Очолював гурт селищан високий сивобородий велетень у важкому кожусі, в чорній ведмежій шапці, з товстезним ціпурою в руці — такий ціпок міг би при потребі правити й за зброю, хоч старий не схожий був на тих, хто прагне биятики, щось було в ньому мирне й незачепливе: і в тому, як ступав, і як розгладжував бороду, перш ніж мовити слово до прибулих, і в спокійному погляді глибоких очей з-під кущуватих старечих брів.
Дідуган став перед Долгоруким і дивився на нього мовчки, не схиляв голови, не вклонявся, і ніхто з його селищан не вклонявся.
— Князь перед вами! — гукнув князь Андрій. — Вклонитися треба!
— Ви приїхали, ви й вклоняйтеся, — несподівано молодим голосом відмовив дід.
— Хто такі? — спокійно спитав Долгорукий.
— Люди. Хіба не видно?
— Чиї люди?
— Чиїми ж можуть бути люди? Нічиї. Самі свої.
— Боярин у вас є?
— Нема й не треба.
— А князь?
— І про князя не чули.
— Про що ж чули? Київ знаєте? Суздаль?
— Ніхто не знає. Хіба що я, бо найстарший. Але й те залежить від потреби.
— Тобто як? — немало подивувався Долгорукий.
— А ось так. Коли була б потреба, то міг би розповісти дітям чи онукам про Київ або Суздаль. Але потреби такої нема.
— Бога хоч знаєте? — знову не стерпів князь Андрій.
— Може, й знаємо, але свого. Який він десь, до того діла нам немає.
— Знаєте хоч, що руські? — поцікавився Долгорукий.
— Це знаємо.
— Зовешся як? Я — Довга Рука, Юрій, коли чув.
— Може, й чув. Я — Кібець. І села наші — теж Кібці.
— Я князь над руськими. Інші племена теж визнають мою зверхність. Добровільно, без примусу визнають.
— Ти, князю, прийшов і підеш. А ми зостанемося на цій землі. Самі її знайшли, засіяли нивки і добуваємо звіра без тебе, то навіщо ж ти нам?
— Боронити вас мушу від нападів чужинських.
— Самі й оборонимося. Втікати не станемо ні перед ким, бо землю не понесеш з собою і нивку засіяну. Худобу можна загнати в ліс, мед, скори та збіжжя сховати, а сам нікуди не дінешся, судилося лишатися на своїй землі, хоч би й умерти мав на ній. Опріч того, на мале село мала й сила може піти, а від неї відіб'ємося. Велика ж сила йде завжди стороною, так само як велике щастя завжди обминає бідного чоловіка.
— А коли звелю позабирати у вас усе майно і спалити ваші селища? — вдавано грізно насупився Долгорукий.
— Тоді ти не князь, а простий грабіжник, хоч, правду мовлячи, не кожному дано розрізнити, де той, а де інший.
— Так і кортить мені взяти лука! — погрозливо промурмотів князь Андрій, але в старого, видно, було вигострене вухо, він почув князеві слова і не забарився з відповіддю, виправивши її належним усміхом, хоч прихованим у густій бороді, але достатньо виразним, щоб його зауважили ті, до кого він спрямовувався:
— Теж маємо свої луки. Та й не прості, а такі, що самі ходять до лісу і стріляють дичину, а ми лиш кажемо їм, куди стріляти.
— Нагодувати моїх людей можете? — мирно спитав Долгорукий.
— Коли ви гості, то будете в нас найдорожчими людьми, — відповів старий і махнув своїм провожатим, і ті відразу взялися розводити княжих людей по всіх трьох селищах і так хитро розосередили всю дружину, що не могла б зібрати її ніяка сила при потребі, відомо ж, що сила розокремлена вже не сила, як пальці, не стиснуті в кулак, ніколи не зможуть нанести удар.
Не можна було сказати, що нічия селитьба відзначалася надмірним достатком. Пісні нивки в піскуватих проліссях родили зерно скупо й неохоче, перекисла земля на заболочених луках з більшою охотою булькотіла та лущилася влітку під сонцем, аніж застелялася густою зеленою травою. Відомо ж бо, що коли вже ніхто не спокусився тут ні лісом, ні землею, не дістали сюди ні руки боярські, ні рука княжа, то не шукай тут розкошів. Хто ж забреде в гостину до цих людей, то хай не сподівається, що ломитимуться столи від наїдків. Може, буде пісна полевка та каша, та шматок хліба, часто й без солі. З м'яса трапиться хіба що зайчатина, якої ні князі, ні бояри й не вживають, вважаючи нижче своєї гідності їсти це м'ясо, яке тхне вічним переляком, або ж дрібна пташка, бо в ці нікчемні ліси порядний птах і не залітав.
— Живете не в достатках, — сказав Долгорукий, покуштувавши пустої полевки та пісної каші, якими пригощано його в хаті самого Кібця.
Подавали до столу станисті дівчата вроди такої, що Іваниця тільки покректував, коли теплими птахами літали коло нього дівочі руки, ставлячи на стіл то одну мису, то другу, то кладучи хліб або ложку.
— Зате на волі, — беззубо прожовуючи твердий окраєць, відповів князеві Кібець. — Ніким не звойовані. Наша бідність добровільна, а це не те саме, що нестатки з примусу. Завойований, позбавлений волі люд стає не тільки бідний, а й затурканий, легковірний; легковір'я позбавляє людей здатності й бажання самим думати, воно породжує покірливість, сліпий послух, запобігливість.
А що то за життя! Поглянь, князю, які в мене онуки! Тут виростають тільки вродливі дівчата. Може, ніде немає таких, як у нашому селищі. А чому? Бо на волі.
— У тебе багато дівчат, у мене багато молодих воїнів, — засміявся князь, — може, породичаємося?
— А це треба поспитати самих дівчат та їхніх матерів.
— Шкода, що треба їхати далі, не можемо затриматися, — зітхнув Долгорукий, — справили б весілля, та й не одне!
— Ще як сказати, — загадково мовив старий.
— А коли мої дружинники одну та другу скрутять реміняччям та вкинуть у сани та гукнуть на коней?
— Казав же: маємо луки, що самі ходять по лісу і самі стріляють, куди звелимо. Досить лиш свиснути.
— Може, й свого Солов'я-розбійника маєте? Так той, кажуть, у Бринських лісах.
— Хочеш, то спробуй, може, й на Солов'я напоткнешся.
— Не маю часу, сказав уже, — відбувся жартом Долгорукий, — але такі хлопці, як от Іваниця, спробували б тут свого щастя. Аж з Києва добувався, щоб побачити наших суздальських красунь.
— Оце ж! — потер руки Іваниця.
Тоді поїхали далі, і дорога здавалася далекою-далекою, бо ніхто ще не відав, де спіткають вони блукливого князя Івана Берладника, та Долгорукий і не квапився, складалося враження, ніби кружляє він, заточуючи великі кола, щоб охопити якомога більше своєї землі, придивитися до неї пильніше, допитливіше.