Щастя письменника — думка, що може вся перейти в почуття, почуття, що може все перейти в думку. Така жива думка, таке чітке почуття в ті дні володіли Ашенбахом і були підвладні йому: думка, що природа тремтить від блаженства, коли дух у побожному захваті схиляється перед красою. Раптом йому захотілося писати. Правда, кажуть, що Ерот любить дозвілля, що він тільки для нього й створений. Але на цій стадії кризи збудження враженого його стрілою Ашенбаха переросло в творчість. Власне, майже однаково, що спонукає митця до творчості. Потреба висловити свою думку про одну вагому, пекучу проблему культури й смаку заволоділа його інтелектом, пройняла всю його істоту. Тема була йому знайома як частка його власного досвіду; бажання, щоб вона заблищала в світлі його слова, стало непереборним. До того ж йому хотілося працювати в присутності Тадзя, взяти постать хлопця за взірець, примусити свій стиль наслідувати лінії цього тіла, яке йому здавалося божистим, і піднести його красу в світ духа, як колись орел підніс в ефір троянського пастуха. Ніколи ще він не відчував такої насолоди від слова, ніколи не був такий певний, що Ерот присутній у слові, як у ці небезпечно-коштовні години, коли він, сидячи за своїм простеньким столиком під тентом, дивлячись на свого ідола і чуючи музику його голосу, формував на взірець краси Тадзя свій невеличкий твір — тих півтори сторінки вишуканої прози, прозорість, благородство і натхненна напруга почуттів якої невдовзі мала викликати захват багатьох читачів. Справді добре, що світ знав тільки чудовий твір, а не його джерела, не умови, за яких він витік; бо знання джерел, з яких митець черпав своє натхнення, не раз могло б збентежити, злякати читачів і чудова річ перестала б впливати на них. Дивні години! Дивно-виснажливі зусилля! Незвичайно плідні взаємини духа з тілом! Коли Ашенбах склав свої папери і налаштувався йти з пляжу, він відчував себе знесиленим, спустошеним, і його мучило сумління, неначе після якоїсь розпусної пригоди.
Другого ранку, виходячи з готелю, він зі сходів побачив Тадзя, який простував до моря — сам, без нікого — і вже був майже біля огорожі. Бажання, проста думка скористатися нагодою і нав'язати веселе, невимушене знайомство з тим, хто, сам того не знаючи, викликав у нього таке піднесення й хвилювання, озватися до нього, натішитись його відповіддю, його поглядом зринула в душі Ашенбаха і погнала його вперед. Хлопець ішов повільно, догнати його було легко, і Ашенбах прискорив ходу. Він доганяє його на вимощеній дошками стежці біля кабін, хоче погладити його по голові, покласти йому руку на плече, якісь слова, якась привітна французька фраза вже крутиться в нього на язиці, — і враз він відчуває, що серце його, може, від швидкої ходи, гупає, як молоток, що він задихався і здатний озватися хіба здавленим, тремтячим голосом; він вагається, хоче опанувати себе, раптом лякається, що вже надто довго йде за хлопцем, що той може помітити, обернутися й запитливо глянути на нього; він ще раз пробує заговорити і не знаходить у собі сили, відмовляється від свого наміру і, похиливши голову, проходить повз Тадзя.
"Надто пізно! — подумав він. — Надто пізно!" Але чи справді було надто пізно? Спроба, якої він не зробив, можливо, скінчилася б добре, легко й радісно — витверезила б і вилікувала б його. Та, мабуть, він, літній чоловік, не хотів витвережуватись, надто цінував він своє сп'яніння. Хто відгадає суть і форму життя в мистецтві! Хто зрозуміє глибокий інстинктивний сплав самодисципліни й самоволі, на який воно спирається! Бо небажання витверезитись і видужати — самоволя. Ашенбах не був уже схильний до самокритики: смак, духовний стан, властивий його вікові, самоповага, зрілість і пізно здобута простота заважали йому розчленувати причини й вирішити, що не дало йому здійснити свій намір: сумління, безпорадність чи слабкодухість. Він був збентежений, боявся, що хтось, хай навіть тільки сторож, міг побачити його втечу, його поразку, боявся видатися смішним. А втім, він сам глузував зі свого кумедно-святобливого страху. "Злякався, — думав він, — злякався, як півень, що в розпалі бійки боягузливо опустив крила. Справді, це бог відбирає в нас мужність, коли ми дивимось на того, кого любимо, пригинає до землі наш гордий розум..." Він бавився, поринав у мрії, він був надто зарозумілий, щоб лякатися свого почуття.
Він уже не турбувався тим, доки триватиме його дозвілля, яке він сам собі влаштував; йому й на думку не спадало повертатися додому. Він виписав собі велику суму грошей. Тривожило його єдине: що може поїхати польська родина; проте він нишком, між іншим, випитав у готельного перукаря, що поляки з'явилися тут незадовго перед ним. Сонце вкрило засмагою його руки й обличчя, міцний солоний подих моря загартував його нерви, і так само, як раніше, він кожну краплю сили, яку йому дарували сон, їжа чи природа, поспішав негайно віддати своїй праці, так тепер усе, чим його щодня наділяли сонце, дозвілля і морське повітря, великодушно й щедро витрачав на п'янке почуття.
Сон його був недовгий; розкішну одноманітність днів розмежовували короткі ночі, сповнені щасливої тривоги. Щоправда, він зарані йшов до своєї кімнати, бо о дев'ятій годині, коли Тадзьо зникав з пляжу, йому здавалося, що день скінчився. Але тільки-но починало сіріти, його будив пронизливий ляк, серце заповідало нову пригоду, він не міг більше влежати в постелі, — підіймався, накидав на плечі халат, щоб не тремтіти від вранішнього холоду, сідав біля відкритого вікна й чекав сходу сонця. Ця чудова подія сповнювала побожним захватом його освячену сном душу. Небо, земля і море були ще огорнуті примарною, непорушною білястою імлою; в безмірі ще пливла, пригасаючи, зірка. Та ось пролинув легкий подмух, крилата звістка з далеких, неприступних осель про те, що Еос підвелася з подружньої постелі, і в далині, де сходяться небо і море, з'явився перший чарівний рум'янець, ознака того, що світ починає прокидатися. Наближалася богиня, та, що полює на юнаків, — це вона викрала Клейта й Кефала, це вона, на заздрість усім олімпійкам, втішалася коханням прекрасного Оріона. На краю світу хтось почав розсипати троянди, невимовно гарні, осяйні квітки; малесенькі хмарки, облямовані й пронизані світлом, ширяли, ніби амури-служники, в рожевих, блакитнявих пахощах; пурпур упав на море, і воно, хвилюючись, понесло його вперед; золоті списи шугнули знизу в небесну височінь; блиск став пожежею, жар, вогонь, палахке полум'я нечутне, з велетенською, неземною потугою рвонулося вгору, і священні братові коні звелися дибки над землею. Самітний Ашенбах сидів біля вікна, осяяний цією божистою пишнотою. Він заплющив очі, підставивши повіки поцілункам чудесного сяйва. Колишні почуття, ранні, солодкі муки серця, що погасли були під час його ненастанного, суворого служіння, тепер вернулися знов, так дивно змінені, — він пізнавав їх і збентежено, вражено усміхався. Він думав, мріяв, уста його повільно складали якесь ім'я, і все ще усміхаючись, усе ще повернувшись до неба обличчям і склавши руки на колінах, він знов задрімав у кріслі.