Ще незвичайніший був Генрі, сліпий чорношкірий чолов'яга. І не тільки тим, що розбірливо й виразно говорив, а й тим, що пройшов без ціпка крізь наші життя і вцілів, тоді як решта троє непомітно, без сурм, без барабанів, канули в ніч.
Коли я зайшов у темний вестибюль, він уже чекав на мене.
Стояв і чекав у темряві, прихилившись спиною до стіни, і обличчя його було таке чорне, що годі й добачити.
Мене наполохали його очі – хоча й невидющі, але з ясними білками.
Я підскочив, і мені аж дух забило.
– Генрі! Це ви?
– Злякалися, га? – Генрі всміхнувся, тоді згадав, чого прийшов. – Я чекав на вас, – промовив він, стишивши голос і озираючись, так наче міг побачити якісь тіні.
– Щось сталося, Генрі?
– Так. Ні. Не знаю. Щось змінилося. Наш старий будинок став якийсь не такий. Люди стривожені. Навіть я.
Я помітив, як його права рука потяглася вниз, намацала й стисла смугастий, наче м'ятна цукерка, ціпок. Ніколи ще я не бачив, щоб Генрі ходив з ціпком. Очі мої ковзнули вниз, і я розгледів на кінці заокруглене потовщення, що дуже скидалося на добрячий свинцевий важок. То був не ціпок сліпого, То була зброя.
– Генрі… – прошепотів я.
Ми постояли там ще хвилю, за яку я пильно придивився до нього й побачив те, що бачив і завжди.
Сліпого Генрі.
Він запам'ятовував усе. Міг з гордістю злічити й пригадати кожен крок у своєму кварталі, і в наступному, і в тому, що за ним, міг несхибно сказати, скільки кроків на тому чи тому переході. З упевненістю володаря міг назвати вулиці, якими йшов, – за духом м'ясної крамниці, чи будки чистильника взуття, чи аптеки, чи прокуреної більярдні. Навіть коли крамниці були зачинені, він "бачив" за гострим запахом маринаду в бакалійника, за пахощами запакованого тютюну, за невловимим ароматом африканської слонової кістки від більярдних куль, що лежали в своїх гніздах, чи за збудливим духом, яким повівало від бензоколонки, коли там заправляли машину. А Генрі йшов собі, втупивши очі вперед, без темних окулярів, без ціпка, і тільки безгучно ворушив губами, лічачи кроки; тоді завертав до Елової пивниці й упевнено, неухильно простував між залюдненими столами до порожнього обертового стільчика перед піаніно; сідав, торкавсь рукою кухля пива, звично поставленого Елом ще до його появи, і грав три незмінні мелодії, серед них і "Кленовий листок" – куди краще, ніж бідолаха Кел, – потім допивав свій кухоль пива, виходив у ніч, яку підкоряв собі розміреною ходою та ліком, і простував додому, озиваючись до невидимих голосів, називаючи людей на ім'я, гордий своїм зануреним у морок хистом, бо мав тільки ніс, що вів його вперед, та дужі, мускулясті ноги, натреновані щоденними десятимильними прохідками.
Якщо ви пробували допомогти йому перейти вулицю, – а я одного разу припустився такої помилки, – Генрі рвучко відсмикував лікоть і дивився на вас так гнівно, що ви аж паленіли.
– Не займайте, – шепотів він. – Не заважайте. Ну от, ви мене збили. Де я стояв? – Він відкидав кілька кісточок на рахівниці в своїй чорній голові. – Ага. Так. Тридцять п'ять сюди, тридцять сім туди. – І рушав уперед, сам-один, покинувши вас на бровці тротуару, рушав, наче на параді, – тридцять п'ять кроків сюди, через Темпл, і тридцять сім туди, через Фігероа. Невидимий ціпок відбивав йому такт. І Генрі марширував, – їй-богу, він справді марширував.
