Дуліб застерігав Долгорукого, коли той намірявся послати Ростислава в Київ для справи небезпечно-обачливої. Але князь Юрій занадто перейнявся князівським способом поведінки свого сина, він вірив, що Ростислав приголомшить цілий Київ, і люд, забачивши такого сина, з нетерпінням і захватом очікуватиме його батька, бо ж відомо, що син — то лише натяк на справжні гідності власного отця, в синові дано бачити спадок і набуток, знайомство з яким закономірно має викликати бажання зазнайомитися й з самим щедрим дарувальником таких високих гідностей.
Ніхто так не помиляється, як батьки щодо власних дітей. Долгорукий так само не уникнув цієї розповсюдженої слабості людської. Дуліб не відчував у собі аж такої сили й права, щоб повчати князя Юрія, розраювати його у власному синові, він обмежився лиш натяком, може, й непоміченим або просто збутим неувагою князівською. Не міг він наполягати на своєму ще й тому, що діло, на яке посилано Ростислава (а з ним, власне, і Дуліба та Іваницю), було суцільна непевність і невизначеність, самі лиш сподівання чогось, неясні бажання, викликані високими прагненнями Долгорукого, душа якого була давно вже в Києві: його обачливість застерігала всіляко, він не хотів війни, не хотів кровопролиття, сподівався мало не на чудо, і ось одним з таких проявів чуда мався бути його син Ростислав. Прийти до Києва, до київського князя, до киян, показатися, сподобатися, справити враження. Ось які суздальці! Дуліб же тим часом мав би придивлятися та прислухатися, збирати думки, зауважувати настрої і простого люду, і можних, йшлося про те, щоб прихилити якомога більше душ, при тому не скривдивши й не образивши, а отже, й не знехтувавши жодною! Справа, прямо кажучи, не для зарозумілої урочистості Ростиславової, який, звісно ж, не міг стерпіти ні довгого сидіння в якійсь богом забутій Котельниці, ні перебування в невідомості, ні покірливого очікування приходу Ізяслава, який тим часом десь плюндрував Суздальщину. Він не міг допустити навіть думки про те, щоб змішувати свій спосіб існування з усім тим, що зветься життям взагалі. Бути князем у всьому — ось! То ж коли покликано його помолитися за звитягу Ізяславову, він прискакав до Києва не так з запопадливості й намагання засвідчити свою відданість великому князеві київському і його прислужникам, як для того, щоб показати себе і оголосити відразу: лишаюсь тут, у Києві!
Сидіти тихо не хотів і не міг. Став на Красному дворі Всеволодовому і покликав одразу всіх найзначніших людей до себе, не дбаючи, хто друг, хто ворог, не розбираючи як слід, кому що мовити, бо мова в нього була та сама для всіх: я князь, а ви нижчі за мене, вам розваги, а мені розважливість, себто мудрість, для вас недоступна. Він полишив розваги на долю всіх, кого мав нижчим за себе, собі ж обрав розважливість, за яку помилково вважав незміриму пихатість.
Було споряджено пишні лови, розіслано гінців з припросинами в гостину половецьких князів і ліпших людей від торків та чорних клобуків; князеві Володимиру, що був у Києві мовби довіреним свого брата Ізяслава, майже звелено перебратися на Красний двір, і Володимир, який мав дружину набагато меншу, ніж Ростислав, мовчки покорився. Учти на Краснім дворі тривали тепер цілодобово, не мали вони ні початку, ні кінця, отож слова Петрила про те, що князь Ростислав кличе Дуліба на обід, слід було зрозуміти так: їхати треба, а коли — те не важить.
Кого не стримаєш, того не порятуєш. Дуліб пошкодував, що не мав він ні сили, ні змоги вчасно стримати князя Ростислава; тепер, коли там уже кублилося, мабуть, усе боярство київське, про стримування зарозумілого суздальчанина не могло бути й мови, однак Дуліб не звик відмовлятися від щонайменшої спроби зарадити хворобі, поки вона ще не оволоділа всім тілом.
— Я передумав, — сказав він, входячи до Іваниці, який уже розлігся після втомливих блукань по київських околицях. — Не станемо відкладати на завтра, поїдемо до князя Ростислава сьогодні.
— Оце! — хмикнув Іваниця. — На Красний двір? Та в Звіринці нас тури розметають! Серед ночі в таку далину!
— Здається мені, доводилося тобі їздити ще далі, та й то не розметали тури і ведмідь не загриз.
— А коли спить твій князь?
— Спить — то розбудимо. Скажемо так: не звикли,' князю, відкладати на завтра те, що можна й слід зробити і сьогодні.
— Оце ж — не звикли. Та міг же ти відкласти дещо для Іваниці мало не на цілий рік? Сидів коло тебе в ямі, їздив на коні, наче з мішком на голові. Нічого не знав, не бачив. А до князя то не нетерпеливиться.
— Чи хочеш, щоб нас уже по-справжньому кинуто в поруб, тепер київський?
— Оце! Та хай коні хоч овес з'їдять, — прокректав Іваниця, підводячись без особливої охоти, бо помічав він І у собі неухильне зникнення мрійливої готовності на все, хоч до чого б закликав його Дуліб, почалося це зникнення саме тої ночі, коли довідався він про те, як приховувано від нього все, що відбувалося в Суздалі, і коли згодом, ще й не розібравшись як слід, заснувши, може, з неусвідомленою гіркотою в серці, мав прокинутися лиш для того, щоб випити ту гірку чашу до дна: прокинувся і побачив Ойку, яка прийшла коли й не до Дуліба, то принаймні не до нього, Іваниці, бо ж не зраділа його появі, а лиш безсоромно підняла брови в подиві і щезла безшелесно, як дух.
Деяка вченість, що її можна б без перебільшень назвати надмірно-недоречною, заважала Дулібові збагнути стан Іваниці, так само, між іншим, як і визначити межі, до яких дійшло безрозсудство Ростиславове. Та однаково справи не надавалися до залагодження, бо Іваниця не хотів знати впину в своєму прагненні до дикуватої Ойки, а Ростислав не став би слухати застережень або припущень про поразку, бо навіть невдачі залічував до своїх перемог, як те було, скажімо, коли новгородці прогнали його з князювання, і коли він визначив це у властивий йому спосіб, мовляв, він пішов звідти, бо не хотів довше сидіти серед тих димопускальників, полишивши їх догнивати в їхніх болотах. І ось тут вченість Дулібова робила його дивно сліпим, по-дитячому впертим, що ним самим витлумачувалося як чесність і послідовність в учинках. Він вірив, що встигне ще застерегти й оберегти князя Ростислава, вірив також, що Іваниці все це болить не менше, ніж йому, бо хіба ж вони не товариші в усьому лихому й доброму?