— А на мосту знають. Міст ще був закритий на ніч, і ми довго торгалися в браму, поки нам відчинили. А тоді не хотіли ми платити мито, бо в Кузьми була гривна княжа, він показав її, і нас пропущено, як посланців до князя Ізяслава.
— Кузьма? Про якого Кузьму мовиш?
— А про Ємця. Разом виїхали з Києва. Зустрілися перед мостом, зговорилися, вийшло, що їдемо обидва в Суздаль.
– І Кузьма був з конем?
— Аж з двома. Одного мав для поклажі.
— Хто дав тобі коня?
– Ігумен Ананія.
— Навіщо?
— Сказав: їдь у Суздаль, князеві Андрієві потрібен чоловік, вмілий у письмі. Поблагословив мене в путь. Ігумен добрий до мене був завжди. Ще малим забрав мене в батька, навчив письма, книжної премудрості.
— А хто послав сюди Кузьму? Хто дав йому коней, гривну?
— Його й спитай.
— Де він?
— Десь у князя Івана.
— Серед берладників?
— В них.
— Чому ти не поїхав з ним туди?
— А що мав там робити? До зброї не привчений. Кузьма спис метає, як ніхто, а я писалом лиш умію. Завернув до князя Андрія, він прийняв мене.
— Обіцяв тобі ігумен Ананія ще щось?
— Благословив — і все. Дав срібла на дорогу.
– Ігумен Ананія — святий чоловік, і негоже піддавати сумнівам його вчинки, — зауважив князь Юрій.
— Я вже чув про святість ігуменову, — сказав Дуліб. — Чув у Києві від того самого чоловіка, хто назвав убивцями князя Ігоря Кузьму Ємця і ченця-прибрамного, які втекли після вбивства.
— Брехня! — запально гукнув Силька. — Ніколи не був я прибрамним і не тікав ні від чого, все брехня!
— Хто ж той чоловік? — незважаючи на Сильчин крик, спитав у Дуліба Долгорукий.
— Воєвода Войтишич, коли знаєш його.
— Знаю.
— Мовлено ж було при ігуменові Ананії.
— А ігумен? Невже не сказав, що то неправда? — аж нахилився до Дуліба Силька.
— Сказано ж тобі: питаю лиш я. Ти відповідаєш мені.
— Гаразд, — усміхнувся Юрій. — Тоді спитаю я, лікарю. Що сказав ігумен, почувши звинувачення проти його прибрамного?
— Не був я прибрамним! — гукнув Силька.
— Помовч, — махнув на нього князь Андрій.
— Я сам спитав ігумена, — потер чоло Дуліб, пригадуючи всю ту дивну, тепер мовби й геть неіснуючу розмову, — спитав його, чому не сказав про підозри на вбивців у перший день нашого приїзду до Києва. Бо ми з Іваницею приїхали просто до монастиря святого Феодора і відразу сказали ігуменові, за чим приїхали. Розмова ж у Войтишича відбулася напередодні нашого від'їзду з Києва, коли вже хотіли ми повертатися до князя Ізяслава ні з чим, бо в Києві несила було знайти винних, винний був увесь город, а отже — ніхто.
– І князь Ізяслав не вельми б удовольнився такими твоїми вістями, — ущипливо зауважив Долгорукий, — він ждав од тебе вістей інших. Йому хотілося звинуватити в братовбивстві Ольговичів та Давидовичів.
— Ніхто й слухати не хотів про братовбивство. Ні князь Ізяслав, ні воєвода Войтишич, ні Ананія-ігумен.
— А вказали тобі на мене? Не повірю в таке.
— На тебе ніхто не вказував. Це вже я сам, коли довідався, що вбивці втекли до тебе.
— Які ми вбивці? Що ти кажеш таке, лікарю? Бійся Бога! — вимовив Силька таким відчаєним і докірливим голосом, що всі мимоволі поглянули на цього хлопця, і кожному стало ніяково за цей допит, за нічим не підкріплені звинувачення, підозри, за переповідання чиїхось слів, напівзабутих, несуттєвих, може, й безглуздих, але обов'язок довести справу до кінця штовхав їх до нових розпитувань, вони мали наражатися на нові незручності, між ними не повинно було лишитися нічого нез'ясованого, інакше не могли б вони вийти з цієї палати, хоч і не пильновані грізною сторожею, не стримувані ніким, окрім високого обов'язку — встановлення істини.
— То що ж мовив тоді ігумен Ананія? — повторив своє запитання князь Юрій.
— Він промовчав, а за нього сказав Войтишич. Войтишич сказав майже те саме, що ти, князю. Що ігумен святий чоловік і несила йому втручатися в бруд і злочинність життя щоденного. До цих слів ігумен додав свої, але не про себе, а про Войтишича. Мовляв, лиш такий відважний чоловік, як воєвода, має мужність говорити про все, не приховуючи.
— На що Войтишич, мабуть, сказав: та будь воно все прокляте, — засміявся полегшено князь Юрій, тішачись, що міг вгадати не тільки перебіг тієї далекої і тепер давньої вже розмови, а й послідовність висловів, навіть окремі слова.
— Вгадав, князю.
Дуліб розумів, що треба припинити розпитування Сильки, відіслати його, йому вже не хотілося тепер шукати й Кузьму, бо передчував, що той скаже те саме, хіба що, крім ігумена Ананії, назве ще когось, але хіба ж від цього стане легше йому, Дулібові? Не вірити цьому круглоголовому хлопцеві, в якому нічого не було монаського, Дуліб чомусь не міг, а повірити — означало тим самим відмовитись від свого припущення про участь у київському вбивстві князя Юрія, визнати марність своєї тяжкої мандрівки, просити пробачення у Долгорукого, найголовніше ж — і це найсумніше — доведеться пристати до думки, що в Києві існувала (та ще й досі існує) якась дивна змова, спрямована не знати й проти кого: чи то проти Долгорукого, чи проти Ольговичів, чи навіть і проти самого Ізяслава; до змови тієї причетні ігумен Ананія, причетні, мабуть, і Войтишич та його люди, але навіщо вона, і чому цим людям треба було пуститися аж на такий неймовірний злочин, як прилюдне вбивство князя Ігоря, — цього б ніхто не вмів ще сьогодні сказати. Ясна річ, можна було відкинути все сказане Силькою, звинуватити його в неправдивості, звести з Кузьмою і спробувати впіймати на неточності, на розходженнях у відповідях, — і тоді справдяться підозри Дулібові, і він наполягатиме бодай на покаранні цих двох, коли не зможе довести провини самого Долгорукого.
Однак треба було вже тепер подумати й про той ймовірний випадок, коли все сказане Силькою потвердить Кузьма. Подумати про змову тих далеких і підступних у Києві, бо дуже схоже було саме на це. І оті запросини на обід до Войтишича, щоб не випустити з Києва слідчих князя Ізяслава з пустими руками. До Войтишича їх запросили не для трапезування просто, а щоб назвати імена вигаданих убивць. Потім підіслано Ойку, яка мала сказати, куди втекли вбивці. На мосту всіх, може, й самого воєводу Мостовика, підкуплено, аби не казали правди про те, коли проїхали по мосту Кузьма й Силька. Змова, змова! Але навіщо?