Отакий був Генрі, просто Генрі, без прізвища, Генрі Сліпий, що чув шепіт вітру, знав кожну тріщину в тротуарі, принюхувався до куряви в темному будинку, перший остерігав про якусь несподіванку на сходах, чи про те, що ніч дуже темна, чи про дух когось чужого в коридорі.
Оце він і стояв тепер переді мною, прихилившись до потрісканої тинькованої стіни внизу сходів, серед цілковитої темряви, що вже запала й надворі, й у коридорах старого будинку. Очі його ворушилися в очницях, примружувались, ніздрі неспокійно роздимались, і він начебто трохи осів у колінах, так ніби хтось торохнув його по голові. Важкий ціпок здригавсь у його чорній руці. Генрі до чогось дослухався, і дослухався так пильно, що я обернувсь і втупив очі в довгий, схожий на печеру вестибюль, у кінці якого виднілися розчинені задні двері, а за ними – та ж таки темрява.
– Що сталося, Генрі? – знову спитав я.
– Обіцяєте, що не скажете Фанні? Ви й так наговорили їй стільки зайвого, що її аж тіпає зі страху. Обіцяєте?
– Я не страхатиму її, Генрі.
– Де ви пропадали останні кілька днів?
– Я мав свій клопіт, Генрі, та й грошей не було. Міг би, звісно, дістатися й на попутних, але… То що?
– Багато чого сталося за останні два дні. Ось із П'єтро… з ним самим і з його собаками, птахами, котами… Ви знали його котиків?
– Що там із П'єтро?
– Хтось заявив на нього, викликав поліцію. Мовляв, спокою від них нема. Поліція приїхала, забрала всіх тваринок і його забрала. Він устиг тільки віддати декого сусідам. Я взяв до себе одного котика. А місіс Гутіерес – його нового собачку. Коли його виводили, цебто П'єтро, він плакав. Я ще ніколи не чув, щоб чоловік так гірко плакав. То був просто жах.
– Хто на нього заявив, Генрі? – Мене й самого взяв жаль. Стільки років свого життя я бачив, як собаки лащилися до П'єтро, як коти й гуси віддано слідкували за ним, канарки сиділи на його капелюсі з бубонцями, а він витанцьовував на розі вулиць. – Хто на нього заявив?
– Та в тім-то й річ, що ніхто не знає. Просто приїхали поліцаї, сказали: "Це тут!" – і не стало тих малих тваринок, а П'єтро опинивсь у в'язниці. Мовляв, спокою від них нема, чи, може, він учинив десь тут який бешкет, ударив когось, зачепив поліцая. Ніхто не знає. Але хтось таки заявив. І це не все…
– А що ще? – спитав я, прихилившись до стіни.
– Та Сем…
– А з ним що?
– Він у лікарні. Перепив. Хтось дав йому дві великі пляшки міцного зілля, а той клятий дурень усе вижлуктив. Як це зветься? Гостре алкогольне отруєння? Якщо доживе до завтра, то вже хвалити бога. І ніхто не знає, хто дав йому те зілля… А найгірше із Джіммі!
– О боже! – прошепотів я. – Дай-но я сяду. – І сів на один із східців, що вели на другий поверх. – "Нічого нового, або Чому здох собака".
– Як?
– Була колись у моєму дитинстві така платівка, ще з тих, що на сімдесят вісім обертів. Так і називалася: "Нічого нового, або Чому здох собака". Той собака наївся обвуглених кінських яблук у згорілій стайні. А як згоріла стайня? Залетіли іскри з будинку, і стайня згоріла. Як це іскри з будинку? Зсередини будинку, де горіли свічки навколо труни. А звідки труна? Помер чийсь дядько. І так далі й далі. А кінчається все тим, що собака наївся обвуглених кінських яблук і здох. Одне слово, "Нічого нового, або Чому здох собака". Отакою мені здалася й ваша розповідь, Генрі. На жаль.