— А його отець, Данило?
— На жаль,пам"ятають більше про Данила, котрий прийняв королівський вінець з благословення папи Климентія.Король Данило боровся так довго і тяжко, щоб підкорити собі землю Галицьку, що не знав, де його правдиве місце: в Галичі, Холмі чи у Києві.Якби так не хилитався між ними, то мали б його діти і внуки, хай невелике королівство, але своє, і звалося б воно — Волинь.А сі гори не здолати нікому: сіль зробила б нас багатими й незалежними.Сіль, вівці, ліс, вода...
— А що ти думаєш про запорозьких козаків, і їхнє, як ти кажеш, королівство? Чом не лицарі!
Слуга засміявся:
— Я – купець, а не політик, вашмосць.Ви ліпше за мене в цьому тямите, вашмосць.
— Ти хотів би й з лицарів поробити орачів і купців, еге ж? Зрештою, ми відхилились від теми.Ти хотів оповісти мені якусь алегорію.
— Перепрошую, я не забув, а підводжу вас до неї.Усім відомо, що день настає після ночі, а потім ніч уступає дню, темрява – світлу, і сей, так би мовити, процес відображається і в людській душі.Бджоли збирають мед з ранку до вечора, носять його до вулика, але ніч належить Дракону, котрий грабує вулики й ховає мед глибоко під землю, щоб міг користати з нього сам. Розумієте сю алегорію?
— Таке життя, — розвів руками Гербурт. – Хтось стає на бік бджіл, а хтось служить дракону
— А скажіть-но мені, чи може бджола покинути свій вулик і піти служити дракону, бо він сильніший?
— Такий світ.Людська слабість змушує шукати захисту в сильнішого.
— Хіба я кажу про людей? Бджоли живуть у вулику, добре знають одне одного, і горнуться до матки, коли настає ніч.Се – їхній звичай.Ваш вулик – Добромиль.І от в котрий раз ви хочете кинути його, аби боронити чужий вулик.Але у вас лише одне жало і вік людський, як і бджолиний, короткий.Проте бджоли мені здаються сильнішими за дракона.
— Ну, се залежить від пори дня !
— Теж вірно.А чи відомо вам, що є бджоли, котрі не гублять жала у битві й не сплять вночі?
— Он ти про що? Я маю се розуміти як погрозу?
— Ні, як пропозицію.Кілька таких золотих бджіл оборонять вулик.
— А, їх ще й називають золотими! Я в се не вірю.То – легенда.Як і ти, Слуго з Добромиля, котрий пам"ятає князя Лева і моїх предків.Усе можна вичитати з книжок!
— Я не прийшов сюди, вашмосць, аби щось вам доказувати.Моя ціль – відмовити вас від вкрай небезпечної авантури, призвідцем якої є відома нам обом особа, що хоче собі зломити карк.І щоб ви відмовили інших.Вас є кому підтримати серед шляхти. Не кажучи вже про нас.Скажу тепер,чому цього не треба робити.Се принесе нечувані нещастя не лише тим, хто живе нині, а і їхнім нащадкам.
— Ти собі забагато позволяєш, Слуго з Добромиля! Якби шляхта тебе послухала, то розірвала б на кавалки!
— Я виконую волю свого пана, котрий просив мене не випускати бджіл вночі.Щиро шкодую, що дав привід вам запідозрити мене в непоштивості.Але нема часу, зовсім нема часу!
— Ти хочеш перепинити шлях ріці? Ні, я не хочу покидати Добромиля, жони, дітей і свого найбільшого багатства!
І Ян Гербурт показав на дубові шафи, заставлені книжками, на картини на стіні, на античні скульптури, хоч і понищені, але всеодно прекрасні, на стіл, завалений паперами.Хотів сказати ще щось про дітей, але повстидався.Натомість став мовити спокійніше:
— Я був під час чуми в Лейдені, і се стало для мене алегорією нашого віку: краса і смерть.Сей бурхливий мутний потік забере мене з собою.І річ не у шляхетській честі, а в тому, що маю бути разом зі своїми кревними, Гербуртами.Хіба що вбити того баламута? Добра була б справа!
— Знаєте, що кажуть козаки? Мають одну примівку: "Дай, Боже, нашому теляті вовка з"істи".
Староста добромильський підійшов до вікна.Якби його відчинити, до кабінету одразу увірвався б знайомий віддавна шум торговиці.Але сьогодні він не хотів туди йти.Та й скоро почнуть до замку з"їжджатися гості."Що мені робити?" – подумав , і відвага покинула пана Гербурта.
— Ти міг би його вбити? – обернувся він і подивився просто в очі Слузі.
На обличчі в того з"явився страх:
— Я не убійник! Се противно моєму серцю.
— Се – політика, а не серце.
— Політика без серця до добра не приводить.
— А якби се повелів тобі Купець з Добромиля?
— Вбити можна для самооборони.Ось що сказав мені мій пан.І не раджу вам наймати душогуба.Як буде у вас сей гість, поговоріть з ним, пізнайте його краще, пошукайте дорогу до його серця.
— Мені здається, що й ти міг би це спробувати...
— Хто я для нього? Сей чоловік надто марнославний.А ви – володар цього краю.
— Я – слуга короля.
— Спробую з ним стрітись.Можливо, у тому, що так сталося, теж моя провина.Почалося з того, що десь літ зо тридцять тому в Добромилі втяли голову Мирону Многогрішному...
— Се – відома історія, але не розумію, який зв"язок між цим одержимим і тобою.Навіть мій батько не міг тоді нічого вдіяти.Зрештою, його начебто не було тоді в Добромилі.
Пан Гербурт подивився на молоде обличчя Слуги, гладке й бліде, з делікатними, трохи гострими рисами.Не маска, натягнута на старече лице, а справжнє людське обличчя, тільки очі якісь не такі: занадто глибокі для юності.І порівняв себе, постарілого завчасу, вкритого твердою змертвілою оболонкою, невразливого до малого болю власного і до більшого чужого, хоч дивно було б їх рівняти.Слуга нагадав йому янгола з дзвіниці Спасівського монастиря, що схилився над євангелістом Матвієм, нашіптуючи Ісусові слова.Та чи вірно передав їх, бо кожне Євангеліє по-різному оповідає про Господа Нашого?
— Тоді була буря, — сказав Слуга з Добромиля. – Звук усіченої голови, що впала на поміст, сколихнув землю і небо.Я сам це бачив.А перед тим пробалакав з Мироном цілу ніч.Я нічим йому не допоміг, зате він допоміг мені.Я збагнув тоді, яка величезна різниця між словом вимовленим і словом написаним.Коли вони сходяться докупи, шукаючи правду, вдаряє блискавка і починається буря.
— Той втеклий чернець, про якого ми говоримо, теж один час пристав був до єретиків, — зауважив Ян Гербурт. – Але чи щиро? Радше, вияв слабкості.Мені здається, що ти переоцінюєш можливості того чоловіка.Або маєш приховані наміри. Моя нібито вченість не може мені в цьому допомогти