Я упустив трубку й залишив її висіти на шнурі. А сам вийшов з будки й, заплющивши очі, прислухався. Спершу я чув тільки гуркіт хвилі, що, стрясаючи мостини, прокотилась у мене під ногами. Потім хвиля затихла. І я почув.
Далеко, десь на середині помосту, дзвонив телефон.
Випадковий збіг? Телефони дзвонять скрізь і о будь-якій порі. Але щоб саме той, метрів за сто від мене, і саме в цю хвилину… Невже я набрав таки його номер?
Стоячи однією ногою в будці, а другою на помості, я схопив трубку й повісив її на гачок.
І той інший телефон серед вітряної темряви враз замовк.
Але й це ще нічого не доводило.
Я знову вкинув у проріз свій п'ятак і набрав номер.
Тоді глибоко зітхнув, і…
Той телефон у своїй скляній труні, за половину світлового року від мене, задзвонив знову.
Я аж підскочив і відчув біль у грудях. Очі в мене розширились, і я втягнув у себе холодного повітря.
Полишивши той телефон дзвонити, я вийшов із своєї будки й став чекати, поки хтось там оддалік вибіжить з темного проходу, чи з вологого брезентового намету, чи з-за старого павільйончика "Збий пляшку". Хтось, кому, як і мені, закортить відповісти. Хто, як і я сам, підхоплюється з ліжка о другій годині ночі й біжить під дощем, щоб поговорити із залитим сонцем Мехіко, де ще точиться, вирує і начебто ніколи не згасне життя. Хтось…
Поміст, як і раніше, потопав у темряві. Ніде не засвітилось у вікні. Не зашурхотів брезент. А телефон дзвонив. Припливна хвиля прокотилася під мостинами, ніби шукаючи когось, будь-кого, хто б відповів. Телефон дзвонив. Дзвонив і дзвонив. Я вже хотів був побігти й відповісти на той клятий дзвінок сам, аби тільки він замовк.
Хай йому чорт, подумав я. Забери вже свого п'ятака. Забери…
І отоді воно сталося.
Десь там зблиснула смужка світла, показалась і миттю зникла. Навпроти тієї будки щось заворушилося. Телефон дзвонив. Дзвонив і дзвонив. А хтось стояв у темряві й сторожко наслухав. Я побачив якусь білясту пляму й зрозумів, що той, хто там стоїть, повернувся й пильно, стривожено, обережно нишпорить очима по помосту.
Я заціпенів.
Телефон дзвонив. Нарешті темна тінь зрушила з місця, обернулася назад, прислухалась. Телефон дзвонив. Тінь раптом побігла.
Я вскочив у свою кабіну й саме вчасно схопив трубку.
Клац!
На тому кінці дроту почулося чиєсь дихання. Потім озвався чоловічий голос:
– Алло!
О боже! Той самий. Голос, який я чув годину тому в Голлівуді.
Людина, що колись кохала тебе.
Мабуть, я промовив це вголос.
У тій будці запала довга, очікувальна мовчанка, чути було тільки сиплувате дихання.
– Алло!
Мені наче у вухо стрельнули, потім у серце.
Тепер я знав, чий це голос.
– Господи! – мовив я хрипко. – То це ви!
Певне, ці мої слова поцілили йому просто в голову. Я почув, як він хапає ротом повітря й сипло видихає його.
– Будь ти проклятий! – закричав він. – Щоб ти згорів у пеклі!
Але трубку не повісив. Просто кинув, неначе обпікшись, і вона зателіпалася на своєму зашморгу, постукуючи об стінку кабіни.
Поки я вискочив із будки, на помості вже не видно було ні душі. Там, де на мить зблиснуло світло, тепер стояла непроглядна темрява. Тільки клапті старих газет шелестіли на мостинах. І тоді я примусив себе пройти – не пробігти – довгі вісімдесят метрів до того другого телефону. Трубка й досі погойдувалася на шнурі, стукаючись об холодне скло.
Я підніс її до вуха й послухав.
На тому кінці дроту, за сотні миль від мене, було чути цокання мого десятидоларового годинника з Міккі-Маусом, якого я покинув у тій будці.
Якщо пощастить і залишуся живий, подумав я, піду й вирятую Мауса.
Я повісив трубку й повернувся, видивляючись на всі ті будиночки, хатини, крамнички, забиті павільйони з розвагами й запитуючи себе, чи здатен я вчинити щось відчайдушне.
І вчинив.
Я пройшов ще кроків двадцять до невеликої хатини й став перед нею, прислухаючись. Усередині хтось був, ворушився, – мабуть, одягався потемки, готуючись вислизнути з дому. Я чув шарудіння, сердитий шепіт, хтось тихенько бурмотів сам до себе щось ніби таке: де ж це шкарпетки, де черевики й де в біса поділася краватка? А може, то просто накочувалась під поміст припливна хвиля, несучи слова, яких ніхто ніколи не перевірить.
Бурмотіння змовкло. Мабуть, він відчув, що я стою за дверима. До мене долинув звук ходи. Я незграбно відступив, нараз усвідомивши, що руки в мене порожні. Не здогадався взяти як зброю бодай ціпка Генрі.
Двері рвучко відчинились.
Я вп'явся в них очима.
І, наче в потьмаренні, побачив воднораз дві картини.
На столику в глибині повитої сутінню кімнати – стосик жовтих, коричневих і червоних обгорток від хрустких батончиків, шоколадок "Кларк" і "Здорованів".
А потім…
Невеличку тінь і самого малого чоловічка, що дивився на мене безтямними очима, неначе щойно прокинувшись від сорокарічного сну.
А. Л. Шренка власною персоною.
Ворожбит на картах таро, френолог, самозваний психіатр, загальноприступний удень і вночі психолог, астролог, нумеролог, послідовник учення дзен, Фрейда, Юнга і Цілковитий Невдаха стояв переді мною, застібаючи неслухняними пальцями гудзики сорочки й силкуючись розглядіти мене застиглими очима, чи то одурманений якимсь зіллям, чи то приголомшений моїм безглуздим зухвальством.
– Щоб ти згорів у пеклі, – спокійно промовив він знов. А тоді додав з несподіваною блідою усмішкою: – Заходьте.
– Ні, – прошепотів я. Потім повторив голосніше: – Ні. Виходьте ви.
Цього разу вітер дув не туди чи, може, саме туди, куди треба.
Я аж заточився назад, та потім знову став рівно. О боже, а як дув вітер в усі ті дні? Як я міг не відчути цього духу? Таж з біса просто: в мене цілих десять днів була нежить. Я нічого не чув носом. Анічогісінько.
Я подумав про Генрі, з його завжди наставленим за вітром, завжди допитливим шнобелем, від якого й передавалась йому в душу ота дивовижна впевненість. Про кмітливого Генрі, що, переходячи о дев'ятій годині вечора невидиму вулицю, міг уловити дух заношеної сорочки й давно не праної спідньої білизни, який линув з другого боку вулиці, де саме скрадалася Смерть.
Я поглянув на Шренка й відчув, як тіпнулися мої ніздрі. Передусім дух поту – дух поразки. Потім дух сечі – дух ненависті. Які ще суміші запахів? Бутерброди з цибулею, нечищені зуби – дух занепаду. Все те наринуло на мене воднораз, суцільною грозовою хмарою, повноводим потоком. І мене охопив такий млосний страх, наче я стояв на безлюдному березі перед гігантською, метрів на тридцять, хвилею, що ось-ось розтрощить мене. В роті пересохло, зате все тіло зросив холодний піт.