Внизу на вклейці чиясь рука вивела примітку: "Увага! Отто Євстафійович оповів про плавання корабля "Предприятие" в кінці травня тисяча вісімсот двадцять четвертого року в районі між островами Фенікс і Елліс (Лагунними островами), на той час ще не повністю відкритими".
— Он воно що! — вголос вигукнув я. — Ми йдемо дорогою, яку вторували наші далекі попередники.
У лоції згадувався ще з десяток островів архіпелагу Елліс.
…Усі суходоли низинні, порослі кокосовими пальмами, що сягають тридцятиметрової висоти.
…Швидкоплинна Екваторіальна течія спрямована на захід.
…На південному боці фарватеру, який веде на рейд Фонгафале, мілини, рифи.
"Ось воно, Фонгафале!" — зрадів я, згадавши слова штурмана про те, що ми йдемо на атол, у тубільне селище.
Про той атол та острівець Фунафуті, на березі якого розташоване поселення, в лоції також докладно сказано: поблизу часто бувають смерчі; в лагуні й на рейді — підводні скелі, а біля селища Фонгафале багато затонулих суден і понтонів.
І ми в це пекло ліземо!
Лоція лоцією, та коли я, одірвавши погляд від її сторінок, глянув у далечінь, від подиву занімів. На обрії, там, де сходилися небо й море, лежала велетенська звивиста цятка, а над нею, розчепіривши зелене віяло, височіли гінкі пальми.
Що мене вразило, не знаю — смарагдовість гущавини, яка мінилася й виблискувала в промінні призахідного сонця, чи, може, цей невідомий берег, обрамлений вінцем золотавого прибою, який пінився й вигравав на коралових рифах.
Уже вітерець доніс дурманливі пахощі джунглів; тубільні човни, бачив я, мов заводні, снують вподовж піщаного узбережжя.
Усе хвилювало і викликало захоплення й здивування. Та найбільше, мабуть, п'янило очікування, таїна, від якої ми були за крок… Спливуть хвилини, ми причалимо, зійдемо на землю в океані, куди рідко хто з наших співвітчизників потрапляє.
Потім, уже пізніше, через роки, коли доля наосліп перетасує карти й стане умиротвореним, іншим моє життя, до мене в сни настирливо будуть приходити острови — казкові, небаченої краси суходоли. Уві сні й наяву проситиму, благатиму долю повернути мене в той жорстокий і принадний час, коли я був молодим, неприкаяним і щасливим.
Але нікому не дано повернути минуле. Навіть долі.
Курсом зюйд-ост "Вихор" підходив до Фунафуті.
Розділ дев'ятий
ТАЛОФА! ТАЛОФА!
Берег був поруч.
Приземисте узлісся, в глибині острова — крони хлібного дерева й папайї. Уздовж вигинистої смуги коралового суходолу, притиснутої тропічною гущавиною до води, корячкуваті пагінці пандануса мовби присіли навпочіпки.
"Вихор" зупинився перед горловиною проходу Те-Ава-Матеїка й погойдувався на хвилях.
Капітан не наважувався заходити в цей сповнений загрози, виритий самою природою канал, який з'єднував лагуну з океаном.
Повноводдя ще не наступило. Відпливна течія оголила навколишні рифи, і вони, схожі на валки покропленого дощем сіна, виблискували волого.
Звідти, як з погреба, тягнуло сирістю, ні з чим незрівнянною нудотливістю відмираючих коралів, йодистими пахощами свіжих водорослин, молюсків та іншої живності океанського дна.
Де-не-де пагорбились, розкидані в безладді, сірі, до половини затоплені валуни й скелі.
Я чув, лежачи під тентом, розмову на містку. Там радились, як краще пробратися в лагуну.
— Може, діждатися повної води? — подав голос начальник експедиції, професор Циба.
Йому відповідав капітан:
— Ні, Іване Васильовичу. При повноводді більше небезпеки наразитися на рифи — прибережне дно з його численними банками, які не позначені навіть на картах, за такої умови візуально зовсім не вдасться розгледіти. Стовбичити ж тут також нічого. Через годину-другу настане ніч, завирує приплив і з океану в бік острівців гуне вода. Недалеко й до біди! Тож — або вернутися у відкритий океан, подалі від атолу, або відразу пробратися в лагуну. Пробратися… Але як це зробити?
По голосу я впізнав штурмана Шарашкіна.
— А що, Євгене Петровичу, якби спустити промірочний човен? — мовив він. — Поки не стемніло, з нього можна оглянути фарватер.
— Слушно, — погодився капітан. — Так, саме промірочний катер! — впевнено повторив Євген Петрович. — Інакше доведеться звідси задкувати й до ранку бовтатися в дрейфі, мористіше атолу. Розпорядіться, Лукич, майнати човен.
Шарашкін пішов на шлюпочну палубу.
"При спуску шлюпок, — згадав я настанову з "Виробничого навчання матросів", — боцман повинен стежити, щоб було подано не менше двох шкентелів[11] з мусінгами, за які триматимуться гребці".
— Ех, Кузьмич, Кузьмич, — зітхнув я. — Не керуватимеш ти більше нами…
Почулися знайомі голоси Очеретного й Кнопки, і через кілька хвилин шлюпбалка вивалила катер на воду.
Матроси на чолі з Шарашкіним повели його в канал.
З палуби було видно, як човен минув гостроносий мисок, зайшов у лагуну. Потім так же неквапно поплив назад. Матроси стоячи розглядали фарватер.
— Тут мілина! — гукнув Кнопка, показуючи на воду праворуч.
— А тут, на дні, ніби хто розстелив шкуру леопарда — якісь коричневі плями, — й собі озвався Очеретний.
— Плями, кажете? — перепитав Шарашкін. — То, Степане, клята ловушка — коралові нарости на підводних скелях.
Рішення йти в лагуну спочатку на промірочному катері було мудре. Товариші вочевидь пересвідчилися, де яка мілина й банка.
— А тепер — тихий хід! — наказав капітан.
"Вихор" рушив, простуючи на невеликій відстані від катера, який прокладав йому дорогу. Вузький, звивистий прохід… рифи. Та ось і лагуна, широка водойма, оточена звідусіль острівцями.
Прогримів якір-ланцюг, і судно зупинилося. Острів Фунафуті. Село Фонгафале на ньому — з внутрішнього боку лагуни.
— Талофа! — долинуло з берега.
— Талофа! Талофа! — підхопило безліч голосів.
Кілька років тому, коли я вперше вирушив у далеке плавання, наш "Буревісник", прямуючи на Фіджі,[12] заходив на Західне Самоа. Ті острови недалеко звідси. Пригадую, самоанці також вітали нас загадковим "талофа". Тоді я запам'ятав з десяток тубільних слів.
Нині остров'яни — мужчини в строкатих натільних пов'язках лава-лава, зодягнені в ажурні сукні жінки, голопуза малеча — хто з берега, а хто зайшовши у воду, махали нам руками, навперебій викрикуючи: