Але слухайте, що було далі...Десь опівночі я почув кінський тупіт, що наближався до цього потаємного закутка, а невдовзі побачив темного вершника на коні.Я сховався за грубий стовбур дуба, Перунового дерева.Вершник виглядав точнісінько так, як тоді, коли приїхав по мене за наказом Купця з Добромиля.Та, власне, це й був той хлопець, що став опирем, бо не вродився ним, як я.І хоч він мене недолюблював, я зрадів, подумавши, що мій пан, хай від нього залишилась лише голова, знову подбав за мене.Тому я трохи несміло вийшов з-за дерева й покликав:
— Се я, Позичений!
Але коли той важко зліз із коня й пішов, хитаючись, до мене, я злякався.Лице його було біле, наче крейда, і якщо правда, що мертві ходять, то він був мертвий.Він наблизився так швидко, як це вміють лише опирі, й просто упав на мене.Я відчув різкий запах крові,й ледве не звалився сам, підтримуючи купцевого слугу, котрий напевно був смертельно поранений.Та він уп"явся зубами мені в шию, проткнувши її вмить гострими зубами.Я марно намагався його відіпхати.Він ссав мою кров, як п"явка й біль поступився запамороченню."Ну, що ж, — подумав я, — нехай нап"ється моєї крові, бо він її потребує."
Він не посміє мене вбивати, бо хоч і навіжений, але не злий.Ми з ним служимо одному панові.Та раптом він відтрутив мене і закричав страшним голосом:
— Проклятий! Проклятий!
І впав, задихаючись, на траву.А я коло нього, бо відчув страшну млість і світ довкола мене почав крутитися.З цієї круговерті вилетів Ворожбит, давно мертвий, з порожніми чорними дірами замість очей.Від нього смерділо гнилизною і на ліктях оголилася кість.Ворожбит нахилився наді мною і я з останніх сил ткнув його ножем, що не знати як опинився у мене в руці.На синьому труп"ячому лиці відбилось здивувавння, як у моєму сні ще в монастирі, тільки тоді Ворожбит виглядав значно краще Мертве тіло почало обвуглюватись від невидимого вогню і врешті розсипалось на порох.Це було так неймовірно, що я аж відчув приплив сили й поповз далі від того страшного місця. Від тіла слуги відділилась темна тінь й увійшла в землю, а я відчув, що підіймаюсь над своїм тілом й пливу до тіла купцевого слуги, в якого на грудях широка рана від меча.Я побачив коня в дорогій збруї, що мирно пасся в зарошеній траві, а далі на мою тінь шугнуло щось таке, ніби великий птах і вона впала...
Досі спокійний голос Слуги з Добромиля перемінився і Олексій Іванович, забувши з ким має справу, потягнувся до валер"янки.Та пацієнт швидко оговтався і далі почав говорити так само рівно й спокійно:
— Найгірше перші три дні, коли доводиться опановувати нове тіло, звикати до іншого зросту, іншого голосу.Для мене це було вдвічі тяжче, бо я мусив зайняти тіло мужа, котрий встиг чимало накоїти, за що й дістав мечем у груди, і його могли впізнати люди, яких я ніколи не бачив.
— Ви хочете сказати...
— Таке трапляється, коли опир вип"є крові дхампіра.Бідний Лука цього не знав.Він був у такому стані, що не розумів, хто перед ним.Отак за одну ніч я вбив двох опирів.Перший хотів випити мою кров, щоб врятувати собі життя. Йому я довіряв.Другий , я маю на увазі Ворожбита, хотів врятувати мене, а я його вбив.Бо тільки дхампір, син опира і відьми, може такого вбити.
— Але ж ви не вбивали купцевого слугу! – вигукнув Олексій Іванович і тут же схаменувся: "Чому це я підігрую душевнохворому чоловікові?"
— Моя кров для нього смертельна.Я мусив перебратися в його тіло, бо там була вся моя кров.І перший раз зробив це несвідомо.Якби я був звичайною людиною, то по смерті став би голодним духом, носферату. Очевидно, купецький слуга поспішив на запах людської крові, і опинився тієї ночі коло поганського капища.Однак я не закінчив ще розповіді про свою, так би мовити, ініціацію.
Моє колишнє тіло викликало у мене жах.Поки затягувалась рана , нанесена чужим мечем, я спалив його на поганському кострищі, а кості загріб у землю.Не кожному доводилось ховати самого себе, і я подумав, знаєте, про що? Мабуть, наше тіло створив не Бог, а Сатана.Для спокуси й гріха.Але душу дав нам Бог, тому вона так легко відділяється від тіла й не довго за ним тужить.І треба ж було, щоб після тієї страшної ночі я стрів двох добрих людей, котрі думали саме так.Я наздогнав їх на дорозі, що вела невідомо куди, й спитав, куди вони прямують.Старший посміхнувся й відповів приязно:
— Якщо Бог так захоче, то позавтра будемо в Добромилі!
Тоді я зліз з чужого коня і, ведучи його за вуздечку, пішов поруч з ними.
ДОБРОМИЛЬ, 1949 року
Надворі вже геть стемніло, раніше, ніж повинно було.Лікар мусив слухати розповідь пацієнта цей вечір, ніч і ...скільки той забажає.Старий психіатр, котрий перебував зараз у країні щасливих снів, похвалив би його за терплячість.Але ж Олексій Іванович був зараз цілком безпорадний: розповідь затягувала його щораз глибше, і його tabula rasa списував дивний і небезпечний чоловік, і скільки б він її не витирав, вона вже ніколи не буде абсолютно чистою. Коли Слуга з Добромиля зробив невелику паузу, лікар нагадав йому про пораненого, котрий досі лежав на столі у трупарні, й мав би уже відійти від наркозу.
— Справді, я забув! – посміхнувся той. – Та не переживайте! Коло нього найкраща сестра-жалібниця у світі.
Олексій Іванович уявив собі, що зараз у нього цілитиметься ота напівбожевільна жіночка, й зіщулився.Справді, янгол, — подумав він і мовив ущипливо:
— Не розумію, навіщо ви мені це розповідаєте? Я й так став вашим заручником. Ми обоє могли би просто відпочити .
— А хіба вам зле? Щось болить?
— Нічого не болить!
Бо справді за весь цей час його жодного разу не заболів шлунок, хоч вони пили лише чай.
-Якщо вам нічого не бракує, то спробую пояснити .Я не розказую вам небилиць, аби збавити час.Я хочу, щоб ви знайшли своє місце в історії, часі, щоби не блукали сиротою по світі, бо це недобре для вас і для усіх.Те, що я бачу ясно й чітко, для вас розмите, але ви маєте ще багато часу.Від еліксиру, що я вам накапав у чай, у вас не болітиме шлунок : виразка зарубцювалась.У вас виразка, а не рак.Якщо не вірите, обстежтесь у лікарів.
— Обов"язково. Ходімо!
Чомусь Олексій Іванович не мав сумніву, що в підвалі усе гаразд.Тільки-от втрата крові.Треба взнати, яка в нього група.І він нагадав: