Я глибоко й схвильовано зітхнув, відчувши полегкість і радість: Кел був живий. Про відклеєну голову Скотта Джопліна, що, певне, й змусила Кела назавжди поїхати світ за очі, я нічого не сказав. Тим часом Крамлі говорив далі:
– Вичерпали свій най-найновіший список можливих мерців?
– Та власне… – промимрив я.
– Купіль в океані, а потім у друкарській машинці, як твердить учитель Дзен, наповнює сторінки й звеселяє серце. Послухайтесь поради детектива генієві. На те й пиво, щоб потім дзюрити в горщик. А список свій залиште вдома. До побачення, Схибнутий Шалапуте.
– Бувайте, Офіцере Попе, – сказав я.
Ті нічні постріли не давали мені спокою. Весь час відлунювали у вухах.
Не давали мені спокою і гупання, тріск та скрегіт, що долинали від руйнованого помосту, – так на декого впливає гуркіт далекого бою.
Купаючись в океані, а потім сидячи за машинкою, як слухняний синок Офіцера Попа, я все думав про ті постріли й про руйнований поміст. І запитував себе: а скільки чоловік убила минулої ночі Енні Оуклі? Чи тільки одного?
Складаючи нові сторінки свого пречудового роману в Промовисту шкатулку, я міркував і про те, які нові книжки, породжені хворобливою уявою, виплекав, мов гриби-поганки, на полицях своєї похмурої бібліотеки А. Л. Шренк.
"Зустрічі сміливців із трупною отрутою"?
"Мала Ненсі і Дитя світової скорботи"?
"Витівки похоронного бюро в Атлантік-Сіті"?
Не ходи, казав я собі, не дивись. Мені треба, казав я собі. Але не смійся, коли побачиш ці нові назви. Шренк може вискочити й напастися на тебе.
Нічні постріли, думав я. Кінець помосту. А. А. Шренк, названий син Зігмунда Фрейда. А онде, ген на помості, їде на велосипеді…
Страховище.
Або ж, як я його часом називав, Ервін Роммель, командир Африканського корпусу. Або ж іноді й простіше:
Калігула. Вбивця.
Насправді його звали Джон Вілкес Гопвуд.
Пригадую, за кілька років перед тим я читав розгромну рецензію про його гру в котромусь із голлівудських місцевих театриків.
"Джон Вілкес Гопвуд, цей душогуб з ранкових вистав, занапастив ще одну роль. Мало сказати, що він дер пристрасть на клапті, – в буйному нападі божевілля він топтав її ногами, шматував зубами й вивергав через рампу на довірливих дамочок із жіночого клубу. І ті дурні курки все це ковтали!"
Я часто бачив, як він котить своїм оранжевим восьмишвидкісним велосипедом "рейлі" прибережною алеєю, що веде з Венеції до Оушен-Парку й Санта-Моніки. Завжди в гарному, свіжовипрасуваному коричневому англійському костюмі й насунутому на сніжно-білі кучері темному ірландському кашкеті, який затінював його генеральсько-роммелівське або, коли хочете, хиже, яструбине, мов у Конрада Фейдта, що ось-ось задушить героїню, обличчя. Те обличчя вкривала дивовижно темна, кольору мускатного горіха, лискуча засмага, і я часто з цікавістю думав, чи не кінчається вона на межі комірця, бо ніколи не бачив цього чоловіка на пляжі роздягненого. Він завжди роз'їжджав узбережжям від містечка до містечка, без будь-якого діла, так ніби чекав виклику в німецький генеральний штаб чи в жіночий клуб при Голлівудській добродійній лізі – хто перший покличе. Коли на студіях один за одним знімали воєнні фільми, він увесь той час мав роботу, і ходили чутки, ніби в нього повна шафа форменого одягу Африканського танкового корпусу, а для поодиноких фільмів з вампірами – похоронний плащ із каптуром.
Та з повсякденного одягу, як я міг судити, він мав лиш один отой костюм. І одну пару взуття – добротні англійські черевики темно-вишневого кольору, незмінно начищені до блиску. На манжетах його твідових штанів красувалися вишукані велосипедні защіпки, на вигляд із справжнього срібла, достоту ювелірні вироби з якогось фешенебельного магазину в Біверлі-Хіллз. Зуби його завжди були такі сліпучо-білі, що скидалися на штучні. І коли він проїжджав мимо, на тебе віяло духом бойового німецького генерала, готового першу-ліпшу мить з'явитися перед очі самого Гітлера.
Ще частіше я бачив його недільними надвечір'ями на помості в Санта-Моніці, над пляжем культуристів, виповненим опуклими м'язами й чоловічим сміхом. Не злазячи з велосипеда, Гопвуд подовгу стояв нерухомо, наче якийсь командир в останні дні відступу від Ель-Аламейна,[29] пригнічений усіма тими пісками й водночас потішений таким буянням плоті.
Він здавався страшенно далеким від усіх нас на тому велосипеді, занурений у свої англо-байронічні й німецько-роммелівські сни наяву…
Я й подумати не міг, що колись побачу, як він поставить свій "рейлі" біля завжди відчиненого, повного кажанів на горищі карткового будиночка А. Л. Шренка.
А він поставив і на мить завагався перед дверима.
"Не заходь! – гукнув я подумки. – До А. Л. Шренка йдуть тільки по персні з отрутою та по гриби-поганки".
Ервін Роммель не зважив на моє застереження.
Не зважило й ні Страховище, ні Калігула.
Шренк гостинно помахав рукою.
Усі троє покірливо ввійшли.
Коли я прибіг туди, двері вже були зачинені. А на них я вперше помітив, – хоч, мабуть, він висів там роками, бо весь пожовк, – надрукований під геть бліду стрічку в машинці список людей, які заходили в ці двері, щоб їм зцілили психіку:
Г. Б. Уорнер, Уорнер Оуленд, Уорнер Бакстер, Конрад Нейджел, Вілма Бенкі, Род Ла-Рок, Бессі Лав, Джеймс Глісон…
Справжнісінький телефонний довідник акторів за 1929 рік.
Але була там і Констанс Реттіген.
Я не міг повірити власним очам.
І Джон Вілкес Гопвуд.
В це я хоч-не-хоч мусив повірити.
Бо, зазирнувши в запорошене вікно з напівспущеною від цікавих очей шторою, побачив, що на пролежаній канапі, з якої крізь тріщини в шкірі зухвало вилазила набивка, і справді хтось лежав. То був чоловік у коричневому твідовому костюмі; заплющивши очі, він декламував якісь вірші – не інакше як відредагований і поліпшений монолог з останньої дії "Гамлета".
Icyсе у вінці, як казав Крамлі, Христосе на хресті!
І саме в цю мить зосереджений на віддачі свого благоговійного душевного стану Гопвуд з непомильно акторською інтуїцією розплющив очі.
Повів ними вбік, а тоді рвучко повернув голову, втупив погляд у вікно й побачив мене.
Те саме зробив і А. Л. Шренк, що сидів поруч, спиною до мене, із записником та олівцем у руках.