Але заговоривши про ангелів, Дуліб не стримався й розповів Долгорукому про свою покійну сестричку, яка, може, й була єдиним справжнім ангелом на цій грішній, багатостраждальній і прекрасній водночас землі.
Так пливли вони по скаламучених ріках, які з невідомих причин не бралися льодом тої зими. Перед самим Суздалем пересілися на коней, щоб зігрітися і в'їхати в город урочисто-бадьорими, як і належалося великому князеві з його синами та дружиною, хай невеликою, зате добірною.
Вирвалися з лісів, опинившись на хвилястій рівнині заліського опілля, чимось схожій на прикиївське поле Перецетове; може, й вибрали місце для города перші втікачі з Києва, вражені подібністю цієї землі до рідних місць, з яких вигнала їх примхлива доля.
До города під'їздили вже вночі, ніч була місячна, бралося на морозець, земля яскріла в сріблястому повітрі, темні ліси нечутно розступилися, випустили з себе тиху річку Кам'янку, схожу чимось чи то на київську Либідь, а може, на Почайну, а може, ще на якусь річку з київської, переяславської, чернігівської землі; хвиляста рівнина м'яко брижилася, переходила за річкою в пологі, лагідні горби, що теж нагадували мовби київські гори, тільки поменшені, і город на тих горбах також нагадував Київ своїми валами, і церквами з-над них, і довгими місячними тінями від церков, але Київ поменшений, якийсь несправжній, ляльковий, хоч, як і в Києві, все тут було біле, світле, тихе, прекрасне. І Дуліб відчув, як тужив оцей бородатий, високий чоловік, що їхав поряд з ним на буланій князівській кобилі, за далеким Києвом, як намагався перенести він на оці пагорби образ вічного слов'янського града, як помагали йому всі прості люди, надто ж ті, в кого душа рвалася до полишеної дідизни. П'ятдесят літ провів князь Юрій у цих землях, дитиною вирваний з країв, де народився, де вперше побачив Дніпро й Десну, де, сидячи в князівському візку, слухав шелест дубового листя і дивився на теплі зорі на синьому небі. П'ятдесят літ! Страшно подумати. Сім синів і дві дочки народилося в Юрія, померла дружина, маленька половецька хатуна з ханського роду Осеневого, помер торік, ідучи на поміч Святославу Ольговичу, син Іван. Це смерті недавні, близькі, мало не вчорашні. А смерть Мономаха? Всі сини тоді з'їхалися до Києва, щоб покласти останки Мономахові в Софії поруч з Всеволодом і Ярославом; Юрій приїхав з найдальшої далечі. А смерть його матері, княгині Євфимії, жінки простого роду, яку Мономах узяв після смерті своєї першої жони Гіти, доньки англійського короля. Мономахові не могли простити зашлюбин низькорідної Євфимії ні князі, ні бояри; навіть ігумени й монастирські літописці поставилися до неї зі зневагою, забувши, що перед Богом усі рівні. Народжена в Києві, вона дожила там свого віку, і син Юрій поховав її в церкві Спаса на Берестовому, після чого знову мав забиватися в свої далекі краї. Раз він спробував наблизитися до Києва бодай краєм, вимінявши в старшого свого брата Ярополка, коли той сидів у Києві великим князем, за частину ростово-суздальських земель Переяславль і закріпившись в Остерському городку, закладеному колись ще Мономахом. Однак при Всеволоді Ольговичу ця угода була знехтувана, племінник Ізяслав теж не хотів допускати Долгорукого до Переяслава, виганяв звідти його синів, чинив несправедливість за несправедливістю; Юрій, видно, тяжко переживав це, тому й слав синів своїх на південь, бо ж скільки може сидіти отут за лісами й ріками чоловік, народжений там, у теплі й лагідності, народжений, може, для великої справи, яку здійснити ніколи не пізно?
П'ятдесят літ! Дуліб знав, що то таке. Його відірвано від Марії два роки тому, а здається — минула вічність. Вічність має властивість стати безнадійною, коли не бачиш попереду нічого, окрім щоденних дрібних клопотів. Дуліб щодалі більше вгрузав у страшну щоденність, через те й ухопився за смерть у Києві, забувши про своє справжнє покликання. А в Юрія? Яке в нього покликання? Здається, там, на лодьї, він казав щось, звіряючись чужому чоловікові у найпотаємніших замірах? Дуліб чи почув його слова, чи й не почув, але не ввійшли вони в нього, бо думав про своє, тривожився тим, що жде його при зустрічі з утеклим монашком, вже й сам не знав, чи хоче, щоб ствердилися його найлихіші припущення щодо князя Юрія, чи, навпаки, щоб усе насправді вийшло не так, як він собі намислив.
…Щоразу, коли доводилося наближатися до незнайомого города, Дуліб переживав мовби подвійне відчуття. Втомлене далекою дорогою і негодами тіло жадало відпочинку, мріялося про затишок, вогонь, смачну вечерю, теплу постіль, а водночас з такими звичайними бажаннями в душі маячила пересторога; там гніздився страх перед невідомим, мимоволі хотілося, щоб той незнайомий город якомога довше не наближався, щоб до нього ще їхати та їхати, щоб стелилася путь коневі під ноги ще довго-предовго, щоб були ще якісь пригоди на шляху, милі серцю несподіванки, люди, птиці, дерева. Оцю роздвоєність відчував і тепер, коли їхній нечисленний гурт наближався до Суздаля. Темні високі вали суздальські зродилися перед ними з хвилястої, покритої вечірньою імлою рівнини, важка висока брама, наглухо зачинена, нагадала Дулібові лук князя Андрія і погрозу молодого князя, яку той мав ще змогу здійснити будь-коли. Іваниця впритул під'їхав до Дуліба, коли вершники збилися перед брамою, прошепотів:
— Оце! І не думав, що в цих лісах може бути такий город.
Хтось з Юрієвих людей загрюкотів у браму, з заборола гукнули:
— Хто там?
— Князь Юрій з синами! Відчиняйте мерщій! Брама гучно зарипіла, повільно розповзлися її стулки,
утворивши вузький прохід, в отворі з'явився вершник, весь у залізі, з щитом і списом, видивився на прибульців, упізнав князя Юрія, вклонився:
— Здоров будь, князю!
І відступився вбік, пропускаючи повз себе князя з синами і їхній супровід.
Кілька вершників помчало попереду, видно, щоб повідомити кому слід при прибуття Долгорукого, сам Юрій їхав повільно, піднявши догори обличчя, мовби вслухався в звуки свого Суздаля, вбирав його запахи, купався в місячному сяйві, яке тут було особливо щедрим і густим, так ніби зібрано його з усіх усюд і кинуто тугими снопами між вали города, на його білі церкви, на світлі дерев'яні доми, на князівський двір, просторий, відкритий для всіх поглядів, з безліччю забудовань, іноді химерних аж так, що чоловік невтаємничений нізащо не міг збагнути їхнього призначення.