— Гарно.Нагадав ти мені час, коли я був невинний і чистий.
Тоді я зрозумів, що не всі засинають від моєї музики.Про ту, що чув у підземеллі,я боявся навіть згадувати.Хоч мені й кортіло її відтворити.Але для цього треба піти кудись далеко, де нема людей.А третя пісня ще мала прийти до мене .Вона мусила веселити серце.Я вірив, що така музика існує, як існують світло і темрява, жар і холод.
Хоч я й навіяв князю приємні спогади, він був трохи розчарований.І , перш, ніж відпустити мене, мав знайти для мене якесь місце серед своєї челяді, або прогнати, у що я не дуже вірив.Він гукнув стражника, котрий мав стояти за дверима, але ніхто не з"явився.
— Що таке? – здивувався князь. Гукнув голосніше.Знову нічого.
У мене з"явилось лихе передчуття.
— Піди подивися, де мої слуги!
Я виглянув за двері. Два велетні-охоронці сповзли на підлогу й солодко спали, правда, не випустили з рук мечів.
— Вони заснули, князю, — сказав я правду.
— Як заснули?!
Князь схопився зі свого пишного сідала й вискочив у сіни, і завмер від побаченого.Тоді побіг далі, а я за ним.Уся челядь, що прислуговувала йому в теремі, теж спала.Хто де.Якби не хропіння й щасливий вигляд кожного князівського слуги, можна було подумати, що вони мертві.Зате на подвір"ї все було гаразд.Люди були трохи млявими, однак кожен продовжував робити свою справу.Тоді ми з князем вернулись назад.
— Розбуди їх! – наказав він.
— Я не вмію.
— Розбуди!
Я поторсав стражника за плече, тоді смикнув за руків"я меча.Той щось пробурмотів, випустив меч, і перевернувся на другий бік.А князь затягнув мене всередину покою і почав мною трясти:
— Хто тебе навчив цього, вилупку? Ворожбит чи Купець з Добромиля?
Я видушив з себе:
— Я...сам придумав.
— Такого не придумаєш! – гаркнув князь. – Господи, помилуй! Та я цих горе-вояків пошлю чистити гній з-під корів і рити підземний хід. А якби зрада?
Видно, він дуже боявся зради, бо аж лице пополотніло.
— Вони не винні, — сказав я і, вирвавшись з його рук, відступив за стіл. – Вони скоро прокинуться, бо пісня була коротка.
— Я їх уб"ю! А тебе...Ти знаєш, що роблять з опирами?
— Я не опир! Не опир, не опир...
Від страху, що мені можуть відрубати голову, як Купцю з Добромиля, я заплакав.
Князь почав ходити довкола стола, а я намагався дістатися дверей.Очі в нього чомусь щохвилі мінялись.Спершу були сиві, потім зелені, а далі чорні як вугіль.Він думав. Можливо, не тільки про те, як вийти з цієї скандальної ситуації.Я не насмілився втекти.Від долі не втечеш.Раптом князь спинився й тихим голосом спитав:
— А ти міг би приспати ворожу рать? Тоді ми б усіх перебили.
Мені стало гидко.Я й слухав і читав Євангеліє, де сказано, що люди мають любити одне одного і "Не убий".Як же це убивати сплячих ?!
І я відповів крізь сльози:
— Може, й зумів би, але не хочу! То не по-християнськи.
Та князь знову почув те, що його цікавило, проігнорувавши моє пояснення:
— Ти ж тепер мій слуга, чи забув? Що повелю, те й зробиш..Не бйся, матимеш усього вдосталь. Найперше я тобі сап"янці справлю...Хочеш сап"янці?
Якби він сказав, що пустить мене до книжок, це була б велика спокуса для мене.Бо слуга повинен слухатися пана і не відповідає за свої вчинки.Але згадка про сап"янці відчинила вікно в моїй пам"яті: я побачив купця, як той кидає червоні сап"янці заплаканому отроку за те, що скривдив його. Видно, Купець з Добромиля був щедрим і жалісливим, тоді як мої сльози князя не зворушили і він вирішив скористатись з мого дару, зробити мене спільником убивства.
Я похитав головою:
— Не хочу!
Видно, він зрозумів, що я не ласий до взувачки.Зрештою, я ходив босий, тільки взимку надягав якісь постоли, завжди завеликі на мою ногу.
Князь підійшов ближче і я відступив крок назад
— Чому ти не хочеш мені допомогти, своєму князеві?
— Я вбивати не хочу.
— Але ж се таті, розбишаки, нехристи.Вони край наш плюнлрують, маленьких діток на списи настромляють...Хіба тобі не жаль наших людей?
Це був вагомий, політичний, аргумент, на який я б не знайшов слів, щоб заперечити.Проте я не відчував себі їхнім.У мені текла інша кров.Може, якби я звідав ласку від тих двох чоловіка й жінки, яким мене позичив Купець, то б ставився до тутешніх людей, як до своїх.Один Купець з Добромиля повівся зі мною по-людськи, хоч і був опирем.Я не звільнився у нього зі служби.Тому сказав, хапаючись за соломинку:
— Я не можу бути нічиїм слугою, крім Купця з Добромиля.
Я думав, що він мене зараз приб"є за зухвальство, але князь, слід віддати йому належне, був гнучким політиком:
— Мені подобається така вірність померлому панові.Отець настоятель просив віддати тебе йому, ти ж чув. Але я не вчинив цього, сказавши йому, що ти врятував святу обитель від безчестя, ким би не був.Поживи тут, а я подумаю, чим тобі зайнятися, щоб не їв дармо хліб.Віддай мені сопілку...Щоб це більше не повторилось.
Мені трохи було шкода своєї сопілки, але внизу росло чимало калини, і я зможу вирізати собі нову. Не сопілка має чари, а мій подих.
Я вибіг з княжого покою.Охоронці далі спали.Я смикнув одного за ніс і той розплющив очі.
— Мовчи, — приклав я палець до уст, — Бо як князь побачить, що ти заснув, пошле тебе чистити стайні!
Те саме зробив і з другим охоронцем.Я боявся,що князь, коли про цю пригоду дізнаються бояри, суворо покарає безневинних слуг.А потім пішов до свого знайомого, майже приятеля.Його звали Кирило.Я міг би спати на долівці у його комірчині.
— Ну, — спитав він, — до якої роботи приставив тебе князь?
Я здвигнув плечима:
— Казав, шо подумає.
Кирило не спитав мене, чому я так довго пробув у княжому теремі, й без результатів.Лише посміхнувся:
— Пусте! Якби ти був сином боярина, наш князь довго би не думав.Ці бояри свого завше допильнують.Я думаю, лишишся серед двірської челяді, як я.Будемо по гриби ходити, ягоди..Любиш збирати гриби?
Я кивнув.
— Підемо влітку...
Від його спокійної мови потрохи став кришитися лід, що наріс на серці останніми днями. Два дні мене ніхто не чіпав.Я помагав старому коло дров: він рубав, а я носив.Ще ми підмітали двір, носили воду.Увечері ми сиділи на порозі кухні й балакали про те-се. Кирило приносив різні чутки, що могли прояснити сенс мого перебування в Замку, і якось спитав, до чого я маю схильність.