Тоді не поможе нічого. І те, що Ізяслав справді не відав нічого про чиїсь наміри вбить Ігоря, та й тепер не здогадується, чия це робота, хоч і кортить йому звинуватити Ольговичів, а ще дужче найнебезпечнішого свого суперника, рідного стрия — князя Юрія Довгу Руку з Суздаля. Не поможе й те, що Дуліб, як чоловік учений, міг би добрати якогось пом'якшеного вислову, скажімо:
— Деякі прикмети вказують на те, що ти, князю, не можеш вважатися доконечно невинним.
Не поможе й те, що Ізяслав звелить заткнути горлянку зухвалому лікареві та його мовчазному помічникові Іваниці. Бо коли слово мовлене, то воно розходиться поміж людьми, як світло або пітьма, стримати його ще нікому не вдавалося.
Тому чи слід казати, як зблід і без того завжди блідий князь Ізяслав, як ятрилися йому невигойно хворі очі, як завмерла його рука з кубком на півдорозі до уст, поки Дуліб та Іваниця зсідали з коней, розминали затерплі ноги, підходили неквапом до князів, мовчки уклонялися за звичаєм. А тоді Іваниця постеріг у княжій руці срібний кубок з питвом і зненацька… всміхнувся. І за той усміх Ізяслав віддав би цьому русявому сіроокому хлопцеві десяток не спалених ще городів! Він підвівся з-за трапези, швидко вийшов навстріч Дулібові й подав йому свій кубок.
— Випий з дороги.
А з другого боку меткий Держило вже подав посудину з вином Іваниці.
Дуліб пив повільно, дивився уважно поверх кубка на князя, але дивився спокійно, без осуду, хоч і без усміху, як Іваниця; Ізяслав наосліп простягнув руку, Держило здогадливо вставив у неї ще один кубок з вином, і, коли лікар допив перший, князь одразу подав йому ще. Однак Дуліб пити більше не став, а передав кубок своєму товаришеві, молодшому, а отже, й пожадливішому вдвічі.
Поки Іваниця пив, Дуліб мовчав. І всі мовчали, бо перше слово належалося Ізяславу, великий же князь питати ні про що не хотів, бо ще нависав над ним смертельний переляк від неймовірного звинувачення в тому, в чому не почувався винним.
Нарешті Дуліб заговорив:
— Повернулися ми, князю, з Києва.
І так ясно було звідки, бо ж туди були послані.
— Нелегко нам було. А кому тепер легко?
— Не все вдалося розплутати. Ніхто й не просив усе розплутувати.
— Та деякі прикмети вказують на те…
— Які прикмети? — покриваючись смертельною блідістю, закричав Ізяслав, переляканий, що збуваються найтяжчі його передбачення. — Що ти верзеш, лікарю?
— Маю тверді докази, — спокійно мовив Дуліб, дивлячись по черзі на всіх Ізяславових сотрапезників і, отже, мовлячи до всіх, а не до самого князя київського. — Встановив убивць, маю імена їхні, не схопив їх лише з тої причини, що одразу по вбивству втекли вони, ніким не помічені й не затримані. Сліди ж ведуть у заліські землі, може, й до князя Юрія.
— Довга Рука, — прошепотів Ізяслав, повертаючись до життя, — я так і знав. Довга Рука дістає повсюди!
— Ще немає доказів, — обережно нагадав Дуліб. — Самі лиш передбачення та… підозри.
Але Ізяслав не слухав більше свого лікаря. Нарешті, нарешті мовлено те слово, якого йому не стачало всі ці роки! Князь Юрій, далекий, недосяжний, неприступний, гордий і чесний перед усім світом, тепер буде знеславлений, заплямований, зганьблений; одне лиш слово, мовлене щойно ось цим загадковим чоловіком на ймення Дуліб, дає право йому, Ізяславу, до кінця днів своїх (або ворога — так буде ліпше!) битися з Юрієм Довгою Рукою, щоб покарати його за той злочин у Києві, за злочин, що його не спокутуєш нічим, окрім хіба що смертю.
— Що ж маю діяти, діти мої милі? — не властивим йому голосом вигукнув Ізяслав, притискуючи руки до грудей і обводячи поглядом роз'ятрених очей братів своїх, воєвод, дружинників — усіх, хто був там присутній. — Поки я клопотався справами Києва, Юрій кликав Святослава Ольговича в Москву. Пили там, змовлялися. За моєю спиною готувалося злочинне діло братовбивства, щоб кров Ігорева упала на мене. Але Бог усе бачить. Він не допустить, щоб залишалося щось некараним. Ми підемо на Юрія і не дамо йому спокою, аж поки…
— Стривай, князю, — перепинив його Дуліб. — Сказано ж тобі, що нічого не відомо. Подумай, перш ніж братися до нової війни. Князь Юрій — рідний брат твого батька. Мономахів син. Чи піднімеш руку на свій рід? Утекли вбивці до нього. А чи знав він про це? Може, не відає й досі?
— Ні, ні, — швидко промовив Ізяслав. — Не те мовиш, лікарю. Зайве і непотрібне. Сам сказав про Юрія Довгу Руку.
— Та що сказав? — дивуючись, що ніхто не підтримує його, вигукнув Дуліб.
— Вже сказав, — квапливо мовив Ізяслав. — А ми чули. Всі чули. Треба записати. Нема мого вірного боярина Петра, нікому й записати. Отець Іоанн, знаєшся на грамоті, запиши сказане Дулібом.
Отець Іоанн закашлявся від такого несподіваного доручення.
— Не маю приладдя до письма.
— Принесуть, принесуть. Гей, там, принесіть отцю Іоанну все потрібне для письма. Чи, може, ще щось треба? Може, буквиці позабував за жирними наїдками князівськими та питвом безмірним? Га? Ні? То пиши! А Петро Бориславович повернеться від угорського короля, тоді й перепише, бо ти, отче, однаково так не зумієш, як мій боярин.
— Що писати звелиш? — націлюючись на пергамент відразу писалом і бородою, поспитав священик.
— Не велю, а прошу. Запиши слова Дулібові про те, що сліди вбивства ведуть до князя Юрія Довгої Руки.
— Не вбивства — убивців! — поправив Дуліб.
— Убивці — то саме вбивство і є. Однаково, Не було б убивців, не сталося б і вбивства. Так, діти мої й братове? Бачу, що так. Ось і пиши, отче. І пиши, як ми дали слово помститися Юрієві за вбивство. З дружиною своєю і братом Володимиром я піду супроти союзника Юрієвого Святослава Ольговича та всього його роду. А ти, брате Ростислав, тобі Бог дав верхню землю по Дніпру, отож там і піди супроти самого Юрія, там у тебе і смоляни, і новгородці, і ратники твої, ти там удерж Юрія, а вже як мені дасть Бог поквитатися з Ольговичами і Давидовичами, тоді…
Ізяслав перехрестився, перехрестилися його брати князі, перехрестилися воєводи, перехрестилися дружинники. Дуліб дивився на все це і не йняв віри. Як же так? Він висловив тільки припущення. Власне, переказав те, що почув у Києві, підтверджень не мав ніяких, не знав навіть, чи існували взагалі оті два чоловіки, що їх названо вбивцями — Кузьма, Ємців син, і прибрамний з монастиря святого Феодора. Може, їх вигадав Войтишич і наплів-накрутив довкола вбивства лиш з єдиною метою: щоб потішитися над княжим лікарем, який узявся не за своє діло?