь Тонгіа скликав односельців на сходку.
Ми ще стояли, смакуючи прохолодним кокосовим молоком, як із гаю вийшов бородатий чоловік в шоломі з корка й шортах, які носять європейці, кому доводиться жити в тропіках.
Та це й був європеєць, точніше — англієць Сем Роулінз, іхтіолог,[18] давній мешканець Фунафуті.
Сем Роулінз не раз уже навідувався до нас в лікарню, розповідав про себе й своє життя на тихоокеанських архіпелагах.
Під час другої світової війни він служив матросом і в складі конвою на одному з військових кораблів відвідав північні радянські порти. В Мурманську навчився трохи говорити по-нашому.
Ми подружили з старим блукачем і пасинком туманного Альбіону,[19] називаючи його по-дружньому Семен Іванович або просто дядько Семен.
— О, Семен Іванович! — уздрівши іхтіолога, зрадів я.
— Добрий день, кривоножка, — весело відповів Сем. — Я бачу незвичну картину, — посміхнувся він. — Не європейці споюють тубільців, як це велося здавна, а навпаки. Що, містер Васько, подобається кокосове молоко? — запитав.
— Дуже.
— Я жив і в Африці, й на інших островах Океанії, але, зізнаюся, таких кокосів, як на Фунафуті, ніде не стрічав.
— Тут і справді — рай земний, — підтакнув я.
— Ну, до раю далеко, — засміявся дядько Семен, і мені стало прикро за свою нещирість.
Вождь сказав щось іхтіологу, той у відповідь кинув:
— Сау таусоса.
І, звернувшись до мене, пояснив:
— Зараз підемо у Велику Хижину. Там уже всі збираються. А де ж ваш друг? — поцікавився.
— Він спочиває.
— У надвечір'я спати не корисно, — розважливо заявив англієць.
Закинувши сапу на плечі, вождь у супроводі городників подався через гай, а ми з дядьком Семеном неквапно пішли слідом за ним.
Сонце стояло впівдуба над океаном. Його гострошпиле, навкісне проміння пронизувало хащі. Гінкі пальми здавалися щоглами, а тіні від них — плетивом снастей над зеленавим диво-кораблем.
Бо й справді: і гай і острів, мов крихітне суденце, пливли, напнувши вітрила, серед безмежної океанської голубіні.
Цей суходіл, ці води… — навіть уява не могла осягти відстані, що пролягла між ними і материками та континентами.
"Там, у гігантах-містах, — подумав я, — тісний мурашник людей, і ті, хто марить війнами, лихі й неситі, уже заносять руку, щоб спопелити світ. Лише такі крихітні суходоли, як Фунафуті, може, і врятуються від вселенської атомної пожежі".
Наївні сподіванки! І їм одразу прийшло спростування.
— А це що? — запитав я Сема Роулінза, показуючи на вирви, порослі травою.
— Ви що — не знаєте?
— Ні.
— То, містер, сліди минулої війни, — пояснив іхтіолог. — Влітку сорок третього американці захопили острови Елліс, і японська наземна авіація, база якої знаходилася на атолі Тарава з архіпелагу Гілберта, не раз спрямовувала свої удари проти Фунафуті. А он, зверніть увагу, за тими розкидистими панданусами — траншеї та рештки дротяного загородження. Ще далі — колишні казарми.