— Отче, Никодиме, я хотів би зложити обіти вже нині. Благаю вас!
— Як буде воля Божа, зложиш у Любліні.
— Але ж...
— Вчися послуху, — суворо мовив старий чернець. – Треба дотримуватись закону, якщо навіть світ валиться.У мирні часи він видається обтяжливим, але Церква стоїть на послушенстві й терпінні вже майже дві тисячі літ. Ходімо!
— Отче, — пошепки спитав послушник, — а інші отці знають, що я піду звідси?
— Не знають. А коли нічого не знають, то й нічого не скажуть. Я про них подбаю.І про отця Теофіля, нашого настоятеля, також, якщо йому судилося пережити цю ніч. Вберися у мирську одіж, а зверху вдягни реверенду...
Коли вони повернулися, отець Павло і отець Атаназій прикладали мокрй рушник до чоло недужого, бо в того знову почався жар.Видавалося, ніби вони й не помітили чиєїсь відсутності .Обидва вже понад тридцять літ жили в монастирі й перебували наче в іншому світі. Серце молодшого за них отця Никодима стислося : як їм буде там, поза монастирем, таким лагідним, спокійним і милосердним до кожної істотки? Не мали жодного мирського минулого, рано віддані з багатодітних священницьких родин під опіку Ордену отців Василіян. Як їм завтра їхати під отим похмурим сірим небом поміж брутальних слуг Антихриста? Сказати їм це, чи не сказати?
— Що казав отець настоятель? – спитав Никодим. – Приходив до тями?
Отець Атаназій перехрестився. :
— Казав, аби ми палили книжки.Господи, борони й заступи!
— Браття дорогі, — м"яко мовив отець Никодим.— Наш настоятель, почувши постріли й гук гармат за горами, згадав минуле...
— Але ж палити книжки! – аж трусився отець Атаназій.
— Якби я замерзав, як отець Теофіль, і від одробини вогню залежало моє життя і життя товаришів, то я теж палив би книжки.
— І Святе Письмо?
— Хіба отець говорив, що треба палити Святе Письмо? Ти чув, брате Павле?
— Ні.
— Отже, він мав на увазі просто книжки, а не Святе Письмо..
Атаназій відав монастирською бібліотекою і ходив ці дні, як струтий.Точніше не ходив, а сидів коло настоятеля, щоб не дивитися на те страхіття.У перший день його ледве не застрілили, вже вивели надвір, бо перешкоджав виносити книжки, але отець Никодим не дав. Викотив з пивниці барильце старого угорського вина, і зняв з себе золотий хрест, подарований мамою на іменини. Після того отець Атаназій більше не ходив до бібліотеки, за тим пильнував Павло. А послушник Ілля підбирав те, що губилось, і приносив старому. Навіть допомагав зносити книжки вниз. Мав таке добродушне лице, що навіть у лейтенанта не виникало підозри. Але безцінні рукописи всеодно щезали в пащі вантажівки. Якби їх не застали зненацька, ченці встигли б сховати більше. Великого болю завдавав прострілений образ Діви Марії.Вони ховали його тепер в келії отця настоятеля за шафою, виймаючи на ніч.
Отець Павло виглядав спокійнішим: саду, яким він опікувався , не чіпали.Стояв собі незворушно, добре затулений високими мурами від вітрів зі сходу і заходу..Та й з городу встигли все зібрати.Не було що топтати й ламати.Але що буде з ним у тюрмі, — журився отець Никодим, — де все кам"яне? Ще тиждень тому їздив до Добромильського монастиря, радився з братами, але ті нічого не знали так само.А про те, що будуть вивозити архіви, ніхто й гадки не мав.Навіщо?
— Документ... – бурмотів бідний отець Атаназій, — він міг би нас порятувати...
То була давня легенда, бозна з якого віку, можливо, навіть з часів князя Лева, однак Никодим вірив у Божу ласку, а не у якісь байки.
— Бо як потрапить до них, що тоді буде?
— Молися, брате...Найперше за нашого недужого брата, отця Теофіля. Молитва зрушить навіть ці гори, а той папір, хто його бачив? Якщо й був, то миші згризли. Ти думаєш, що той кавалок пергаменту чи паперу може щось важити для отих хамів? І що він ї спинить таку навалу ?
— Ну, то він прийде! Тільки не знати, яким...
— Почув би тебе отець — настоятель, — гнівно мовив Никодим, — то наклав би покуту.Ми маємо покладатися лише на Бога і на свої сили Дивись, як терпить отець Теофіль..Він бореться зі смертю як правдивий лев..Завтра йому стане ліпше, побачиш, брате.
" Там, куди нас відвезуть, легше буде знайти лікаря, — подумав він. – У кожній тюрмі є шпиталь"
Отець Теофіль розплющив очі, подивився у кут і прошепотів:
— Він каже: " Бога нема."
— Хто каже?
— Слуга з Добромиля... знає..
Отець Никодим глянув перше на отця Анастазія. У того був тріумфуючий вигляд.Очі аж заблищали від утіхи.
— Господи, помилуй! – перехрестився Никодим і обернувся, щоб подивитись на молодого послушника: У того на вустах була ледь помітна посмішка.Знав їх обох віддавна і се його неприємно вразило.
Слуга з Добромиля, 1939 рік
Те, що сталося наступного дня вранці, можна було б назвати чудом.Лише отець Никодим не вважав його Божим. Зрештою, завжди ставився скептично до різних об"явлень, бо насправді лишень порядок і закон рятують віру від занепаду.Він жив по різних монастирях: у Львові, Бучачі, Любліні, й надивився там усього.Є речі, які недоступні розуму, і якщо хтось не годен їх осягнути, то не треба вигадувати різні небилиці. Він навіть пішов з Добромильського монастиря, коли там нібито почав з"являтися світлий Янгол і пророкувати кінець світу. Не повірив, бо сам того не бачив, хоч стояв на тому місці, у дзвіниці, не раз. Поза очі називали його Хомою невіруючим.
Тієї ночі у монастирі всі спали: як свої, так і чужі, ніби заколисані. Навіть вартові заснули навстоячки: один під дверима церкви, другий притулився до яблуні в саду. Можна було всіх виносити. І село теж спало. Довкола панувала незвична тиша. Не чути було гуку гармат за горами. Наче по цілім світі настав мир. Під час війни особливо цінують подібне затишшя. І хоч ніхто не запам"ятав, що кому снилось; прокинулись з відчуттям того, ніби побували так далеко, що могли звідтіля не повернутись. Лейтенант, який командував невеликим загоном осквернителів Лаврівської святині, став на сходах і довго дивився на гори, оповиті туманом. Відчував якусь слабість і невпевненість, навіть нехіть до того, що нині має від"їжджати до Стрільниці. Вперше за два місяці виспався, але сон був як прірва. Зараз лейтенант не нагадував уже обережного звіра.Уявив, що в цілому світі раптом зникли люди, а, значить, уся небезпека, що йшла від них, і він може розпоряджатися тим, що тут є, на власний розсуд. Він би залишився тут надовше, щоб побачити, які в цих краях літо, зима, весна. Був сам із степу, мав у жилах трохи татарської крові, і в нього з"явилося, як кажуть французи, дежа вю: гори, які не вдасться завоювати, зрівняти із землею, а не тільки випалити дотла ліси, щоб там ніхто не міг сховатися. Як і його предки, він вважав основою військового мистецтва – жорстокість і терор.На цьому стоїть влада.Попри все, тиша вже починала його дратувати, бо вуха не чули пострілів, плачу, благань, а ніс тужив за запахом крові й пороху.Його плоть розчинялась у чужому пейзажі й слабла без поживи. Він ще не знав, що починає змінюватись, і тепер, скільки б він не прожив, багато чи мало, вже не зможе бути рабом, котрий потребує лише роботи, сну, їжі і не боїться смерті.І найгірше, що мусить вдавати, ніби захищає отих недолугих істот, яких хочеться садовити на палю, розпанахувати їм черева, виривати серце й печінку, пити ще теплу кров із золотої чаші, садженої дорогим камінням. У нього ледь не вирвався різкий гортанний крик , та сон закінчився і збудження почало осідати на дно підсвідомості. Час було братись до щоденної рутинної роботи.