— Хрест цілувати можеш?
— Готов!
Іваниця пошукав очима хреста. Мечі, списи, щити, сідла, хижі птахи свистять крильми над головою. Хреста не видко ніде.
— На собі маєш хреста?
— Маю. Кипарисовий, ромейський. Сам ігумен Ананія подарував. Привіз його… Чотири буквиці "Б" викарбувано на хресті: бич Божий б'є біса.
— Бараном був, бараном будеш. Оце! — сказав Іваниця зі злим усміхом. — Не треба мені цього твого хреста.
Іваниця знов відпустив Сильку. Важко дихали обидва, Силька поправив на собі одіж, виказуючи чепуруна, отже чоловіка пустого й безвартісного, як на Іваницину гадку.
— Кому ж не далася: тобі чи ігумену? — спитав.
— Обом.
— Як же було далі?
– Ігумен не повірив мені. А щоб помститися, дав знати сліпому Ємцеві, батькові Ойчиному. Той заприсягнувся пробити мене списом. Страшний чоловік. Сліпий, а кого хоч проб'є списом на самий звук голосу. Ігумен, видно, обмовив мене перед Ємцем. Сказав, що я хотів збезчестити його доньку. А перед тим на неї накидав оком князь Ігор. Тому помститися обіцяв Кузьма, брат Ойчин. Про це я довідався від Кузьми. Вже коли втікали разом. З Києва мене ігумен спровадив, вдаючи, що рятує від сліпого Ємця. Дав коня й на дорогу всього і сказав, куди мені братися. А тим часом, вийшло, спровадив він і Кузьму, нашептавши, що того за погрози невинному схимникові Ігорю князь Ізяслав кине до поруба, де йому й кінець прийде. Кузьмі дав коней і князівську гривну для вільного проїзду по всіх землях. Обіцяв і ще дати золота, коли добереться до Юрія Суздальського і пристане до того в дружину.
— Довідалися один про одного в дорозі?
— А так.
– ІмІ про ігумена один одному сказали?
— Сказали.
— Що обдурені ним, збагнули?
— Чом же обдурені? Врятовані — так вважали.
— А тепер ким себе вважаєш? Дурнем?
Силька ще, мабуть, не до кінця вірив, що вибавився від цього страшного чоловіка.
— Хто ж ти є? — спитав тихо.
— Запишеш, може, в князівські пергаменти? Шкода зусиль! Для мене там місця не відведено. Я Іваниця. Ото й усе. І затям собі: нікому про те, що ми отут говорили, ні пари з уст.
— Клянуся милосердним Богом. Ум мій від знесилення падає ниць перед тобою.
— Я не Бог і не князь, передо мною падати не треба. Іди і мовчи — ото й усього. Та кажи завжди правду до кінця. Бреши, та не ловись. Впійманий раз — дурень, двічі — негідник, на третій раз позбувається язика. А ти міг позбутися життя.
Вони розійшлися врізнобіч, мовби нічого між ними й не сталося, тільки й було сліду від їхньої сутички, що ширяння потривожених соколів та кречетів у князівській зброївні.
Дуліб стояв на тому самому місці, що й удосвіта. Хотів самотності, щоб дати такий-сякий лад думкам, але не міг зосередитися ні на чому: заважав засніжений ліс за річкою, який наганяв спогади, оповивав душу сумом, нагадував про зникомість і марність усього на світі, окрім єдиного, чого він, Дуліб, тепер не мав і вже не матиме ніколи, і те єдине суще на світі, скрізь, нині й прісно — любов.
Яка сила могла штовхнути його зануритися в світ жорстокої ненависті, в ганебний і нелюдський світ, де панують закони неправди, де люди схожі на риб, які ковтають одна одну, де порушення прав не відновлюється, злочини лишаються безкарними, забобони не викриваються, де найбрудніші наміри освячуються благословенням Божим, де марнота людська, вирядившись у багатий одяг правителя, тримається при владі завдяки страхові, байдужості або первісній тупості оточення.
Він карався думкою, дивлячись на загадковість борів, линув туди поглядом, так ніби повертався в молодість, де була чистота, бо де жінка, там завжди святощі й чистота, хоч що б там казали, він сміявся з жалюгідних засобів своєї обмеженої вченості, що завели його в таку безвихідь, вкинули в цілковите знікчемніння, йому було боляче в цьому холодному чоловічому світі, жорстокому й безжальному, де не було порятунку, де спервовіку задомовилася ворожнеча, прикривана пустими словами або ж розбивана час од часу брязкотом зброї. Шукав істину, а що знайшов?
Його самотність порушив Іваниця. Мав досить поваги до Дуліба, щоб тихо підійти й помовчати якийсь час, сподіваючись, що той обізветься перший. Та лікар не виявляв охоти заговорити, тоді Іваниця недбало, мовби про безвартісний дріб'язок, кинув:
— Ананія випровадив з Києва обох. Обдурив і налякав. Сам споряджав у путь, давав коней, усе. І обіцянки і погрози. Все від нього.
— Знаю, — сказав Дуліб.
— Ти не знаєш, здогадуєшся, Дулібе, а я видавив з Сильки.
— Допитував? Як смів?
— Наткнувся на нього, він і не втерпів. Дуже мене вподобав. А негідник — світ обійди й назад вернись — не знайдеш такого. Дівок водив ігуменові в Києві. На Ойці спіткнувся. Обидва вони на ній спіткнулися: він і Ананія.
— Ми теж спіткнулися на ній.
— Це я винен, Дулібе. Я повірив їй.
— Я теж повірив.
— Але я перший. Ще й досі не можу забути цю козу. Невже вона продалася ігуменові? Отак збрехати!
— Не збрехала. Все правда.
— Але ж усе казала, як хотів Ананія! Навіщо? Чом?
— Батькові годила. Боїться його й любить.
— Оце! Все переплелося. Як же нам тепер перед князем?
— Треба їхати до Києва.
— Наїздилися! Туди вже не доберешся. Перестрінуть — і все!
– ІІнакше не можна. Тоді ми не вірили Долгорукому, тепер він не вірить, щоб ігумен або ще й Войтишич були причетні до такого злочинного діла.
— То ми й снуватимемо, як ткацькі човники, поки нас викинуть геть?
— Куди маємо подітися? Тут нам місця немає, а в Києві… Там нас уже поховали, можемо повернутися тільки з новою силою, а сила та — правда.
— Сховатися між людьми. Як давніше: від хворого до хворого з поміччю.
— Не зможу. Після всього не здатен лікувати людей. Щось у мені порушилося. Може, й назавжди.
— Будемо жити, вдовольняючись доброчинством, — наполягав Іваниця.
— Ми переступили з тобою межу, де кінчається просто людське й розпочинається щось тисячократ важливіше.
— Що ж воно?
— Ще не можу висловити, але вже відчуваю. Коли хочеш, то я сподівався сьогодні від Сильки саме таких зізнань, ждав, що він кількома словами зведе нанівець усі мої підозри й звинувачення щодо князя Юрія. Поясненню це не підлягає.
— А я князя теж уподобав. Побачив — і вподобав! Веселий чоловік вельми.