До Замку на горі я в"їхав на сивій кобилі, тримаючись за пояс слуги, від якого тхнуло часником.
Зрештою, їхати було недалеко.
Той час, що я провів на Замковій горі, ще на один крок віддалив мене від моєї долі.Спершу мене відправили на кухню, бо князь не дав жодних розпоряджень і одразу пішов спочивати з дороги. Їхав він аж зі Львова. А потім мусив вирішувати усі нагальні справи.Я загубився серед метушливої челяді, яка снувала всередині невеликої площі, обнесеної стінами з грубих колод. Мені ще не доводилось бачити стільки людей вкупі.
Десь під вечір прибув отець настоятель.Я саме стояв біля криниці, коли він побачив мене. Настоятель, котрий завжди ставився до мене зі стійкою неприязню, спочатку почервонів, потім побілів і, втягнувши голову в плечі, шмигнув до князівських покоїв.Я злякався, що він забере мене назад, бо ж нібито був монастирським служкою. А якщо не забере, то може князю наговорити чогось недоброго.Він був розумним чоловіком і міг пов"язати мій "подвиг" з Ворожбитом, здогадавшись, що то якась каверза.Та я змирився з тим, що може бути.Я ще мало спізнав зла , щоб думати про найгірше.Почав шукати собі місця, де можна було перебути першу ніч на Замковій горі так, щоб ближче до зоряного неба, і щоб мене одразу не знайшли.Зрештою, це залежало від того, хто мене шукатиме. Досить швидко стемніло і я пішов на запах пардусів, бо зі звірями чувся найбезпечніше..Обидва сиділи в мурованій прибудові з гратами.Залізти туди я не міг, тому ліг біля самих грат, загорнувшись в попону, яку взяв біля конюшні. Пардуси зачіпали мене лапами, дихали у вухо, лизали обличчя, муркотіли, одним словом, заважали.Та сон зморив мене.
Вранці я встав ще до того, як мене побачили коло клітки. Поклав попону на місце й пішов на кухню.Один добрий чоловік мене нарешті помітив і став розпитувати, хто я і звідки.
— Чому князь про мене забув? – журився я.
— Е, хлопче, наш князь нічого не забуває! Подивись на себе: що ти можеш для нього значити? Кудись він тебе опреділить: чи на конюшню чи на кухню, або й до покоїв.Спершу ніхто, навіть боярські сини, високо не злітає. Мусить показати, чого він вартий.
Він дав мені миску пшоняної каші з молоком, а сам вийшов.Мені сподобався цей старий чоловік, бо не дивився з острахом чи обридженням, як інші, й не задавав зайвих питань.Він дослужився до маленької комірки, що прилягала до теплої стіни. Були там тільки лежанка й лавка, і я подумав: от було б добре, якби ми жили удвох, якби він прийняв мене за сина. Знаєте, сироти люблять мріяти про родину.
Я ще не встиг доїсти каші, як старий прибіг до мене з оберемком якоїсь одежі, й нічого не кажучи потягнув мене до діжки з водою, щоб я вмився, і перебрався, бо князь згадав за мене.
— Видиш, що я казав? – повторював він , допомагаючи мені привести себе до ладу.— Сам князь велів, як тільки збудився, тебе привести!
Він перехрестив мене, шепнув на вухо, що князь любить смілих, втім, я знав це і без нього, а тоді віддав до рук похмурому й нетерплячому боярину, котрий повів мене до княжого терема.
Князь Лев Данилович видався мені не таким пишним, як тоді на дорозі, серед тьмяного весняного краєвиду.Був убраний в щось темне, рухи мав якісь мляві, а очі втомлені.Зате покій був прибраний коштовними килимами й свічниками.Мою увагу одразу привернув поставець з книжками.Я ще стільки не бачив книг. Князь одразу перейшов до справи:
— Ну, отроче, розкажи, що ти там увидів у підземеллі?
Я відповів безпечно:
— Чотири смерті, князю.
— І ти лишився живий? Як се тобі вдалося?
Він був перший, кому я розповідав про свою пригоду.
— Бо то не мої смерті були, князю, а хлопів з Бусовиськ: по одній на кожного.Своєї смерті я ще не знаю.
— Хіба ти можеш відгадувати чиюсь смерть?
— Не знаю, я ж не ворожбит.
— Але ж Ворожбит привів тебе до монастиря.Ти знаєш, що він згорів у себе в хаті?
— Еге ж, згорів! – не витримав я. – Такі не горять!
— Виджу ти знаєш більше, ніж я! Може, розкажеш?
— Ні.
— А чому? – здивовано підняв брови князь.— Що, то така страшна тайна?
Я опустив голову.
— А як тебе змусять?
— Витерплю.
— О, з тебе був би добрий вояка! Але нехай воюють ті, хто має простішу голову.Чи ти знаєш, хлопче, що таке бути слугою Купця з Добромиля? Не знаю, що досі тебе берегло в Спасівському монастирі,..Ні, знаю вже! Твоя посмішка, від якої всередині в людини все перевертається від жалю. Але, якби я не нагодився вчора, тебе, небоже, злапали б, і перевірили, чи ти не малий опир.А, як відомо, з малого опиря виростає великий.Слухай, то правда, що опирі живуть вічно?
— Не знаю. Я не знаю ще, хто я, але не думаю, щоби був опирем.
— Чого так не думаєш?
— Мене опирі бояться.
— Отже, — зробив висновок князь, — ти мав би бути навіть сильніший за опирів.Цікаво....
— Я люблю читати. Вже трохи вмію., — сказав я трохи не до ладу.
Але князь пропустив це повз вуха.Можливо, тому, що кожен здатний навчитися читати, але приспати цілий монастир? Видно, отець настоятель розповів і про це, бо князь впер у мене свій пильний погляд і мовив:
— У монастирі тієї ночі чули ангельську музику, але потім виявилось, що це диявол вирішив благочестивих отців приспати, аби відвернути їх від молитов про спасіння невинного отрока Сильвестра.
— Зате чотири смерті заснули.
— Не богохульствуй! Ти сам чув сю музику?
— Я ж був під землею.Там уже нічого нема.Тільки хай не посилають туди більше копачів з Бусовиськ, бо вони нечисті.
— Ага, я дещо чув за це. Думаєш, легко знайти робучі руки, коли стільки років воюємо? Мій отець, князь і король Даниїл , сорок літ воював і я стільки ж...
— Нехай вої копають.
— Мої вої, якби вчули твої слова, то посікли би тебе на капусту, а проти мене збунтувались.То не їхнє ремесло — рити землю.Вони мають люд боронити.Так що забудь ці слова, чув? Я над сим поміркую.Ну, тепер покажи свої чари!
— Які чари?
— Ти хоч малий літами, але хитрий.Що це в тебе у рукаві?
— Сопілка.
— Ага.Ну, то заграй мені на сопілці.
Я , дурний дітвак, щоб він не мордував мене, заграв те, що вмів: свою колискову. Побачу, що князь почне дрімати, перестану.Та й жодних чарів я не знав.Проте князь навіть оком не кліпнув.Посміхнувся і сказав: