– Так.
– За день перед тим, як Фанні пішла од нас навіки, я почув, що в коридорі хтось плаче. Прислухавсь – а то вона стоїть за дверима. Я відчинив і впустив усе те гірке горе. Не так часто побачиш її нагорі, бо піднятися сходами – то для неї чиста погибель. "Ой, не треба було мені цього робити, – каже, – ой, не треба, я ж сама в усьому винна", – і так знов і знов. А тоді: "Візьміть оце, Генрі, збережіть його, – каже. – Ой, яка ж я дурепа!" – Та й дає мені якісь старі грамофонні платівки й газети. "Це дуже важливе", – сказала вона, а я подякував та й подумав собі: де в біса, – і тоді вона пішла, все так само плачучи й бідкаючись, яка вона дурепа. Я сховав ті старі газети й ті платівки та й не згадав про них і разу, аж поки Фанні поховали й відспівали, а оце сьогодні вранці трапили мені під руку ті газети, ну, я й подумав собі: а що ж воно таке? Пішов до місіс Гутіерес і питаю: "Що тут написано?" Вона почитала щось там, то по-мексіканському, то по-англійському, та й знайшла ті слова, обведені чорнилом, ви їх бачили, ті самі слова в п'ятьох різних числах газети, і. той самий телефонний номер. Отоді я й замислився, чого Фанні так гірко плакала й що то за номер, а тоді зав'язав собі вузлики й подзвонив туди. Ви дзвонили?
– Так, Генрі, – відповів я. – Оце щойно я знайшов у кімнаті Фанні ще одну таку газету. Чому ви не сказали мені про них одразу?
– А навіщо б то? Все воно здавалося дурницею. Жіночими витребеньками. Ви ж то самі прочитали? Мені прочитала місіс Гутіерес, погано, але сяк-так прочитала. Я тільки посміявся. Господи, подумав собі, та це ж казна-що, чисте казна-що. Хто б міг повірити такій нісенітниці?
– Фанні, – відповів я, помовчавши.
– А тепер скажіть мені ось що. Коли ви подзвонили на той номер, якийсь дурнуватий сучий син узяв трубку, відповів, а потім пішов та й згинув?
– Атож, сучий син.
Генрі взяв мене під лікоть і повів до відчинених дверей свого помешкання. Так наче сліпий був я. Я не опирався.
– І що це в них за діло таке? – спитав він здивовано.
Ми вже підійшли до його дверей.
– Мабуть, коли ні про що не дбаєш, – відказав я, – люди самі кидають тобі гроші.
– Еге, оце ж моя вічна біда. Я надто дбав про все. От мені й ніхто нічого не кидав. Але тепер, чорт забирай, я однаково маю грошву, ще й скільки!
Почувши, як мені забило дух, Генрі зупинився.
– Звук такий, – мовив він, повільно кивнувши головою і всміхаючись, – наче хтось хоче позичити в мене мої заощадження.
– Тільки якщо ви поїдете разом зі мною, Генрі. Й допоможете мені знайти лиходія, що вкоротив віку Фанні.
– Гниляка?
– Гниляка.
– Мій ніс до ваших послуг. Ведіть.
– Щоб не гаяти часу, Генрі, нам потрібні гроші на таксі.
– Зроду я не їздив у тих таксі, то чого б це мав їхати тепер?
– Ми повинні встигнути до редакції тієї газети, поки там не зачинили. Чим скоріше ми довідаємося про те, про що нам треба знати, тим безпечніше буде для нас самих. Я не хочу ще одну ніч потерпати за вас у цьому будинку чи за себе на узбережжі.
– Гниляк має зуби, еге?
– Можете мені повірити.
– Ану. – Він з усмішкою обійшов кімнату. – Пошукаймо, де сліпий чоловік ховає свої гроші. По всіх закапелках. Скільки вам потрібно? Вісімдесят?
– Та ні.
– Шістдесят? Сорок?
– Вистачить двадцяти-тридцяти.
– Гаразд, коли так. – Генрі пирхнув, став, засміявся й висмикнув із задньої кишені велику пачку грошей. Тоді почав відлічувати купюри. – Ось вам сорок.
– Тільки віддам я не одразу.
– Якщо ми накриємо того, хто звалив Фанні, ви мені нічого не винні. Хапайте гроші. Підніміть мого ціпка. Зачиніть двері. Ходімо! Треба знайти того клятого дурисвіта, що знімає трубку, каже тобі зачекати, а сам їде у відпустку.
У таксі Генрі, потішено всміхаючись, досліджував невидимі джерела запахів.
– Знаменито. Ніколи не чув, як пахнуть таксі. Машина новісінька і їде швидко.
Я не міг стриматися, щоб не спитати:
– Генрі, як це ви назбирали стільки грошей?
– Я ж їх не бачу, не торкаюсь і навіть нюхом не чую. але я граю на кінних перегонах. Маю на іподромі приятелів. Вони слухають, що й до чого, і роблять заклади й за мене. Закладаю я більше, а програю менше, ніж більшість зрячих бовдурів. От і назбирується. Коли стає забагато, я йду до однієї з тих дамочок, що живуть у хатинах проти нашого будинку. Кажуть, вони бридкі, але мені до того байдуже. Сліпий є сліпий, йому й так добре. Де це ми вже?
– Приїхали, – сказав я.
Ми спинилися в провулку за великим будинком у вбогому кварталі Голлівуда, на південь від бульвару. Генрі потяг носом повітря.
– Це не Гниляк. Але його двоюрідний брат. Стережіться.
– Я миттю.
Я вийшов з машини. Генрі залишився на задньому сидінні, з ціпком між колінами й мирно склепленими очима.
– Прислухатимусь до лічильника, – мовив він, – щоб не швидко цокав.
Надворі давно вже споночіло, і я пробирався провулком у цілковитій темряві, аж поки побачив над заднім під'їздом будинку тьмяну неонову вивіску та намальоване фарбою зображення бога Януса, два обличчя якого дивилися в різні боки. Половина одного обличчя вже облупилася від дощів. Та й решту невдовзі чекала така сама доля.
Навіть боги бояться негоди, подумав я.
Я піднімався нагору, а обабіч мене снували сюди-туди молоді чоловіки й молоді жінки зі старими обличчями, кулячись, мов побиті собаки, пахкаючи сигаретами, вибачаючись і приймаючи мої вибачення, – але нікому не було до мене діла. Нарешті я ступив на останній поверх.
Приміщення редакції мало такий вигляд, наче там не прибиралося від часів Громадянської війни.[38] Підлоги не видно було під зібганими, зіжмаканими, розкиданими паперами. На підвіконнях і письмових столах громадилися сотні пошарпаних і пожовклих старих газет. Зате три кошики на сміття стояли порожні. Ті, хто жбурляв туди жмутки паперу, схибили не менш як десять тисяч разів. Я брів по кісточки в тому паперовому морі, наступаючи на висхлі недокурки сигар, сигарет і, судячи з ледь чутного хрустіння під ногами, на тарганів. Нарешті побачив під одним із завалених паперами столів покинуту телефонну трубку, підняв її і притулив до вуха.
Мені здалося, ніби я чую шум вуличного руху під вікном місіс Гутіерес. Здурів чи що. Вона вже, певне, давно поклала трубку.