– Листи надруковано на різних машинках. Жоден не підписаний. Чорт забирай, їх міг надрукувати хто завгодно. І якщо старий Гопвуд справді сексуальний маніяк, за якого ми його маємо, то, прочитавши це жовте послання, цілком міг повірити, що його написала Реттіген, а отже, хай йому чорт, бігати туди на берег і чекати, як слухняний хлопчик, поки вона вийде і обхопить його за крижі. Але ми з вами знаємо, що Реттіген зроду не писала нікому таких листів. Це особа залізна, не жінка, а десятитонний самоскид. Вона ніколи не принижувалась – ні перед великими голлівудськими босами, ні на вулицях, ні тут на узбережжі. То що ж ми маємо? Вона плаває в морі коли їй тільки заманеться. Я задля зарядки роблю пробіжки берегом, тож бачу це день крізь день. І поки вона десь за двісті метрів у затоці грається з акулами, кожен, навіть і я, міг би непомітно прослизнути до неї у вітальню, скористатись її машинкою та іменним папером, а потім так само непомітно вислизнути, відіслати поштою цю грайливу любовну цидулку сучому синові Гопвуду й чекати фейєрверку.
– А далі? – спитав я.
– А далі, – сказав Крамлі, – все могло піти шкереберть. Реттіген, побачивши, як той бевзь маячить на березі, з переляку запливла від нього надто далеко й попала на мертву хвилю. А Гопвуд чекав-чекав, тоді зрозумів, що вона вже не випливе, та й накивав п'ятами. Назавтра він отримує другого листа, і то для нього справжній кінець світу. Тепер він знає, що хтось бачив його на березі й може показати на нього пальцем як на вбивцю Констанс Реттіген. Отож…
– Він уже чкурнув з містечка, – докинув я.
– Все правильно. А ми залишилися за десять миль від берега в човні без весел. Що ж ми в біса маємо, аби пливти далі?
– Якогось типа, що дзвонить по телефону перукареві Келу, викрадає голову Скотта Джопліна зі старої фотографії і змушує Кела втекти світ за очі.
– Припустімо.
– Якогось типа, що стоїть ночами в коридорі, підпоює того старого й запихає в лев'ячу клітку, а може, й забирає в нього з кишені жменю квиткового конфетті.
– Припустімо.
– Якогось типа, що лякає до смерті жінку з канарками й викрадає з її пташиних кліток клапті старих газет із заголовками. Той-таки тип, почекавши, доки Фанні перестане дихати, знімає з патефонного диска й бере собі на спомин її платівку із записом "Тоски". А потім пише листа старому акторові Гопвуду, і той зі страху тікає геть з узбережжя. Певно, і з Гопвудової кімнати він щось поцупив, але про це ми ніколи не дізнаємось. Можна припустити також, що перед тим, як я прибіг позаминулої ночі до будинку Констанс Реттіген, він узяв там з її запасів пляшку шампанського. Той тип просто не може, щоб не прихопити чогось на згадку. Він справжній колекціонер…
У цю мить на столі в Крамлі задзвонив телефон. Він зняв трубку, послухав і передав її мені.
– Гниляк… – озвався густий голос.
– Генрі!
Крамлі разом зі мною припав вухом до трубки.
– Гниляк знов об'явився, з годину чи дві тому, крутиться тут поблизу, – сказав Генрі десь у тій іншій країні, в багатоквартирному будинку на протилежній околиці Лос-Анджелеса, будинку з призабутого скороминущого минулого. – Хтось має його зупинити. Хто?..
Генрі повісив трубку.
– Гниляк… – Я дістав з кишені Гопвудів флакончик одеколону "Молодість" і поставив на стіл перед Крамлі.
– Ні-ні, – сказав Крамлі. – Хто б не був той паскудник у будинку, це не Гопвуд. Від старого лицедія завжди пахтіло, як від клумби нагідок чи від хмари зоряного пилу. Ви хочете, щоб я гайнув та понюшив коло дверей вашого приятеля Генрі?
– Ні, – відповів я. – Поки ви туди дістанетесь, містер Гниляк буде вже тут і нюшитиме під вашими чи під моїми дверима.
– Не буде, якщо ми клацатимемо на машинці й галасуватимемо, галасуватимемо й клацатимемо, хіба ви забули? До речі, а про що це ви тоді кричали?
Я детальніше розповів Крамлі про те, що продав в "Американський Меркурій" оповідання і мав дістати за нього мільярд доларів.
– Боже ти мій! – вигукнув Крамлі. – Я почуваю себе татом, чий хлопчик щойно закінчив Гарвардський університет. Ану розкажіть іще, синку. Як у вас це виходить? І що робити, аби вийшло і в мене?
– Щоранку сідати й шкварити на машинці.
– Слухаюсь.
– І щополудня припиняти роботу.
– Слухаюсь!
У затоці завила туманна сирена, знов і знов сповіщаючи своїм протяглим сірим голосом, що Констанс Реттіген ніколи вже не повернеться.
Крамлі взявся до друкування.
А я до пива.
Тієї ночі, о десятій хвилині на другу, хтось підійшов і став у мене під дверима.
"О боже! – подумки заволав я, прокинувшись. – Прошу тебе, не треба цього знов!"
У двері постукали, потім загрюкали, потім затарабанили. Хтось добивався до мене.
Не будь боягузом, звелів я собі. Поклади цьому край. Ну ж бо…
Я підхопився з ліжка й розчахнув двері.
– Який у вас чудовий вигляд у цих драних спортивних трусах! – сказала Констанс Реттіген.
Я схопив її в обійми і закричав:
– Констанс!
– Ну, а хто ж би в біса ще?!
– Але ж… але ж я був на вашому похороні.
– І я була. Чорт забирай, наче за часів Тома Сойера! Всі ті кретини на березі, і той безглуздий орган… Ну, влазьте мерщій у штани. Гайнемо звідси. Раз-два!
Почувши знадвору гарматний гуркіт старезного побитого "форда", я рвучко застебнув змійку на штанах.
Ми їхали понад берегом на південь, і я знай повторював:
– То ви жива…
– Годі вже мене ховати, і висякайте носа. – Констанс засміялася до безлюдної дороги попереду. – Милий боже, я всіх пошила в дурні.
– Але навіщо, навіщо?
– Як це навіщо, любчику, адже той мерзотник і далі щоночі стовбичив на березі.
– А ви йому не писали, цебто не запрошували?..
– Запрошувала? Боже, який несмак!
Вона спинила машину на задвірку свого замкненого арабського форту, запалила сигарету, пахнула димом у віконце й повела поглядом навколо.
– Нікого не видно?
– Він більш не прийде, Констанс.
– От і добре! А то вигляд він мав щоніч принадніший. Коли тобі сто десять років, то бачиш уже не чоловіка, а штани. До того ж мені здавалося, що я знаю, хто він.
– Ви не помилилися.
– Тоді я вирішила покінчити з цим раз і назавжди. Я завезла до одної хатини на південь звідси деякий припас і залишила там оцього "форда". А сама повернулася.