— Диви, який! – взявся в боки воєвода. — Сам був підручним у ката, бидло!
— Зате катом ніколи не був! Згадай Саліну...Са-лі-на-а!
Олексій Іванович затулив вуха руками й побачив, як енкаведист, що почав було роздиматися від гніву, сплас, і знову перед ними стояв мізерний чоловічок з чорними кругами під очима
— Я виконував наказ мого..мого...пана! – глухо сказав капітан й озирнувся кудись на Діл.
— А хто ж твій пан, воєводо? – спитав Антось, чи хтось інший, чий дух вселився у нього.
Той аж наче засоромився:
— Певно, не знаєш!...
— Нема над тобою жодного пана, дурний воєводо! Над нами є лиш один Пан, якого ти не признаєш,Ти зрадив його ще тоді, коли в турецького султана був заложником? Чи коли, сам боячись зради, садовив своїх же бояр на палі?
Воєвода похитав головою:
— Ти не той, на кого виглядаєш! Ти – Купець з Добромиля! А се хто?— зміряв очима Олексія Івановича: Десь я тебе бачив...Ні, вас обох мені не треба.Я прийшов до Слуги з Добромиля, от до кого!
Антось при згадці про Слугу дрібно затрясся.Олексій Іванович заступив його собою:
— А звідки ти знаєш, що він тут? Се – шпиталь, чоловіче!
Воєвода наморщив лоба, бо в голову знову уступив біль:
— А де ж йому бути? Тут кості його пана, Купця з Добромиля.Ні, я не вступлюся звідси...Я щось придумаю...
" А й справді, такий щось придумає," – згодився Олексій Іванович, дивуючись різкій зміні поведінки капітана НКВС: від цілковитої апатії до надлюдської сили.Він то виростав, то зменшувався.Не насправді, а так, ніби набирав повітря і випускав його з себе.Вдихнув – став сильним, видихнув – слабим .Й озвався спокійно:
— Добре.Якщо знайдеш тут Слугу з Добромиля, він – твій.Не знайдеш – підеш собі геть.Але спершу ходи поснідаємо.Ти, певно, не снідав?
— Ні.
— Ходімо.І ти, Антосю,ходи.Тепер ти вже ніколи не будеш ночувати під костельним муром.І не підеш жебрати влітку.Ніхто не піде...
Брама сама перед ними відчинилась.
— Бачиш, ніхто перед тобою брами не зачиняв! Сюди легко увійти, але тяжко вийти.
На подві"ї не було нікого.І з вікон ніхто не виглядав.Усі були в їдальні, внизу.У тому був якийсь добрий знак."Може, це просто сон? – подумав Олексій Іванович. – Я дві ночі не спав і міг заснути"
Раптом капітан спинився і показав на церкву:
— Кров більше не тече?
— Не тече, все добре, — заспокоїв його Олексій Іванович й, обнявши за плечі, повів униз східцями до лікарняної їдальні.Антось дибав позаду.
У їдальні за довгим столом сиділи усі: пацієнти, санітари, Адам Віцентійович, завгосп.Перед кожним стояла миска перлової каші, забіленої молоком, шматок хліба і чай без цукру.Лишалося ще місце.І ще на столі горіла церковна свічка, майже ціла.Якась жінка схлипнула, проте відразу замовкла.
— Сідайте тут обидва, — сказав Олексій Іванович і сів першим.
— А Слуга з Добромиля тут?
— Тут, тут. Їж, бо вистигне.
Він зачерпнув ложкою рідкої каші й підніс до рота.Каша була зовсім без смаку.
— Хтось може передати мені солі? – роззирнувся головлікар.
— І мені дайте, — попросив капітан.
Він щедро посолив кашу, з"в одну ложку, а тоді підняв очі й спитав:
— Де я?
Олексій Іванович розгубився .Он де сидить Слуга з Добромиля, поруч з Тимошем.Навіть не піднімає голови.
— Де я? – знову спитав капітан.
— У шпиталі, — відповів Олексій Іванович.
— Як я тут опинився? Ага, знаю, мені треба Слуги з Добромиля!
— Навіщо?
Присутні заворушились, а жебрак Антось зірвався з місця:
— Я – Слуга з Добромиля , воєводо!
— Не бреши, — спокійно відказав капітан і знову почав рости. – Ти точно не він.Завше плутався мені під ногами...
— Тоді шукай, — втрутився Олексій Іванович. – Але дай моїм людям поїсти.
Капітан ковтнув ложку каші й скривився:
— Ще солі!
Тут з-за столу встала кухарка Ганна й поставила перед ним бочівку солі.
— На, — сказала вона, — може, згадаєш, чому мої діти лишились сиротами!
— Звідки мені знати? – здвигнув плечима капітан і всипав до миски цілу жменю солі.
— Спокійно, Ганнусю! – мовив Олексій Іванович. – дай чоловіку поїсти. Він давно не їв солі.
Але Ганна не могла того витримати й вибігла, гримнувши дверима.
Капітан всипав до каші другу жменю солі, з"в кілька ложок.
— Тепер можна й пошукати!
Він підвівся і став обходити стіл.Один з пацієнтів обхопив голову руками й став нею стукати об власні коліна.
— Шановний! – раптом обізвався Адам Вікентійович. – Я не бачу тут жодного Слуги з Добромиля.Олексію Івановичу, що це за новий метод лікування?
— Певно мені теж треба з"їсти солі, — сказав Олексій Іванович й знову посолив страву.
— Я вже накуштувався тієї солі, коли витягав убитих з шахти в Старій Солі, як прийшли німці!
Капітан подивився на нього, прижмурившись:
— Ні, ти теж не Слуга з Добромиля! Де ж він? Хто мені скаже?
— Пізнавай сам! – визвірився Олексій Іванович. – І скоро, бо пацієнтам
треба дотримуватись режиму, а інші мають роботу!
— Почекай ще трохи, боярине! Ну, де ж він?
— І що ти скажеш? – спокійно відізвався Слуга з Добромиля, котрий нічим не різнився від пацієнтів цього закладу, хіба що незворушністю.
— Я так думаю, що нам треба було стрітися..Добре тебе берегли! Тільки не знаю, нащо?
— У кожному разі не для тебе.І, гадаю, також не для битви, бо ми усього лиш слуги, а вони не б"ються між собою.Як ти вважаєш, воєводо, ні, царю московський?
Зачарований усмішкою Слуги, яка нікого не залишала байдужим, і не дратувала зараз навіть воєводу, той відповів:
— Не знаю, чого хоче твій пан,Купець з Добромиля, але і я не бажаю битися з тобою.Бо згинемо обоє.
— Я думаю, що мій пан не бажає, аби ми билися.Кому вигідна смерть простого слуги?
— То чого він мене сюди прислав?
— Певно, щоб ти з"їв солі.Знає, що від нестачі солі чоловік дуріє і кров його кипить.
— Як усе в тебе просто! І не шкода тобі Купця з Перемишля?
— Так он він сидить! – і Слуга показав на Олексія Івановича.
— Правда? – здивувався воєвода. – Хто б міг подумати! А він се хоч пам"ятає?
— Пан доктор гнівається, що ми заважаємо роботі.Тут все-таки шпиталь, а не корчма.Пора йти звідси, воєводо, а то він розсердиться.
— Пора, то й пора.
Слуга з Добромиля вийшов з-за столу й вклонився:
— Бувайте здорові, люди добрі!
— Йди здоровий! – відказали йому люди з Лаврова, Бусовиськ, Спаса, Тершова, Мурованого, Тернави, Старої Солі, Княжого, Хирова...