– То ви хочете, щоб я поїхала туди з ломиком і зірвала його?
– Констанс…
– Я заходжу в будинок, виганяю з коридорів усю нечисть, ви лупцюєте її кийком, потім ми вдвох ламаємо замок, вигрібаємо ложкою майонез із банок і на дні третьої банки знаходимо відповідь чи розгадку, якщо вона й досі там, якщо не стала непридатна чи хтось її не забрав…
Задзижчала муха й діткнулась мого чола. У пам'яті в мене зринув давній спомин.
– Мені оце пригадалось одне оповідання, читане багато років тому в якомусь журналі. Дівчина попадає в льодовик і замерзає. А через двісті років лід розтає, і ось вона тут як уродилася – все така ж гарненька й молода.
– У холодильнику Фанні немає гарненької дівчини.
– Ні, там має бути щось жахливе.
– А коли ви його знайдете, якщо знайдете, – то знищите?
– Дев'ять разів. Еге ж, мабуть, так. Дев'ять разів вистачить.
– До речі, – мовила Констанс, побліднувши на виду під своєю засмагою, – як там починається та бісова перша арія з "Тоски"?
Коли я вийшов з машини перед будинком Фанні, надворі вже посутеніло. Ще темніша сутінь була за відчиненими дверима вестибюля. Я довгу хвилю стояв і дивився туди, і рука моя на дверцятах старого "форда" Констанс Реттіген дрібно тремтіла.
– Може, старенькій матусі піти з вами? – спитала Констанс.
– Ой, та годі вам, Констанс!
– Пробачте, синку. – Вона поплескала мене по щоці, поцілувала так, що мої повіки злетіли вгору, мов рвучко підняті шторки, а тоді тицьнула в руку якогось папірця й підштовхнула вперед. – Це телефон моєї хатини, зареєстрований на ім'я Тріксі Фрігензи, Дівчини-На-Все-Начхати. Пригадуєте її? Ні? Тупак… Якщо хтось спустить вас зі сходів, репетуйте. Якщо здибаєте того паскудника, скличте люд на конгу й гуртом викиньте його з балкона. Хочете, я почекаю вас тут?
– Констанс!.. – простогнав я.
З'їхавши з узгірка, вона побачила попереду червоне світло й погнала просто на нього.
Я піднявся сходами у вічну темряву коридора. Всі лампочки було викрадено багато років тому. Я почув, що коридором хтось біжить. Біжить, дуже легко ступаючи, як дитина. Я завмер і прислухався.
Невідомий трохи пристав, тоді побіг униз задніми сходами.
У коридорі повіяв вітер і доніс до мене запах. Це був той самий запах, про який казав мені Генрі, – дух одягу, що сотню років провисів на горищі, й сорочок, що їх по сотні днів носили не скидаючи. Здавалося, стоїш у темному завулку, куди всі навколишні собаки прибігають безтурботно й лукаво задерти ногу.
Той дух умить зірвав мене з місця. Я вистрибом помчав до дверей Фанні й спинився, відчуваючи, як калатає в грудях серце. До горла підкочувала нудота – так сильно там тхнуло. Невідомий був під дверима всього кілька секунд тому. Я мав би кинутись слідом за ним, але щось стримало мене. Я простяг руку.
Двері тихенько рипнули на завісах і відчинились досередини.
Хтось зламав на них замок.
Комусь було там щось потрібно.
Хтось заходив до помешкання й шукав.
Тепер настала моя черга.
Я ступив уперед, до темного сховища спогадів про їжу.
У повітрі витав дух смачних наїдків, дух теплого кубла, де двадцять років жила, співала і їла велика, добра й дивакувата слониха.
Цікаво, подумав я, скільки потрібно буде часу, щоб цей дух кропу, майонезу та холодного м'яса вивітрився й розвіявся по коридорах і сходах будинку. А поки що…
У кімнаті був справжній погром.
Хтось перетрусив усі шафи, всі полиці, всі шухляди. Все було вивалене на вкриту лінолеумом підлогу. Оперні партитури Фанні валялися серед битих грамофонних платівок, що їх у запалі пошуків трощили об стіну й жбурляли на підлогу.
– О боже, Фанні, – прошепотів я, – як добре, що ти нічого цього не бачиш.
Усе, що випадало обшукати й поламати, було обшукане й поламане. Навіть величезне крісло – трон, на якому Фанні царювала протягом доброї половини життя цілого покоління, – лежало повалене на спину, так само як тоді лежала повалена й вона.
Та мені лишилося ще одне місце, останнє, куди той пошукувач не заглянув. Спотикаючись на уламках, я підступив до холодильника й потяг на себе дверці.
В обличчя мені дихнуло холодом. Як і багато днів тому, я втупився очима туди, силкуючись добачити те, що було просто переді мною. Що ж воно таке, заради чого приходив той нічний гість у коридорі, той невідомий у нічному трамваї і, не знайшовши, полишив мені?
Усе там було достоту як завжди. Варення, желе, соуси, прив'яла салата-латук – холодна дарохранильниця барв та запахів, об'єкт святобливого поклоніння Фанні.
Аж раптом мені забило дух.
Я простяг руку й відсунув назад банки, пляшки й судки із сиром. Увесь цей час вони стояли на тонкому, згорнутому папері, який я досі вважав за звичайнісіньку підстилку, щоб не скапувало вниз.
Я дістав той папір і в світлі з холодильника прочитав: "Дволикий Янус, тижневик Зеленої заздрості".
Залишивши холодильника широко відчиненим, я побрів на середину кімнати, підняв старе крісло Фанні й повалився в нього, чекаючи, поки заспокоїться серце.
Потім перегорнув надруковані зеленою фарбою сторінки. На останній були повідомлення про смерть і приватні оголошення. Я перебіг їх очима, нічого не добачив, тоді знов проглянув і натрапив на…
Невеличкий текст у рамці, легенько обведений червоним чорнилом.
Оце й було те, чого шукав він, аби забрати назавжди.
Звідки було мені знати? Там говорилося таке:
Де ти, чому стільки років не озиваєшся? Моє серце крається жалем, а твоє? Чому ти не напишеш чи не зателефонуєш? Для мене буде щастям, якщо ти згадуєш мене, як я тебе. Між нами було так багато, а ми все те втратили. Поки ще не пізно, знайди дорогу назад. Подзвони!
І підпис:
Людина, що колись кохала тебе.
А на краю газетного аркуша хтось дописав від руки:
Людина, що колись кохала тебе всім серцем!
Боже милостивий і свята діво Маріє!
Не вірячи власним очам, я шість разів прочитав те оголошення.
Потім упустив газетку на підлогу й, наступивши на неї, пішов до холодильника, щоб мені війнуло холодом у розпашіле обличчя. А повернувшись назад, прочитав те кляте звернення всьоме.
Який же це був блискучий витвір, яка хитра штука, яка невідпорна принада, яка підступна пастка! Справжній шедевр психоаналізу, спритності рук і окультизму, гачок, на який міг клюнути будь-хто. Чоловіки й жінки, старі й молоді, чорняві й біляві, повнотілі й худі. Дивися, слухай! Це ж звертаються до тебе!