– Фельдмаршале Роммель! – гукнув я. – Як і чому ви вбили Констанс Реттіген?
Та на безлюдному березі нікому було мене почути.
Карусель крутилася без музики.
Власне, механічний орган працював, але його дірчаста музична стрічка розмоталась, і тільки кінець її раз по раз хляпав об валики.
Хазяїн каруселі не вмер у своїй касовій будці, тільки був смертельно п'яний. Він навіть не спав, але начебто й не чув, що музика мовчить і його коні скачуть під хляпання отієї скибки швейцарського сиру в зубах великої машини.
Я занепокоєно оглянув усю цю картину й уже збирався рушити нагору, коли помітив на доріжці обертового іподрому тріпотливі клаптики паперу.
Я почекав, поки карусель прокрутиться ще двічі, тоді вхопився за мідну підпірку, скочив на поміст і, хитаючись, мов п'яний, ступив до тих клаптиків.
Вони легенько тріпотіли на вітерці, що його здіймали, скачучи, коні й сама карусель у своєму русі в нікуди.
Під подертим папірцем я знайшов на підлозі металеву кнопку. Мабуть, хтось пришпилив нею оту записку до гриви котрогось із дерев'яних коників. А хтось інший знайшов її, прочитав, подер на клапті й подався геть.
Джон Вілкес Гопвуд.
Я хвилини зо три підбирав клаптик по клаптику, відчуваючи, що це така ж безнадійна річ, як і приїхати кудись на каруселі. Потім зіскочив униз і спробував скласти їх докупи. Це забрало в мене ще хвилин п'ятнадцять: ось одне страшне слово, ось друге, лайливе, а там і третє, погрозливе, – та зрештою все те склалось у смертельний вирок. Прочитавши це послання, кожен, хто носив у квітучому юному тілі хисткий старечий кістяк, мав зламатись, наче від граду ударів у пах.
Я не зміг відновити всього листа. Окремих клаптиків бракувало. Та суть зводилася до того, що адресат був старий потворний тип. Справді потворний. От і кохався у власному тілі, бо з таким обличчям був нікому не потрібен. Нікому, і то вже багато літ. У листі нагадували, як 1929 року він вилетів з усіх кіностудій, знущалися з його німецького акценту, надмірної жестикуляції, з його підозрілої дружби із зеленими юнаками та хворобливими підстаркуватими дамами. "Коли ти виходиш із нічного бару, налившись дешевим джином, усі називають твоє ім'я і сміються. А тепер ти заподіяв смерть. Тебе бачили на березі тієї останньої ночі, коли вона попливла в море й не повернулася. Люди зрозуміють, що це вбивство. На добраніч, прекрасний принце!"
Отакий був лист. Фатальна зброя, надіслана адресатові й отримана ним.
Я зібрав клаптики в жменю й пішов нагору, постарілий років на дев'яносто проти того, яким був останніми днями.
Двері Гопвудового помешкання з шурхотом подалися під моєю рукою.
По всій кімнаті були розкидані речі – на підлозі, коло кількох розкритих валіз, – так наче господар у паніці кинувся був пакуватись, а тоді передумав і подався геть без нічого.
Я визирнув у вікно. Трохи далі на помості стояв його велосипед, прихилений до ліхтарного стовпа. А от мотоцикла не було. Та це ще нічого не доводило. Гопвуд міг і не зайти, а заїхати в море.
Господи, подумав я, а що, як він наздожене Енні Оуклі, а тоді вони вдвох наздоженуть Кела?..
Я вивернув на хиткий письмовий столик біля ліжка вміст невеликого сміттєвого кошика і знайшов подертий аркуш ясно-жовтого поштового паперу, поширеного в Біверлі-Хіллз, із монограмами КР – Констанс Реттіген – по верхньому краю. На аркуші було надруковано на машинці:
Опівночі. Чекай на березі шість ночей підряд. Може – тільки може, – буде як колись.
І, так само машинописом, ініціали: К. Р.
Шрифт цілком міг належати тій машинці, яку я бачив відкриту на бюрку Констанс в її арабській вітальні.
Я поворушив пальцями клапті записки. Невже це Констанс написала її Гопвудові? Ні. Вона б мені сказала. Певно, це надіслав йому хтось інший, десь із тиждень тому. Ото він і трюхикав туди, мов огир, і чекав біля самої води, поки Констанс зі сміхом прибіжить до нього. Може, йому набридло чекати, і він затяг її у воду й притопив? Ні, ні. Мабуть, просто побачив, як вона поринула в море і вже не виринула. А тоді, злякавшись, побіг додому – і що знайшов там? Отого другого листа із страшними погрозами й жахливими викриттями, що завдав йому нищівного удару нижче пояса. Тож тепер він мав дві причини втекти з містечка: страх і ображене самолюбство.
Я поглянув на телефон і зітхнув. Дзвонити Крамлі марно. Corpus delicti немає. Тільки клаптики паперу, що їх я сховав у кишені куртки. Легенькі на дотик, мов крильця нічних метеликів, а проте отруйні.
Можна переплавити всі рушниці, подумав я, потрощити всі ножі, спалити гільйотини – та зловмисна воля й далі водитиме чиїмось пером, пишучи отакі смертоносні листи.
Поруч із телефонним апаратом я побачив флакончик одеколону й забрав його, згадавши про Сліпого Генрі та про його дивовижний нюх і пам'ять на запахи.
Унизу все так само німотно крутилася карусель, і коні скакали через невидимі бар'єри до фінішу, ніколи не досягаючи його.
Я позирнув на п'яного хазяїна в його схожій на труну будці, здригнувся й без будь-якого музичного супроводу дременув звідти під три вітри.
Чудо сталося невдовзі по обіді.
Я отримав рекомендованого листа від "Американського Меркурія" з пропозицією продати їм одне з моїх оповідань. Якщо я не проти, мені негайно надішлють чек на триста доларів.
– Проти?! – закричав я. – Проти! Милий боже, та вони там, мабуть, несповна розуму!
Я вистромив голову з вікна на безлюдну вулицю й загукав до будинків, до неба, до морського берега:
– Я продав оповідання в "Американський Меркурій"! За три сотні доларів! Я розбагатів!
Тоді, похитуючись від радості, перейшов вулицю і показав листа з "Меркурія" блискучим скляним очам у невеличкій вітрині.
– Ось! – крикнув я. – Як вам це? Дивіться.
– Розбагатів! – задихано белькотав я, біжучи до винареньки, щоб тицьнути свого листа під ніс господареві. – Погляньте! – Я помахав листом перед павільйоном на трамвайній станції. – Гей!..
І раптом став як укопаний. Бо збагнув, що, сам того не помітивши, забіг у банк, так наче мав при собі справжнього чека, і вже хотів був подати у віконечко той бісів лист.
– Розбагатів… – Я спаленів і повернув назад.