— Щоб ти та не зворухнувся.
— Оце ж. Сидів би та дивився. Страшно й згадати. А коли сиділи ми в Суздалі, не в порубі сиділи, а в тій хижі, куди посаджено нас згодом, то була там дівка одна. Ти не згадаєш, бо чи й помітив, сидячи над своїми пергаментами, а я не відривався від щілини в дверях з ранку до ночі, все бачив, за всім простежував. Хотів тоді ще тобі сказати про дівку, та подумав: нащо? Чоловік так гарно собі сидить над своїм писанням — хай сидить. А ти, Іванице, дивися й край своє серце на шмаття. Бо дівка, скажу тобі, Дулібе, вельми схожа на Ойку. Аж злякався спершу, подумав: Ойка! А тоді почув, звуть Оляндрою. Прибігала прудка, наче коза. І йшла то з тим дружинником, то з тим. Поверталася — хіхи-сміхи, круть-верть — та й знов ішла з новим дружинником. А я дивився на все те крізь щілину та думав про Ойку. Що, коли вона піде по руках? З Оляндрою — там самі дружинники, та й то наймолодші. У Києві ж — воєводи, ігумени, купці заморські! Така мене розпука, Дулібе, взяла, аж не стерпів та почав розпитування про Оляндру, чого вона отак? А ті жеребці сміються: має мужа, а в мужа стрілою відстріляні оті штуки. Якось називав їх, лікарю, по-вченому.
— Тестикули.
— Оце! — подумав я. Живе чоловік, має таку собі Оляндру, що за неї все б віддав, а тут прилітає стріла, відбиває тобі оті тестикули — і вже ти не маєш нічого. І так мені гірко було тоді на душі, й не через те гірко, що сиділи в неволі, а через оте, що діялося перед моїми очима, через оту Оляндру, бо була, мов смертний гріх, солодка, а недоступна. Думав тоді: невже ніколи? І князь цей Юрій, так вподобав його, душею приріс, а він мстився мені за ту Кисличківну? Так я ж полишив її неторкану. Може, до неї поїхати, нікуди вона з ковчега не подінеться. Хіба що вмре з нудьги й від неволі. Ти мав розмову з Долгоруким, лікарю, невже він не пробував хоч якось виправдатися?
— Ще не час, Іванице. Казав уже тобі не раз. Ось клаштуємося в Києві, тоді попрошу тебе зробити одну та другу послугу. Тим часом — ми визволені з поруба, нам треба зміцнити свої сили; забути про все, чого натерпілися.
– І про Долгорукого забути?
— Нагадає про себе сам. І не забариться.
— Оце ж і питаю.
Вони поїхали до Кричка, і старий залізороб зрадів їхньому поверненню, так ніби стали йому рідними за ті кілька день минулої осені.
— Знайшли свого князя? — закричав їм назустріч, розпашілий від вогню, з вогнем і жаром у кожній зморшці свого привітного обличчя.
— Свого знайшли, — досить двозначно відповів Дуліб. Потім пояснив: — Коли вважати, що кожен так чи інакше має шукати собі князя, то ми з Іваницею знайшли.
— Та ще аж такого, що продержав нас аж он скільки в порубі! — докинув Іваниця. — Бачиш, які гарні вискочили?
— Бачу, та то не біда. Аби вискочили. Казав же: нащо ті князі? Вбивають один одного, то хай. Простий чоловік простим живе.
— Правда потрібна всім, — сказав Дуліб.
— Правда ось тут, у вогні, — показав Кричко на доменицю. — Та ще в оцих руках. А ти, лікарю, заплутався між тих, у кого в руках самі мечі та стріли. Яка ж там правда?
— Залізо робиш для мечів?
— Не для самих мечів. Коси, вила, вози, ратища бити дикого звіра. Чоловік живе потребами. На залізі все століть. Не на мечах, а на залізі. Ото й печуся коло полум'я сіркою, мов той ієрей хитрий, що мав пику червону від обжирання, а щоб у церкві появлятися блідавим для піднесеності божественної, то перед службою обкурювався сіркою. Та то байки. А ви з дороги. їдьте до хижі, облаштовуйтесь, а я на вечерю поспію.
Трьома возами прибули до Кричка замурзані, прокопчені лісові люди, привезли деревне вугілля для його домениці. Мали на собі високі гострі шапки мало не з липової кори, за корзно правила їм просмолена ряднина, на ногах були сирицеві личаки. Важко було уявити собі нужденність людську більшу і виразнішу.
— Оце! — зітхнув Іваниця. — Не побачиш, то й не повіриш!
– Є ще смолокури, — сказав Дуліб, — то робота вже й геть проклята. А зиску від неї — ще менше. Світ влаштовано не в усьому доцільно й досконало. Здебільшого навпаки. Та ти вже й сам мав нагоду переконатися.
— Вже коли я тут, серед цієї луки, на оцій траві, то мені й не треба нічого!
— Самої трави мало.
— Хіба я сказав про саму траву? Аби я тут та трава, а вже по ній походять чиїсь ноги, ніженьки, ноженята, ноженятонька!
Вечеряли на тому самому дубовому пеньку, що тоді обідали. З нагоди повернення своїх давніх знайомих і "їхнього, сказати б, порятування від загибелі Кричко роздобув пива і смаколиків київських. Іваниця, розвеселений поверненням і думкою про зустріч з Ойкою, пробував дратувати господаря:
— Маєш ремесло в руках, а хижа дірява. Чи тебе не стане на добрий дім дубовий, теплий та світлий? Тоді б пожили в тебе довше, а так он мій лікар хоче втікати до Києва.
— З хоромами боярськими не позмагаєшся однаково, а жити можна. Тоді й думаєш: а навіщо? Жони немає. Сина, вважай, украли.
— Знайшовся твій син, — спокійно сказав Дуліб, витираючи рота. — Іваниця й знайшов. Щоправда, повівся з ним не вельми ґречно.
— Я ж не знав. Трохи потрусив його. Легенько так. Бо дуже хлопець упертий і не можна видобути з нього й слова. Ну, то взяв його за комір.
— Де ж він? — Кричко намагався вдавати спокій, але це в нього не виходило. Зраджував голос, зраджували своїм дрижанням руки, зраджувала напруженість, з якою ждав відповіді.
— Тим часом у Суздалі, — сказав Дуліб, — але може бути й у Києві невдовзі. Син твій чоловік вельми вчений. При самому князеві Андрієві, синові Долгорукого, дієписцем.
— Навчився в монахів. Спокусили вони його чи то хлібом незаробленим, чи, може, й ученням. Бо цікавий змалку був до всього.
— Такий і зостався.
— Та мені до нього байдуже. Він про батька забув, забув і я про нього.
— Не забув, — заспокоїв Кричка Іваниця. — Як я його труснув та спитав, чий він син, та пригрозив батьком, то й злякався одразу. Ти не все ще знаєш. Хай тобі Дуліб скаже.
— А що, лікарю?
— Не хотів казати, та вже почали, то треба й до кінця. Гнали ми слід за вбивцями аж у Суздальську землю, і одним з тих ймовірних убивців мав бути, виходить, твій син Силька, колишній прибрамний з монастиря святого Феодора.