Смерть Шекспіра

Сторінка 2 з 3

Первомайський Леонід

— Скоро тобі буде допрос... Усіх вас рубати треба... З-за коня он чоловік пропадає...

— З-за якого коня?—хникнув Дроботя.— Стріляйте коня, я ж тут не при чому.

— З-за більшовицького коня... Знаємо ми вас!

Дроботя аж шдскочив. 135

7^6 —Дядінька, а який кінь? — крикнув він навздогін вахмістрові, що вже віддалявся від дверей каталажки. Вахмістр повернувся, не зупиняючись. Дроботя прилип до квадратового невеличкого віконця.

— Чорний кінь, вороний, у білих панчішках і на лобі лисинка... Будь він проклятий, бузувір! Мені його об'їз-джати треба, дикий...

Дроботя одразу зрозумів, що мова йде про Шекспіра. Одначе він і гадки не мав, що ескадронного Хтокала убито й вирішив коня викрасти, втекти й оддати Хтокалові.

У Лукаша в лазареті сиділи заспівувачі з двох ескадронів. Лукаш бундючився, пика його вся була в фіолетовому хемічному олівці, на вікні біля нього жовтів у шклянці "гоголь — моголь".

— Говорять, будемо йти в наступлєніє...— сказав один з гостей.

— Небезпримінно,— погодився другий.

Лукаш надувся ще більше. Його брала заздрість. На коня він не сяде, хоч би й утік із шпиталю. Як же це так — ескадрон піде в наступ,а він лежатиме в лазареті... Ще скажуть, що Лукаш боягуз! І Лукаш козирнув, щоб хоч трохи розвіяти гнітючий свій настрій:

— А я нову пісню складаю...

Заспівувачі засміялися улесливо, а один нахаба ляпнув:

— Видко пана по халяві... того в тебе й писок у красці!

— То олівець... — виправив його Лукаш і додав сердито:— А тебе в наступлєніє вб'ють і ти не почуєш моєї нової пісні...

— Ну, то ти вже...— зніяковів нахаба. Але Лукаш рознервувався. Лукаш крикнув сестрам-жалібницям, що хтиво стежили за ним здалеку:

— Гоніть їх у три шиї... В мене підвищена температура! Жалібниці стали випроваджувати заспівувачів з палати.

Ті мабуть не пішли б та з надвору зачулися рвучкі сиґнали.

Коноводи поскорей, Виводите лошадей!—

мідно виводив горніст і заспівувачі, перестрибнувши через Лукашеве ліжко, вискочили на вулицю. їхні коні стояли прив'язані до штахет їв; вони рвонули повідки й закуріли вулицею...

Червоні готувалися до наступу.

Підполковник Пивоварів вирішив перед тим, як приймати бій підбадьорити своїх салдат.

— Ротмистре Рюпо!—гукнув він.— Накажіть сідлати мого нового коня...

Ротмістр Рюпа, стиснувши зуби, вийшов на двір.

— Митрофане, сідлай коня панові підполковнику...

— Вашого, вашбродь?—відгукнувся Митрофан,

— Мого їхнього,— відповів ротмістр.

Крізь невеличке квадратове віконце Лукаш бачив, як Митрофан вивів із стайні Хтокалового Шекспіра,як підполковник Пивоварів боязко зліз на нього й у супроводі штабних виїхав з двору.

На майдані чекала вишикувана залога.

— Салдати!—крикнув підполковник Пивоварів, зупинившись перед фронтом. — Червона сволоч загрожує нам наступом...

Шекспір заграв під паном підполковником. Його дратували незнайомі мундири офіцерів і салдат. Пан підполковник Пивоварів глянув коневі між вуха, затис повідок і, нервово йорзнувши на кульбаці, продовжував:

— Червона сволоч загрожує нам наступом...

Наче підтверджуючи його слова, десь зовсім недалечко оухнуло з гармати. Ротмістр Рюпа скривився від задоволення, побачивши, як пан підполковник хитнувся в куль-ваці. 137

— Салдати!—кричав, чорніючи лицем, підполковник, умремо за нашу мать Росію, покажемо червоним узурпаторам кузькину мать...

Шекспір нервово вдарив копитом.

— Покажемо їм кузькину мать, салдати, як наші предки шведам під Полтавою...

Знову вдарила гармата. Через майдан перелетів набій І розірвався десь за церквою. В церкві повилітали шибки. Заіржали коні. Конячим жахом жахнувся Шекспір, напну" дугою блискучу шию, натягнувши повідки, підкинув задом раз і вдруге. Панова підполковникова суха фігура вдарилася об кульбаку, а за другим разом вилетіла з кульбаки й, перелетівши через голову Шекспіра, нежива простяглася долі...

Скинувши з себе пана підполковника, Шекспір одійшои у бік і мирно став пощипувати травичку, що густо рослі" на майдані.

Прилетів санітарний автомобіль.

Спішно розходились на позиції частини.

Ротмістр Рюпа під'їхав до Шекспіра в задумі. Що ро* бити?—думав ротмістр. Розстріляти коня, як раніш вій був вирішив, щоб не дістався кінь ні йому ні Пивоварову V Алеж тепер немає Пивоварова й виходить кінь — його за конна власність — бойовий трофей — належить йому,., А офіцерське слово? Він дав слово розстріляти коня й мусить...

Невідомо яке чуття перемогло б у ротмістрові Рюпі, чи офіцерський гонор, чи бажання мати коня — звіра, коли 0 не з'явилося ще й третє почуття боязні... Кінь звір! ВІН уже вбив підполковника Пивоварова, невже він посоро миться те ж саме зробити з ротмістром Рюпою?!.

І ротмістр Рюпа витяг парабелюм, націлився у вухоШек^ спірові й натиснув ґашетку.

Шекспір мотнув головою, впав, хруснувши суглобами.

рвонув задніми й застиг, пустивши з ока криваву сльозу... Ротмістр Рюпа дав остроги своєму коневі.

— Росінант!— вилаявся він, ховаючи парабелюм.— Геморой...— і чомусь згадав Митрофана, як той питав у нього:

— Якого коня, вашого?

Чортів Митрофан! Хто б міг подумати...

Вахмістр Митрофан Дем'янов звичайно ж і не подумав об'їзджати Шекспіра. Він навіть боявся стати до нього спиною. І тепер, коли Митрофан побачив метушню й паніку, що зчинилася після несподіваного більшовицького обстрілу й смерти підполковника Пивоварова,— в нього визрів раптом несподіваний плян. Вахмістр Митрофан Дем'янов одчинив Дроботіну каталажку. Дроботя стогнав у кутку роздряпуючи шомпольні рани. Він тремтів, передчуваючи неприємність допиту.

— Дядінька,— заскімнив він,— невже на допрос?

— Який там у чорта допрос!— гримнув на нього Митрофан.— На ось одягни штани та тікай, поки тебе не пришили тут... Гайда!

Не чекаючи відповіді,Митрофан скочив на коня й подався геть за штабом, що вже курів останніми широкими вулицями міста.

Дроботя ледве підвівся з підлоги, спробував натягти на себе штани, але побите тіло щеміло й свербіло — груба вовна штанів ятрила свіжі ранки від шомполів і так затиснувши в кулаці ліву холошу, а праву, волочучи по землі, перехильцем пошкандибав Дроботя вулицею...

Ніхто не зупинив його на воротях. На вулиці теж було пі душі — тільки з вікон часом визирали здивовано — перелякані обивателі: всетаки, хоч чого вже довелося бачити яа революцію, а по вулицях без штанів ще ніхто не ходив...