— Ми обоє живемо посеред Індії й стріляємо дичину, еге ж? Ну й кумедія! Я п’ю за всі королівства й країни світу, а ще за всіх красивих жінок, заміжніх і незаміжніх, далеких і близьких! Ха-ха! Уявіть собі: заміжня жінка залицяється до чоловіка! Заміжня жінка!
— Графиня!— в’їдливо сказав я.
У мене вийшло надто в’їдливо, і я завдав йому болю. Він ошкірився, мов пес, бо йому стало боляче. Нараз він зморщив чоло, закліпав очима й глибоко задумався. чи не ляпнув, бува, чого зайвого, вдаючи, як багато для нього важить та несуттєва таємниця. Але цієї ж миті до нашої хатини примчали діти й зарепетували:
— Тигри, йо-йой, тигри!
Майже біля самого селища тигр поволік у чагарі, що тягнулися до річки, чиєсь дитя.
Цього було досить для п’яного й пригніченого Ґлана: він схопив свою гвинтівку й помчав у чагарі, навіть не вдягнувши капелюха. Та чого він зараз узяв гвинтівку, а не дробовика, якщо справді був такий відважний? Він мусив перебрести річку, хоча це було трохи небезпечно, щоправда, води в ній до сезону дощів майже не було.
Згодом я почув два постріли, а відразу за цим ще й третій. "Три постріли в одного звіра!— подумав я.— Навіть лев упав би після двох пострілів, а це ж всього-навсього тигр!" Проте навіть ці три постріли були даремні: коли Ґлан прибіг, дитя було геть розтерзане й наполовину з’їдене. Якби він не був п’яний, як чіп, то він і не намагався б його врятувати.
Ніч він провів у гульбі та п’янстві в сусідній хатині з якоюсь вдовицею і двома дочками, Бог його знає, з котрою з них.
Протягом двох днів Ґлан не прохмелявся й на хвильку ще й здобув собі багатьох дружків по чарці. Марно він припрошував мене пристати до пиятики: в нього вже і язик заплітався, коли дорікав мені, що я до нього ревную.
— Ваші ревнощі Вас засліплюють!— сказав він.
Мої ревнощі! Я до нього ревную!
— Ну, знаєте, ревнувати до вас! З якого дива я ревнував би до вас?
— О, так ви не ревнуєте до мене,— відповів він.— До речі, ввечері я заглянув до Маґґі, вона, як завжди, щось жувала.
Відповідь я лишив при собі.
ІV
Ми знов почали ходити на полювання. Ґлан відчув, що був несправедливий до мене й попросив вибачення.
— Як мені все це набридло,— сказав він.— Я волів би, щоб одного дня ви промахнулись і всадили кулю мені в горло.
Може, це лист від графині розвередив його душу спогадами, і сказав:
— Як постелеш, так і спатимеш.
З кожним днем він ставав усе мовчазніший і похмуріший, більше не пив і ні з ким не вступав у розмову, щоки в нього позападали.
Одного разу я раптом почув під своїм вікном балачку й сміх. Я виглянув: Ґлан знов був веселенький, він стояв й голосно базікав з Маґґі. Він просто зі шкури пнувся, щоб її зачарувати. Маґґі, либонь, ішла із дому, а Ґлан її підстеріг. Їм навіть на думку не спало, що вони розважаються прямо під моїм вікном.
Мене всього кинуло в дріж, я звів курок на своїй рушниці, а тоді знов його спустив. Вибігши надвір, я взяв Маґґі за руку й ми мовчки пішли селищем. Ґлан відразу зник у хатині.
— Чого ти знов з ним балакаєш?— спитав я Маґґі.
Вона не відповіла.
Я геть знавіснів, моє серце калатало з такою силою, що я ледве зводив дух. Ніколи ще Маґґі не була красивішою, як зараз, я зроду не бачив красивішої за неї білої дівчини, тож забувся, що вона напівтамілка, я втратив через неї голову.
— Скажи мені, чого ти з ним балакаєш?— спитав я.
— Мені він більше до вподоби,— відповіла вона.
— Він тобі більше до вподоби, ніж я?
— Атож.
Виходить, він їй більше до вподоби, хоч я вволю мін би з ним позмагатися! Хіба я не був з нею лагідний? Хіба не дарував грошей і подарунків? А він що зробив?
— Він з тебе глузує, каже, що ти вічно щось жуєш,— сказав я.
Вона не зрозуміла, і я гарненько їй розтлумачив: мовляв, вона має звичку завжди щось тягнути до рота й жувати, а Ґлан над цим сміявся. Це вплинуло на неї дужче, ніж усе інше, що я казав.
— Слухай-но, Маґґі,— вів я далі,— ти будеш моєю назавжди. Хочеш цього? Я думав про це, я візьму тебе з собою, як їхатиму звідси. Я збираюся з тобою одружитися, чуєш? Ми поїдемо до моєї країни й будемо там жити. Ти ж хочеш цього?
Це також неабияк на неї вплинуло. Маґґі пожвавішала й, гуляючи зі мною, торохтіла, як заведена. Всього раз вона згадала Ґлана, коли спитала:
— А Ґлан з нами поїде?
— Ні,— відповів я,— не поїде. Це тебе засмутило?
— Ні-ні,— випалила вона.— Я цьому рада.
Більше вона про нього не забалакувала, і я трохи заспокоївся. Я попросив, і вона пішла до мене додому.
Коли через дві години вона мене лишила, я поліз драбиною до Ґланової кімнати й постукав у благенькі очеретяні двері. Він був удома.
Я сказав:
— Я прийшов застерегти вас — завтра ви, мабуть, не йдіть на полювання.
— Чого це?
— Бо я не певен, що не промахнуся й не всаджу вам у горло кулю.
Ґлан нічого не відповів, а я зійшов донизу. Звісно, після цього застереження йому не варто було йти завтра на полювання. І навіщо він заманив Маґґі під моє вікно й голосно з нею базікав? Чого він не повернувся додому, якщо справді в листі його кликали повернутись? Замість того він місця собі не міг нагріти й, зціпивши зуби, вигукував хтозна до кого:
— Ніколи! Ніколи! Хай мене краще пошматують!
А вранці, після мого вечірнього попередження, Ґлан усе-таки стояв біля мого ліжка й галасував:
— Вставайте, друже! Не може бути погоди кращої, як нині, ми мусимо щось вполювати. А вчора ввечері ви ляпнули дурницю.
Ще не було навіть четвертої, та я враз підвівся й зібрався в дорогу, бо ж він знехтував моїм застереженням. Перед тим, як виходити, я зарядив свою рушницю, зробивши це на його очах. До того ж погода була не така гарна, як він її вихваляв, сіяла мжичка, — отже, він неабияк з мене глумився. Та я вдав, ніби мені байдуже, і мовчки пішов з ним.
Цілий день ми блукали лісом — кожен зі своїми думками. Ми нічого не встрелили, весь час прогавлювали дичину, бо думали зовсім не про полювання. Десь опівдні Ґлан почав заходити поперед мене, мовби давав мені кращу нагоду вчинити з ним те, що я хотів. Він просто підставляв себе під мою рушницю, але я витримав і цей його глум. Увечері ми повернулися додому і все обійшлося благо. Мені подумалось: "Може, тепер він отямиться і залишить Маґґі в спокої!"