— Та я плавати не вмію! — вигукнув злякано той.
— Нащо тобі плавати? Ти на березі ждав, поки лодії купецькі пристануть. Тоді й лупив.
— Давай-но відійдемо від вогню, — сказав неголосно до Кузьми Іваниця.
— Чом би мав відходити? Мені й тут тепло.
— Хочу тобі щось сказати.
— Кажи при всіх. Всі ж тобі розказували, то й ти всім.
— Ти не розказував.
— А тобі що? Може, хочеш, аби відметелив тебе як слід? Можу.
— Не грозися. І так знаю про тебе все.
— Що ж ти знаєш?
Кузьма все-таки підвівся й ступнув у глиб притемненого помешкання, під низькі дубові лежні, під брунатне, як його повісшіене обличчя, могутнє дерево, сам ставав мовби деревом — міцним, спокійним, байдужим. Але відійшов од вогню, від усіх — отже, лякався чогось!
— Що знаєш? — повторив, коли відійшли, просичав Іваниці просто в очі.
— Те, що ти син Ємців.
— Небагато ж.
– І що сестра в тебе — Ойка.
— Бреши далі.
— Воєводу Войтишича знаю.
— А їсуса Христа?
— Про Христа тільки чув, а от ігумена знаю. Ананію чув?
— Хотів мені про це в ополонці сказати?
— Не застав тебе в ополонці.
— То прибіг сюди?
— То прибіг аж з Києва, та й то нічого.
— Ноги є, чоловік і бігає.
— А ти на конячих. Та й не на чотирьох, а на восьми. Бо дав тобі Ананія ігумен аж двох коней.
— Так, бреши.
— Біг же я за тобою, щоб ти не виказав себе.
— Кому ж, пташечку?
— Питатимуть тебе князі, як ви з Силькою вбивали князя Ігоря, то ти відмовляйся від усього. Силька тебе продав у всьому, так і знай.
— Ага, вбивали?
— Удвох з Силькою. Коли ж відмовишся, на самого Сильку впаде звинувачення.
— Князя вбивали?
– Ігоря. В Києві.
— То я ж тобі покажу, як убивав! — заревів Кузьма, і не встиг Іваниця й зворухнутися, як, ухоплений за комір сорочки дужими руками, опинився перед самим обличчям дружинницького сина, обличчям, треба відверто сказати, геть непривабливим навіть за обставин спокійних, а тепер дуже схожим на всі ті зведені докупи пекельні жахи, що їх повсюди обіцяють священики для ймовірних грішників і невірних.
— Пок-кажу! — просичав ще Кузьма й поволік Іваницю через усе помешкання, витираючи ним дерев'яну, досить затоптану підлогу, боляче гуркаючи ним об виріжки полатей, зачіпаючи то за стіл, то за лави, то за одвірки. Тримав Іваницю так міцно, з таким осатанінням, що той не зміг і пручнутися як слід і вилетів на мороз у сніг як був: без шапки, без кожуха, без рукавиць, без нічого. Двері грюкнули, ще мовби пролунало гарчання чи то, може, сміх, чи ще там що, дібрати вже не зміг, опечений не так морозом, як соромом і ганьбою, найдужче ж потерпаючи, що не вдалися його хитрощі. Бо не може чоловік відвертий вдаватися до підступів, нездатен він до цього, рано чи пізно розкриється все і платити доведеться не комусь, а йому ж самому, ще й добре, коли не власною шкірою. Він кинувся в ополонку, прибіг сюди, знайшов Кузьму, вислухав цілу купу берладницьких брехень, стояв око в око з отим рябопиким здоровилом, а навіщо? Хотів упевнитися хитрощами й підступом, що Силька тоді сказав правду, вдавав з себе Кузьминого співчувальника, гадав так: коли той справді вбивав князя Ігоря, то злякається, стане запобігати перед ним, Іваницею, проситиметься, обіцятиме щось там, що може обіцяти, — ось тоді й упіймає Іваниця обох пташок у сильце, і будуть вони пташками, а не він, як ото зневажливо прозвав його Кузьма, щойно побачивши коло себе.
Але той не злякався, повівся з Іваницею, як з паршивим псом, виказав усе, що мав: образу, ведмежу силу, непогамовну лють, нелюдську жорстокість. Такий справді міг убити й князя, й святого навіть, Іваницю теж, мабуть, міг би покінчити. Та не вбив нікого, інакше б не лютився так. Все це могли б вони з Дулібом випитати в Кузьми й набагато простіше та спокійніше; самому Іваниці навіть більше хотілося безвинності Кузьминої, аніж потвердження похмурих припущень Дулібових.
Вдавався ж він до своїх хитрощів просто для того, щоб хоч у власних очах поменшити бодай трохи ту ганьбу, якої зазнав у ковчезі боярина Кислички і про яку тим часом ще ніхто не відав.
Ганьба ж полягала в тому, що Іваниця вперше в житті своєму так і не зміг одержати від Манюні того, що вона готова була йому дати, бо коли втекли вони в нетрі ковчега, відгородилися від цілого світу і оглушені першим поцілунком на короткий час загубили одне одного, а потім знову знайшли і вже б мали потонути в найсолодшому гріху, посланому людині на цій землі, щось кинулося між них чорне й хиже, вони злякано відскочили одне від одного, Манюня принесла свічку й спробувала знайти оту почвару, але не знайшла нічого, поставила свічку на поличку, Іваниця знов хотів обійняти дівчину, але оте чорне й хиже знов кинулося поміж них, і лише тоді вони побачили, що то величезний ситий котяра, який, мабуть, ганяв там мишей, щоб вони не прогризали в ковчезі дірок, крізь які б на час потопу продзюркувала сюди вода. Іваниця погнався за котом і впіймав його за хвоста, бісова тварина занявкотіла і, вивернувшись спиною, дряпнула хлопцеві руку, від чого він вже й геть розлютився і, вхопивши вільною рукою свічку, припалив котові кінчик хвоста. Згоріло, може, що з три волоски, до живого й не допекло, але кіт нявкнув ще з більшою силою, і таки вирвався, і щез у сіні назавжди. Більше не появився, Манюня знов готова була на все для Іваниці, тільки ж він несподівано відчув, що нездатен нічого взяти від неї. Мовби покарав його справедливо суд Божий у тій частині тіла, якою хотів согрішити. Може, воно складалося й на ліпше, бо Манюня, таким чином, не втрачала своєї чистоти, але ж для Іваниці ганьба була незмивна, та й, коли подумати, то для кого б мала берегти свою чистоту Манюня? А ще: для всіх тепер дівчина однаково вважалася вже обезчещеною, бо хіба ж кому розповіси, що з тобою тут сталося, і хіба хто повірить?
Найгірше ж з усього було те, що Іваниця, вирвавшись з ковчега, всю дорогу не міг позбутися відчуття цілковитої чоловічої безсилості, став мовби євнухом, чи що, може, й навіки проклятий боярином Кисличкою, бо ж ніхто не знає, яку силу має отой боярин у слові й у думці. І, може, кидаючись в крижану воду, сподівався Іваниця віднайти там і втрачене в ковчезі?