Слуга з Добромиля

Сторінка 36 з 61

Пагутяк Галина

Я вже зрозумів, що се досить молодий опир, і не рівня моєму господарю мудрістю.Однак, він сподобався мені своєю легкою вдачею.Та й Купець з Добромиля не віддав би мене кому-небудь.Тому я лиш приязно посміхнувся.А потім похвалився:

— Я вмію писати й читати.По-руському і латиною.

— О, се дуже потрібна річ — латина! – втішився купець. –Особливо, у тих краях, де ми будемо.По-руському я вмію читати так само.

Він замислився, а потім пошкріб бороду:

— Так, справи тепер підуть на краще...Мабуть, час рушати.за дверима чекає слуга з дорожньою одежею для тебе...

Я подумав, як же мене звати, перебрав свої імена, і сказав:

— Нехай тепер моє ім"я буде Сильвестр. Називай мене так.

— Як скажеш.Отже, кінь і одіж для тебе мають бути готові.Слуга допоможе тобі, а я ще піду залагоджу деякі справи.

Пополудні ми виїхали.Убивство Купця з Добромиля тепер уже не здавалось мені випадковістю, бо він був найстаршим опирем у краї.Се право давала йому золота бляха з бджолою..Таємниця розкрилася тільки через дуже багато років, і весь цей час я був могутньою зброєю, яка наносила нищівні удари, проте сам того не відав.А тоді, вирушаючи у мандри з купецькою валкою, я потребував одного: знайти місце в цьому світі й навчитися жити у ньому.

ДОБРОМИЛЬ, 1949 рік

Слуга з Добромиля замовк.Потім встав, підійшов до запітнілого вікна, за яким у сутінках воював з усім, що вище трави, вітер, і вивів пальцем на склі слово.Яке, Олексій Іванович не побачив,та, мабуть, то був миттєвий порух душі цього дивного чоловіка.Лікар сам колись у дитинстві писав на запітнілому склі, а потім хукав на нього, щоб сховати напис.

У долині, в ніші костельного муру прокинувся скалічений жебрак й сказав хрипким застудженим голосом:

— Саліна....

Він давно вже не вимовляв цього слова , що принесло йому стільки нещастя і болю,уголос, але для нього воно було як сіль, без вживання якої чоловік тратить розум.Жебрак бачив, як вели людей до глибоких соляних криниць, стріляли спершу в тих, хто був здоровий і сильний, а дітей із сиротинця кидали просто живими у бездонні чорні діри.Де ти був, Слуго з Добромиля? Чому не наслав туман, у якому можна було сховатись?

Тоді, за кущами, він і справді думав так, але зараз розум старого каліки загострився і ясна думка пронизала його свідомість:Слуга з Добромиля не може усіх спасти.Він нікого не може спасти, якщо той не хоче спастися сам. Таж Добромиль не обстав ані за тими сиротами-діточками, ані за своїми рідними, підкорився кривавій руці Антихриста і опустив очі перед його лютим поглядом.Хай би згинули всі, котрі плакали по своїх хатах, затикаючи вуха від гуку стрілів, хай би земля стала чистою від страху й безчестя. Йому стало встидно за себе: старий непотріб, нездатний навіть скопати грядку й посадити на ній бульбу, нездатний навіть піти з Добромиля, як приречена звірина, котра, чуючи смерть, волочиться на свій звірячий цвинтар, аби вмерти в спокої і тиші. Мертве до мертвого, живе до живого.Такий Закон.

Хоч ніби був ще день, але старий нікого не бачив через густий дощ.Може, подумав він, я лишився сам на світі, проспавши тисячу літ?

А Слуга з Добромиля після довгої мовчанки озвався знову:

— Я мандрував дорогами не одну сотню літ, і завжди відставав на крок від страшних подій, що траплялись до мене.На узбіччі вмирали люди, горіли села, кривдили слабих.А мої дороги ніби існували в іншому часі.Згодом я зрозумів, аби й зі мною щось сталося, треба зійти з дороги і потрапити в час, у якому живуть люди, не усі, але ті, котрі ще раніше зійшли з дороги...Я понад усе бажаю,.щоб ви, пане докторе, теж зійшли зі своєї дороги...І щоб ніхто цього не помітив.

Олексій Іванович здригнувся і щільніше закутався у ковдру:

— Про яку дорогу ви говорите?

— Певно, ви не здогадуєтесь! – посміхнувся Слуга з Добромиля. – З дороги, яка веде до комунізму, цієї утопії, що її спаплюжила різна нечисть.Усе, що здійснюється з поміччю насильства й гвалту, приносить гіркі плоди.Я наведу вам один приклад, який щойно спав мені на думку, коли я стояв коло вікна – Саліна.У сорок першому році в соляні шахти поблизу Добромиля вкинули три тисячі розстріляних і просто живих людей, цвіт краю, сіль землі, як називав таких Ісус.І разом з ними кілька десятків дітей із сиротинця, яких не розстрілювали, а вкинули просто так.Про них теж казав Ісус: Їм належиться Царство Небесне.Було знищено минуле й майбутнє Добромиля. Тепер я скажу вам щось інше...Може, це світ зійшов з дороги, а не ви? Може,так було зі мною, коли літнього надвечір"я вирушив у дорогу з купецькою валкою, дорогу, яка привела мене в пекло.

ДОРОГА, 1303 рік

Я відмовився від меча, хоча прийняв одежу й коня, споліваючись згодом їх відслужити.Сказав, що жив у монастирі й не уявляю, як орудувати тією штукою.

— Ся річ потрібна для самооборони, — пояснив мені Купець з Перемишля. – Ми не маємо схильності до ратної справи, та й наша зброя сильніша супроти заліза.Серед нас мало також ремісників, бо смішно витрачати вічність на ліплення горшків чи пошиття чобіт, і ще коритись майстрові під час навчання.Серед духовенства нас також небагато, бо се особи публічні й над ними наглядає старший клір.Є наші в монастирях, тільки серед ченців жити тяжко, бо ті люди легко стають одержимими, привертаючи увагу до обителі.Найліпше бути купцем: той всюди мандрує, але й тут спокушає багатство...

Він не любив уживати слова "опир", бо його вигадали люди, котрі ненавидять таких як ми.Ще не перейшов до розуміння того, що слова – се лише слова, особливо, коли йдеться про імена та назвиська. Моє правдиве ім"я – не Позичений, не Позичений Сівач, і навіть не Сильвестр, а Слуга з Добромиля. Воно годиться для всіх часів і для всіх вух.Тому я не називатиму купця тим іменем, яким його кликали, а справжнім – Купець з Перемишля.

— Для моїх вух воно звучить досить дивно, — зауважив Олексій Іванович. – Слово "слуга" нагадує про нерівність та соціальне приниження.

— Суть мого імені ви зрозумієте, коли скінчиться уся ця історія, яка тепер є також і вашою. Повертаючись до теми дороги, скажу, що все залежить, з якої дороги ви звертаєте: з дороги добра чи дороги зла. Ви звертаєте з неї, коли пізнаєте саму суть дороги.